"Біла Ворона": Книга Миколи Горбатюка

[Administrator]

"Да разве так вешаются?!.."

Життя і так було нестерпним, а тут ще двоє земляків усіляко принижували мене. Це спочатку в таборі шокувало, але згодом я щоразу переконувався: як тільки українець, то часто він виявляється сволотою. Я не обливаю брудом свій народ -  констатую факт.
Бригадиром адміністрація призначає такого в'язня, котрий зможе забезпечити виконання плану. Наш "бугор" іноді вилазив на штабелі тарної дощечки й зброєю добірного мату керував роботою таких само в'язнів, як і сам.
Самань Сергій родом із Підмосков'я, котрий прийшов у табір зі мною одним етапом, благає:
- Коля, сломай мне руку - не могу больше... Может, в санчасти выживу...
(У цьому таборі ця послуга коштувала 2 пачки сигарет.) Я відмовився. На другий день теж відмовився - умовляв не падати духом, триматись.
Пошикувалися йти в їдальню на обід. Одного немає. Кого? Сергія. Стали шукати. Знайшли побілілого з вірьовкою на шиї під пилорамою. Витягнули. Підійшов бригадир, оглянув і повчально:
- Да разве так вешаются?!.. Зрачки совсем не расширены!.. Живой он!.. Хочет, чтоб пожалели!.. Да под дурака он косит - работать не хочет!.. Мужики, бейте его!
Били ногами. Хто злість зганяв, а хто - щоб зігрітись. Уночі Сергій помер у санчастині. Цю новину мені радісно повідомив один із нашої бригади:
- Слыхал?! Кентюлик то твой крякнул ночью в санчасти!
Пізніше  ходили чутки, що Сергій перед смертю хлібом марив...

[Administrator]

"Да не будите его - нам больше достанется!"

Вранці дзвоник іти у їдальню. Один не встає. Чути голос:
- Да не будите его - нам больше достанется!
Вертаємось з їдальні. А той лежить і від нього недобрий запах.
- Ты чё, пидар, навонял, сука?! - і стали щосили бити. А він... а він вже холодний! Віднесли в санчастину. Виявилося: отруївся рибними головами, котрі назбирав на смітнику біля їдальні.
    "Есть у русского человека бескорыстная любовь к подлости. Он ничего от этого иметь не будет, но гадость ближнему сделает". Н.В.Гоголь
Більшість в'язнів голодували, а голодним, ясна річ, усяка робота не в радість. Звідси й відношення до своїх обов'язків та один до одного. Ось стандартна сцена: На фоні сторожових вишок та кричущої табірної безгосподарності сновигають обірвані, голодні люди. Біля кучі обрізків деревини керівник виробництва картає верстатника:
- Из этой заготовки можно было ещё одну тарную дощечку выстрогать, а ты её в отходы выбросил! Да ты же враг народа, ... твою мать! В ШИЗО, сволочь, захотел!? Так это я тебе, гадина, быстро организую!

[Administrator]

"Слыхал, хохол, - земеля то твой крякнул вчера!"

Прибув новий етап. Попався земляк - Ніфонтов Ігор із Феодосії. І якось так швидко опустився, а на таких зганяють злість, заставляють працювати замість себе.
Я йому кажу: - Тримайся. Мені теж важко. Усім важко. Скоро весна - легше буде...
Схуд, осунувся, зігнувся, захворів і помер в санчастині.  Знову мені злорадно повідомили:
- Слыхал, хохол, - земеля  то твой крякнул вчера!..
Нічого дивного в такій поведінці не було. Не було тому, що сучий табір це тотальна ненависть, злорадство. Один в'язень, не витримавши знущань, повісився. Так на тіло покійника в'язні злорадно плювали, лаяли останніми словами.
Смерть в'язня в таборі була звичним явищем. Загонів у таборі 15 отож, якщо чоловіка вбили, то в'язні злорадно говорили: "Перевели на 16 отряд". (Натякаючи на кладовище поза табором...)
Сергія та Ігоря вбив табір, але я винуватив себе: Я живий, а вони - ні. Чому не поліз у бій захищати? Чому не підставив плече? Чому не віддав свою пайку? Таким чином, можливо вони б вижили?..

[Administrator]

Моральна підтримка

Головний телефоніст табору часто викликав. Я у нього прибирав, чистив чоботи, пришивав ґудзики, а він пригощав мене хлібом, цукерками, цибулею, іноді комбіжиром з їдальні. Якось я чимось не догодив, а він  того дня був дуже розлючений. Кинув злорадно мені:
- Это ничего, что за тебя заступаются на Западе, подохнешь здесь, как собака!
Я дуже зрадів. Ця новина була мені величезною моральною підтримкою.

[Administrator]

Довгострокове побачення

Через декілька днів "Абрам" чомусь став напрочуд лагідним. Говорив що, використавши свій вплив на адміністрацію, може добитись для мене позачергового побачення. Підсунув два аркуші паперу:
- Пиши заявление на свидание и текст телеграммы домой. Свидание 6 февраля. Если все комнаты будут заняты, другого лишат, а тебе дадут!
Із цього епізоду я здогадався, що на Заході неабияк заступаються за мене. По табірних законах наступне побачення могло бути лише через 6 місяців, тобто, не раніше 17 березня, а тут поспіхом призначають на 6 лютого...
Мама з жінкою приїхали своєчасно. В той день "Абрам" закликав до себе й змовницьки запропонував:
- Свидание тебе хотят дать на сутки. Пиши заявление о прийоме в СПП, а я уговорю начальство, и ты будешь "балдеть" двое суток! Не бойся, это пустая формальность. Никто об этом не узнает и на плац тебя с красной повязкой не погонят...
Я узяв підсунутий аркуш із зошита й написав заяву - кожна хвилина була на вагу золота тому що... Це на волі я дотримую слова, а в таборі порядки інші: обманути "хазяїна" не "западло". Обіцянка-цяцянка, адміністрації радість, а мені зайва доба спілкування із рідними... 
Приводять нас, щасливчиків, в будинок побачень. Заходжу в першу-ліпшу кімнату. Чую:
- Нет, Горбатюк, тебе - сюда!
Хм?.. Яка різниця?.. Чому саме в цю?.. Підслуховувати будуть, - здогадався. Я цілком нормальний мужчина в житті та і в ліжку також... Але, яке задоволення, ніжності можуть бути, коли знаєш, що КДБісти записують на магнітофон та глузливо коментують кожне слово, кожен скрип пружини...
Серед новин із життя сім'ї, села та міста мама повідомила, що минулого разу перед поїздкою на побачення батькова сестра нагадала на картах таке: "Микола живий і ви його побачите, але зустрітись вам не дадуть". Це означало, що минулого разу відмова у побаченні для рідних не була несподіванкою. 
Дві доби я мовчки писав для "радіо Свобода" репортаж із цього заповідника імені Берія. Як переправити цей репортаж, пояснив у коридорі, але саме слово "лист" все ж декілька разів було в кімнаті необережно сказане.
Дві доби пролетіли швидко. Настала пора прощатися. Я попросив дати грошей. Мама до мене стурбовано:
- Вас же обшукують, бо гроші у таборі заборонені... Як пронесеш?..
Кажу: - А я в тапочки заховаю.
- Ой, дивися, синку, - якісь недобрі у мене передчуття...
Гроші 225 крб. я заховав у шкарпетку. Знімаючи їх для шмону, затис гроші у руці, а коли одягав, поклав непомітно назад. Контролери напрочуд ретельно перевірили тапочки і, не знайшовши грошей, були дуже розчаровані, дивилися на мене, як на обманщика. Наївно надіявся, що ті комітетники дозволять пронести жменю дешевих цукерок, дві пари шкарпеток, зошит, декілька конвертів, ручку, запасні окуляри. Мені на те суворо: "Не положено!" Та один із них усе ж виявився добрішим - простягнув окуляри: "Возьми - это глаза твои".

[Administrator]

"На шпалозавод его, - больно умный!"

"Абрам" відразу закликав до себе у "кільдим". (склад електрообладнання) Розпитав новини. Відійшов до свого помічника Рахімова і тихо, але так щоб я чув, каже:
- Обыскали обеих женщин. Нашли какое-то письмо. Оперчасть разбирается...
Ввечері викликав й сказав довірливо:
- У твоих нашли какое-то письмо... Опять этот подонок Саутин будет тебя убивать. Вот бумага. Пиши, что за письмо и кому, а я постараюсь уговорить начальство, чтоб тебя не трогали...
Якщо лист у них, то відпиратись безглуздо: описав усе, що було в листі. На другий день викликали після роботи на "вахту". Чую команду: "На шпалозавод его, - больно умный!"

[Administrator]

"Дух истинного производства"

Нічого не вдієш - беру постіль та йду в барак 2 загону. Заходжу. Біля тумбочки стоїть гурт блатних. Один із них злорадно вигукнув:
- О! Прилетели к нам грачи - пидарасты москвичи!
В цьому привітанні не було нічого дивного, - так зустрічали кожен етап. (Пізніше я зрозумів, чому скрізь так не люблять людей зі столиці: їх життя заставляє бути продажними - міняти переконання разом із передовицями партійних газет. Інакше не проживеш тому що.)
Хтось блатних написав від мого імені та пустив по руках таку заяву: "Прошу перевести меня на шпалозавод, так как я желаю ощутить дух истинного производства!"
Читають та сміються. Один із них підійшов до мене впритул і єхидно сказав прямо в очі:
- Уже завтра ты ощутишь дух истинного производства!
Дивлюсь: загін переповнений. Сплять навіть у роздягальні та умивальнику. Чути брудну лайку, крики, звуки ударів, зойки, сміх - це блатні в умивальнику перевіряють простих трудяг на наявність вошей. Викликали і мене. Я після побачення був у новій білизні отож обійшлось без екзекуції. (Узагалі то, воші були звичним явищем - усі тілогрійки у роздягальні висять поряд так, що "кнацики" інтенсивно мігрують.) Коли ж повернувся до своєї "шконки", то до мене інші блатні кинулись:
- О! Так у тебя же бельё нульовое! А чё, "набьём макли"? (Пропонує обмін.)
Відмова викликала невдоволення: - Прикнокаем на работе, с-сука!
Вранці в їдальні посадили за край стола. Отримав черпак рідкої каші та пайку хліба. Чаю зовсім не дісталося.

[antik]

Цікаво що було далі?
Далі тут: https://libruk.com.ua/reader/22/bila-vorona/?paragraph=0

[Administrator]

"Ловко же ты притворяешься, с-сука!"

У строю, як новачкові, довелося йти позаду колони. За нами йшли блатні, а вже за ними - солдати із собаками. Блатні розважалися тим, що ногами підганяли задніх. Якщо ж на шляху траплялась калюжа, то блатні особливо скаженіли, щоб насолодитись видовищем форсування трудягами водної перешкоди. Та якось вже дійшли, хоча мені теж добряче дісталось. Поставили на транспортер сортувати дошки. Добре, коли верстати скидають дошки, брус, горбиль рівномірно. Коли ж скидають залпами, тоді важко висмикнути потрібну дошку. Першого разу бригадир сортировки відштовхнув мене, вимкнув транспортер та допоміг розібрати завал. Наступного  разу схопив палку і безжально бив куди попало...
Пізніше перевели в цех. Дали тупий шкуровочний ніж і поставили ошкурювати шпали. Працюю. Підходить блатний з іншого потоку:
- Иди работай на мой поток! Там твое место!
Пішов. Працюю. Підходить бригадир�
- Вернись и работай там, где я тебя поставил! Понял?! Да?!
Вернувся. Працюю. Підходить той блатний вдруге і зі словами: "Ты почему ушёл, сука!" схопив дерев'яну лопату та щосили врізав по голові. Я втратив свідомість і впав. Очевидці розповідали, що він ще ногами мене добивав. Якось очухався. Встав. Підходить навальник першого потоку Павлов Ілля і єхидно так прямо мені в очі:
- Ловко же ты притворяешься, с-сука!

[Administrator]

Шалений темп роботи...

Узагалі-то ошкурювати шпали повинні четверо, але в дійсності працюють двоє - інші розсілися на лаві й палять цигарки та час від часу матюками, кулаками підганяють працюючих за них. Верстатник же видає норму 400 шпал без перепочинку - заробляє умовно-дострокове звільнення. Мороз градусів 30. На багатьох вікнах відсутні шибки, замість дверей дверні пройоми так, що гуляють протяги. Темп роботи такий, що вгору глянути ніколи, мочились прямо в цеху. Білизна прилипає до тіла, піт заливає очі. Зняв шапку. Це помітили ті двоє, що відпочивали на лаві. Підскочив один:
- Ты чё, спецом шапку снял, чтоб заболеть и в санчасть съехать?! А ну одень, с-сука!
Ударив рукою, добавив ногою.

[Administrator]

Вечеря

Настав довгоочікуваний час вечері. Доки всіх зібрали, пошикували, порахували то й вечеря прохолола. Біля дверей їдальні колотнеча - усі ломляться першими, щоб вибрати більшу пайку хліба та порцію каші. Та ще й блатні ззаду щосили напирають, щоб зчинити ще більшу штовханину та від душі посміятися. Вони не переймаються - їм місця займуть. Можна, звичайно, не поспішати - порцій усім вистачить, але останніми заходять "опущені", отже, доведеться сісти біля них, а це викличе насмішки, глузування.
Миска впала на підлогу та каша не розлилась - замерзла. І це не дивно - приміщення їдальні із тонких дощок. Їсти потрібно швидко, щоб прибігти першим скидати шпали, коли включать транспортер. Запізнишся - розкумарять. Потоків чотири отож не усі можуть бути першими. Неповоротких лупцюють. А що, блатним хоч якась розвага...

[Administrator]

Я - "хохол", "Бандэра", "очкарик"...

Ось там я й відчув дух істинного виробництва. "Рахімчику" (помічникові Абрама) набридло мої окуляри ремонтувати. Спочатку, від удару в центрі скла утворилась дірка. Пізніше те скло розбилося на 7 сегментів. Після чергової розкумарки спочатку один сегмент загубився, потім - другий. Довелося із сірника зробити розпорку щоб трималися ті 5 сегментів, що залишилися. А де взяти нові окуляри? Чекаєш бандеролі більше місяця - це час листа додому та бандеролі у зворотному напрямку. А без окулярів ніяк не можна, робота шкуровщика вимагає пильності: не доглядів - розкумарять без зайвих розмов. Особливо важко було в другу зміну. Мороз уночі посилюється. Темно. Дорога слизька. Усі закуталися шарфами, тільки очі блищать. Я ж так не можу: тепле повітря з рота та носа потрапляє на скельця окулярів й там замерзає. Без окулярів теж не можна - нічого не видно. Спіткнешся - задні затопчуть. Вимушений був не закутуватись шарфом, от і відморозив носа. Вигляд у мене був у ту пору досить непривабливий: худий, беззубий, обличчя в синцях, побиті окуляри, задзьобаний ніс. У нас же завжди праві сильніші. Коли закінчуються словесні аргументи, то зазвичай звертають увагу на національність, фізичні вади і в хід пускають кулаки. От і був я "хохол", "Бандэра", "очкарик"...

[Administrator]

Людське щастя

Долю кожної людини формують випадковості. Ось для прикладу повчальний епізод. Поклав окуляри в нагрудну кишеню й став задумливо дивитися на сяючі від променів сонячного світла засніжені гірські вершини. Аж тут удар в груди. І саме в те місце куди я поклав окуляри! Почув як хруснули скельця. Я ошелешено: - За что?
А той блатний з докором: - Стоишь тут!
Якби він вдарив втричі сильніше, але в інше місце, то мені не було б так боляче. Боляче було тому, що без окулярів біда - усе пливе перед очима, тикаєшся, як сліпе кошеня. Того мерзотника я добре запам'ятав - він був земляком "Абрама" й мені та іншим в'язням усілякі підлості робив. Прізвище у нього було Брычев.   

[Administrator]

Розкумарка

Попасти під розкумарку просто. Устав за 15 хвилин до команди "підйом". Тихенько застелив верхню "шконку". Але... скрипнула половиця під ногою. Той знизу зірвався, як собака з ланцюга. Розкумарив а потім ще й пхнув ногою. А що - весело. Сміються: як-не-як, а хоч якась розвага... І нічого сам не вдієш проти вовчої зграї. А почнеш збирати спільників, щоб підняти бунт – хтось видасть і...

[Administrator]

"Совсем обнаглели, с-суки!"

Несемо матраци з прожарки. Старшина кричить� "Заходите в сапогах - я разрешаю!"
 У моєму "проході" блатні пили міцний чай. Карпов Петро, щоб показати себе перед усіма, вискочив і зі словами� "Совсем обнаглели, с-суки!", ударив мене кулаком в обличчя. Я ж, витираючи кров, став у молитві просити Бога розсудити нас. У таборі цілковитий "беспредел". З кожним із простих в'язнів подібне траплялось досить часто.

[Administrator]

"Где деньги, с-сука?!.."

 Тоді після побачення гроші дав, на власну думку, порядним людям. Обіцяли багато, але нічого з омріяного харчу від жодного з них я не побачив. Про те, що я мав гроші довідалися блатні. Закликали в нічну зміну у "пилоточку". Схопили палки, дерев'яні молотки та й кинулися бити. Кричать�
- Где деньги, с-сука?!.. Почему нам не отдал?!.. Мы бы то тебя одели, накормили, мазу бы за тебя потянули! А так, из твоего стольника мы у тех уродов только червонец догнали!..
Після чергового удару молотком по голові я знепритомнів. Для того, щоб привести мене до тями, один із них плював мені в обличчя і реготав. А що вдієш? Тут нема один на один, а сам проти "шоблы" не попреш...
А що б було якби я вигукнув: - Все за этот беспредел з добавкой сроков на строгий пойдёте!
Що? А це би їх ще більше розлютило. Накинули б на шию мотузку із кабелю й повісили навпроти у тарному складі. Мертві не говорять, трупи не потіють тому що...
Людське життя в таборах, як я переконався, не вартує ломаного гроша. Адміністрація табору повідомила б рідним, що я помер від хвороби серця. (Зазвичай таке практикувалося ще зі сталінських часів.) Пізніше зарили б поза табором, як собаку. Забрати та дома перепоховати тіло батьки змогли б тільки після закінчення терміну ув'язнення – закон такий є.
Переносив тортури мовчки отож обійшлось. Пізніше вдруге закликали і... люб'язно пригостили вечерею та запропонували прислужувати - боялися, що після роботи я їх "здам" адміністрації.
У цьому таборі в'язні не помирали, а "крякали". Смерть була принизливою ознакою поразки, програшу у війні за виживання. От тому то й хотілось вижити, викарабкатись, перемогти, щоб сказати у день звільнення в небо омріяне: "А все-таки я зміг! ", і тому я погодився.

[Administrator]

"Ти, Господи, розсуди нас..."

Коли мене безневинно б'ють, то я, витираючи кров, молюся. Молюся Богові: "Ти, Господи, розсуди нас... Може, то я винен... Господи, Ти судія всієї Землі, отож розсуди нас справедливо..."
Здавна помітив, що коли заводиш розмову про Бога, то найчастіше дивуються: "Невже коли мене вдарять по правій щоці я повинен підставити ліву!?" Істина у тому, що в подібному випадкові запускається механізм Господньої відплати. Як свідчить історія, багато пророків, проповідників, праведників постраждало від безбожників, але кожен богопротивник рано чи пізно був покараний Богом. Ні, Бог не лупцює грішників  палкою - обставини життя,  доля  повертається їм на погибель... 
Не відплачую злом за зло, отож, на мені ланцюжок ненависті обривається. Я день починав та закінчував щирою молитвою, і Господь вберіг мене. Тут, у таборі, я зрозумів, що слово "чаша" означає "доля". Коли я обіцяв Богові, що зможу пити ту чашу, котру пив Ісус, то, виходить, обіцяв, що зможу... розділити Його долю!
А так і було. Дали мені в учні новачка. Уважно слухав мене. Їв з однієї миски, а потім продав. Був неправедний суд. Зарахували до злочинців. Ділили одяг, били по голові, плювали в обличчя... Тільки якщо дві тисячі років тому зрадником виявився один з дванадцяти, то зараз - один з одного. Тоді Іуда був любителем, сьогодні - професійним чорнокнижником із КДБ. Той розкаявся, цей же радісно отримував гроші та зірки на погони.

[Administrator]

"Ну что, тяжело на "шпале?" 

Щоденно при виході на роботу грав марші сформований з числа в'язнів духовий оркестр. Так само було у нацистських таборах смерті. Цікаво, хто від кого цей досвід перейняв: наша влада від гітлерівських катів чи вони від наших комуністів?
Виходимо під революційні марші на роботу. Зупинились перед воротами. Через відчинені двері столярки побачив свіжу труну. І думка: Хто наступний? Може, я?
Який священик, яке відспівування покійника може бути у атеїстичних виправно-трудових таборах?  Зарили поза табором, як собаку, й табличку із порядковим номером прибили. От і весь ритуал.
Якось "Абрам" в радіорубці запитав: - Ну что, тяжело на "шпале"?
- Не хочеться жити! - відповідаю.
- А что, я скажу Рахимчику и он выдаст тебе кусок крепкого кабеля!
І я помітив як злі вогники блиснули в його очах.

[Administrator]

"Закосити" під шизофреніка...

Іншого разу він був у доброму настрої. Став умовляти, щоб я "закосив" під ненормального:
- Я расскажу симптомы шизофрении и дам таблеток в день приезда комиссии. Чем здесь подыхать - лучше "тащиться" в хабаровской психбольнице. А там, гляди, и домой отпустят...
Я рішуче відмовився. Умовляв другого та третього дня, але я не погоджувався. Не погоджувався тому, що розумів: комітетники планують зробити мене психічно хворим та ще й хочуть, щоб я сам їм у цьому допоміг! Тільки справді психічно хвора людина могла погодитись на подібне безумство.
Та мої відмови "Абрама" не зупинили - став настирно наполягати, щоб я писав листи в редакції газет та радіо в котрих би каявся за свою "антинародну діяльність", засуджував наших дисидентів та порядки на так званому загниваючому, буржуазному Заході. Переконував, що написання тих листів значно полегшить мою долю. Ясна річ, я знову відмовлявся. Відмовлявся та при тому відчував: потрібно зробити вигляд ніби під ним прогинаюсь, жалкую, каюсь.

[Administrator]

Відчув неповторний кайф, вигоду, котру відчуває кожна продажна тварюка.

Через декілька днів "Абрам" став настирно пропонувати, щоб я написав "поміловку" у Верховну Раду. Час був дуже важкий, потрібно було маневрувати - погодився. Каявся, що пішов проти влади і, щоб показати свою щирість... видав свого Іуду - описав, як той агітував мене проти антинародного режиму. "Абрам" знав багато подробиць моєї справи, але такого не підозрював і тому це "одкровення" стало йому приємним сюрпризом, результатом перемоги. Він був дуже радий, що я видав товариша, однодумця, із котрим їв з однієї миски, спав під однією ковдрою. Продавши "спільника", я відчув той неповторний кайф, ту вигоду, котру відчуває кожна продажна тварюка. Декілька днів цей комітетник був мені як батько рідний: усіляко догоджав, говорив компліменти, на столі парував справжній індійський чай, лежали шоколадні цукерки, мед, масло, білий хліб. Довірливо розповідав про батька свого - партійного діяча. Розповідав з огидою та болем:
- Всю жизнь на партийной работе. Ничего ведь урод не умел, кроме как залезать на трибуну и орать во все горло: "Под знаменем марксизма-ленинизма вперёд к победе коммунизма! Вперёд к новым трудовым свершеньям, товарищи!". А сядет за стол, так пьёт, как лошадь, и жрёт, как свинья. А после газету в руки и на диван. Сволочной был и ленивый, как шакал. Матери всю жизнь изломал, исковеркал да и мы с сестрой ничего хорошего от него не видели...