Рецепт щастя

[Franchuk]

Рецепт щастя

Вступ

Усі люди хочуть бути щасливими. Але порівнюючи між собою ті слова про розуміння щастя, які чути а чи не щодня від різних людей, як в ЗМІ, так і безпосередньо, добре видно, що з уявленням про цю найбільш важливу в людському житті річ існують значні проблеми, незважаючи на те, що одночасно ніхто не сумнівається в тому, що саме якраз щастя є для усіх і для кожного найвищою цінністю з усіх цінностей.

Тому спробуємо ясно сформулювати, ґрунтуючись на міркуваннях найбільш відомих мислителів людства, що ж це насправді таке, щастя, і як слід ставитись до інших людей, щоб самому бути щасливим. Можливо ясність в цьому питанні допоможе комусь стати щасливим — розуміння проблеми без сумніву сприяє її вирішенню.

Спершу, після формулювання визначення поняття щастя, нагадаємо про підстави для такого визначення, тобто про розуміння поняття щастя, досягнуте на сьогодні — беручи з джерел найголовніші висновки — і переконаємось у тому, що насправді вже дуже і дуже давно нема проблеми точно знати, що воно таке щастя і як слід поводитись щодо інших людей, щоб бути щасливим, тобто де воно знаходиться і за яких умов може бути досягнуте. Як було сказано: "[...] Годі нам бути щасливими. [...] Не можемо віднайти щастя. [...] Бо не бажаємо й бажати не хочемо. [...] Тому, що не знаємо, в чому воно полягає. [...] сенс у тому, щоб осмислити, в чому полягає щастя" [2].

Далі, також без зайвої деталізації (її можна побачити в наведених у списку використаних джерел текстах) розглянемо труднощі, які супроводжують кожного, хто хоче бути щасливим — тобто супроводжують кожного з нас — і про також давно відомі шляхи подолання тих труднощів.

А вже тоді розглянемо очевидне і найцікавіше після цього питання: чому при такому високому і давно наявному рівні легко кожному доступного суспільного знання — як про саме щастя, так і про труднощі його досягнення та шляхи їх подолання — ті труднощі разом з неминучими їхніми наслідками аж ніяк ніде не зникають й нікуди не діваються, і з ними знов і знов зустрічаються, день за днем тисячі років, все нові і нові покоління бажаючих бути щасливими.

Визначення

Щастя — це суто людський, тобто притаманний тільки людині, такий стан [4] гармонії її духовності, якого людина може досягти тоді і тільки тоді, коли вона діє згідно, а не всупереч до людської доброчесності.

Таке підкреслене наголошення на суто людській природі людського щастя необхідне для того, щоб явно відрізнити його від інших, притаманних всьому живому, у тому числі й людині, фундаментальних видів спільного для всього живого щастя, а саме щастя рослинного, пов'язаного з споживанням та зростанням, та щастя тваринного, пов'язаного з емоціями, відчуттями та почуттями.

Детальніше про ці різні види щастя — в Арістотеля [1]. Докази ж того, що щастя рослинне, тваринне і людське, в своїй основі, не перекривають одне одного (не перетинаються між собою), а також щодо пріоритету для людини, коли вибору уникнути неможливо, людського щастя, можна знайти в Сковороди [2].

Більшість міркувань, на яких ґрунтується дане визначення поняття щастя, і що воно без дій бути не може, знаходяться в [1]. Усі ті міркування надзвичайно ретельно обґрунтовані та деталізовані, як щодо суттєвої відмінності поняття людського щастя від щастя тваринного і рослинного, так і щодо безліч його зв'язків з іншими речами, зокрема того, що частенько "навіть для однієї людини щастя — то одне, то інше: адже, захворівши, люди бачать щастя у здоров'ї, збіднівши — у багатстві, а знаючи за собою неуцтво, захоплюються тими, хто розмірковує про що-небудь велике і таке, що перевищує їхнє розуміння".

Тут слід зауважити, що хоч в основі своїй, в корені, щастя людське, тваринне та рослинне мають окремий вигляд, однак в кроні реального життя звичайно що перетинаються на кожному кроці.

Тому хоч в доповідях TED [3] про результати сучасних досліджень нам і доповідають, що відсоток тих, хто почувають себе щасливими [Dan Gilbert], наприклад серед людей рік, чи навіть три місяці після здавалося б величезного нещастя назавжди — катастрофічного, необоротного каліцтва, практично не відрізняється від такого відсотку серед людей цілком здорових, однак ті ж дослідження щоразу показують [Mihaly Csikszentmihalyi], що скажімо незалежність рівня щасливості від рівня матеріального добробуту є тільки тоді, коли рівень добробуту вищий від якогось мінімального порогового рівня. А коли люди бідніші того порогу, то це явно робить їх нещаснішими.

Це відбувається не тільки з тої причини, що рослинне притаманне усьому живому, а тваринне також людині, але й тому, що і родові, і господарські форми людського спілкування, носієм правил яких людина є [6], не просто не обходяться без духовних, тобто суто людських правил людського спілкування, а прямо підпорядковані їм. Іншими словами кажучи, якщо правдиві правила духовного людського спілкування (доброчесність) не є основою десь в будь-яких формах спілкування, то там відсутній і суто людський сенс діяльності, тобто сподівання бути щасливим.

Дане вище визначення людського щастя також згідне з словами Сковороди: "Шукаємо щастя по країнах, часах, статтях, а воно скрізь і завжди з нами: як риба у воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Немає його ніде від того, що воно скрізь. Воно подібне до сонячного сяйва — відхили лише душу свою" [2].

Дане на початку розділу визначення не тільки не суперечить щойно наведеним словам Сковороди, але й цілком відповідає всьому трактату [2], звідки ці слова взяті. Адже діяти згідно з людською доброчесністю кожен може всюди і завжди — оскільки людська доброчесність, разом із справжнім щастям, "не в знатній посаді, не в гожості тіла, не в гарній країні, не в славному часі, не у високих науках, не у щедрому багатстві" [2].

Що саме конкретно мав на увазі Сковорода, говорячи, що щастя: "живе у внутрішньому мирі серця нашого, а мир у погодженні з Богом" [2], і що саме, в той же час, є доброчесністю, у тому числі в найпобутовішому розумінні цього слова — тобто яким же конкретно правилом слід керуватися в своїх діях, щоб бути щасливим, то це також відомо — геніальний винахід універсального правила правил людського спілкування, хоч і зроблений дві тисячі років тому, однак за усіма ознаками ще тільки починає свій шлях: "GAL 5:14 Бо ввесь Закон в однім слові міститься: Люби свого ближнього, як самого себе!" [5].

Труднощі

Найбільш лаконічно і точно про єдину причину відсутності щастя сказано в Сковороди: "Джерелом нещастя є наша безпорадність: воно нас полонить, видаючи гірке за солодке, а солодке за гірке" [2]

Про те ж саме можна почути і в наш час, наприклад: "справа не у відсутності духовності . Є інша небезпека: хибна духовність." [7]

Найдетальніше розглянув причину відсутності щастя Арістотель, починаючи з такого міркування: "[...] мудрість — це і наукове знання, і осягнення розумом речей, найбільш цінних за природою [...] мудрість створює щастя, тому що, будучи частиною доброчесності загалом, вона робить людину щасливою від володіння доброчесністю і від діяльного її вияву." [1] Це саме, дещо іншими словами, сказав Степан Бандера: "Правда — це дорога, якою людська душа прямує до Бога" [10] і Григорій Сковорода: "Премудрості сенс у тому, щоб осмислити, в чому полягає щастя, — ось праве крило, а доброчесність прагне до пошуку. Через це вона в еллінів та римлян мужністю і силою зветься — ось ліве крило"

Тут слід зауважити, що сьогодні є повна ясність у тому, що, на жаль, навіть і досить високі наукові й технічні знання насправді дуже далекі від справді людської мудрості, тобто від осягнення розумом речей, найбільш цінних за самою природою пошуку шляху щастя, а саме від пізнання правдивих людських якостей та взаємин.

Кожен, кому тільки не ліньки, легко може зауважити (і навести) безліч життєвих прикладів, у тому числі серед високо освічених людей, які незаперечно доводять, що складність вирішення, на перший погляд здавалося б навіть і дуже простих морально-етичних задач, на порядок, чи навіть на порядки вища, аніж складність вирішення навіть і найважчих наукових та технічних проблем.

Прикладів такого фундаментального невігластва з боку чудово науково-технічно підкованих людей всюди повнісінько — а особливо в наших краях, де подібні люди деколи не просто ведуть непомірковане життя, причини якого розглядав Арістотель, а набагато гірше, свідомо приймають діяльну участь у системній, відверто злочинній діяльності.

Чужі накинуті шляхи, у вигляді глибоких колій з крутими слизькими краями, хибно обрані такими людьми, завжди та неминуче вели, ведуть і будуть вести їх в одне і те ж саме сумне місце — в глибоку й остаточну, цілком завершену й доконану нещасність.

Це ж цілком очевидно, чи не так, що коли душа вже в цьому житті кипить докипає в муках пекельного казана, наповненого злобою, заздрістю, ненавистю та брехнею, без чого свідома участь у злочинній діяльності бути не може, то ніякі за це рослинні 30 срібляників (чи 3 000 000 000 срібляників), плюс повне забезпечення навіть й усіх можливих видів тваринних задоволень, ніколи не дасть можливості ні говорити, ні навіть і думати про надію на жодну можливість в такому випадку людського щастя.

Що ж до причин непоміркованого життя, повернімося до міркувань Арістотеля, то його "ведуть під впливом певних розмірковувань і думок" [1], адже усі чинять свої дії таким чином, щоб було краще, тобто щоб наблизитись до щастя. Навіть той, хто підписує угоду з дияволом, чинить так звичайно що не тому, що мріє про вічні муки, а тому, що хибно вважає, в даний момент часу, що це — найкращий вибір, який швидше за всі інші наблизить його до щастя.

Інше джерело непоміркованого життя всупереч до людської доброчесності — це пристрасть: "треба дослідити питання про пристрасть: якщо вона буває по невіданню, то що це за невідання таке? Адже зрозуміло, що той, хто веде непомірковане життя, все ж не думає так жити, перш ніж виявився охоплений пристрастю [...] Вважається, однак, що деякі пристрасті бувають у нас від тіла і доброчесність вдачі значною мірою тісно пов'язана з пристрастями [...] хто живе по пристрасті, мабуть, і слухати не буде умовиводів, які відвертають його від пристрасті, а якщо й буде, не зрозуміє; як же при такому складі можна переконати?" [1]

Арістотель також не забув нагадати нам про ті можливості, які суспільство може використовувати, щоб спонукати людей до доброчесності, тобто до того, щоб вони були щасливими: про виховання, про правильні закони, про отримання вірної настанови в доброчесності, про покарання й штрафи і навіть про виганяння геть невиправних та приборкування їх стражданням, немов худоби ярмом.

І от, через різні міркування на зразок:
"Одні думають, що чеснотливими бувають від природи, інші — що від звички, треті — що від навчання",

Арістотель приходить до висновку:
"ясно, що наявність природного від нас не залежить, але дається внаслідок деяких божественних причин по-справжньому удачливим",

а також що:
"Розмірковування ж і навчання, мабуть, впливають не на всіх, а треба, щоб душа слухача завдяки звичкам заздалегідь була підготовлена правильно насолоджуватися та ненавидіти, подібно до обробленої землі, готової зростити сім'я. [...] Отже, треба, щоб уже заздалегідь була в наявності вдача, яка б відповідала доброчесності, любила прекрасне і відкидала ганебне." [1]

[Franchuk]

Подолання труднощів

Отже якщо людині перед тим, як вона обирає робити те, чи інше, через хиби в її розумі, видається "гірке за солодке, а солодке за гірке", то в результаті вона починає жити всупереч доброчесності — тобто сама, по своїй волі обирає бути нещасною замість бути щасливою, і ця біда трапляється через хибні міркування та хибні пристрасті.

Але як у хибних міркувань, так і у хибних пристрастей джерело одне і те ж саме — хибні уявлення. Неточна, неадекватна, помилкова оцінка найбільш значущих для людини речей — речей, повторимо, найбільш цінних за самою природою пошуку шляху щастя, а саме правдивих людських якостей та взаємин, ось єдине джерело нещасності. Відсутність у людини правдивого та негайного розуміння на кожному кроці її життя — відчуття — що є доброчесним, а що ні, тягне за собою неможливість для людини бути щасливою.

Але як у людини заздалегідь може взятись вдача, яка б відповідала доброчесності, любила прекрасне і відкидала ганебне? Звідки береться правдивість відчуття солодкого, коли воно справді солодке, і гіркого, коли воно справді гірке?

Хоч відповідь на це питання так само досить таки давно на щастя є, однак з її суспільним усвідомленням на жаль існують значно більші труднощі, аніж з досить таки широко відомою і зафіксованою в суспільній свідомості причетністю до людського щастя людської доброчесності.

"Сутністю людського буття є мова", як висловився в [9] Мартін Гайдеґґер, один із найбільш відомих філософів ХХ сторіччя, і "закони мови — це колії, по яких рухається духовна діяльність" — це ще більше як сто років до Гайдеґґера сказав Вільгельм фон Гумбольдт [11].

І оскільки, як це обговорюється в [8], природа людського мислення має мовну основу, а "жива мова виконує для своїх носіїв також функцію постійно актуального сховища правил безпосереднього людського спілкування у вигляді довідника зв'язку понять — головним чином понять, стосовних до характеристик людини і людських взаємин" [6], то людське сприйняття, людське ставлення до тих чи інших речей, людське їх відчуття — перш за все виявів найважливіших, найбільш цінних за самою природою пошуку шляху щастя речей, тобто людських якостей та взаємин, дає саме якраз та мова, якою мислить людина.

А вже потім, після первинного відчуття, тобто після негайно визначеної мовою реакції, вступають в дію, особливо при наявності їх суперечності до первинного відчуття, інші речі, такі як виховання, правильні закони, вірні настанови в доброчесності, покарання, штрафи, і так далі — аж до "виганяння геть невиправних та приборкування їх стражданням, немов худоби ярмом".

Далі, у різних мов різні виразні здатності — і коли мова, яка володіє даною людиною, не надає людині первинного відчуття при сприйнятті суто людських речей, притаманними суто людині засобами для правдивого сприйняття людських якостей та взаємин, то це первинне відчуття надається іншими чинниками, а саме тваринною та рослинною природою людини.

Наприклад, як це показано в [8], українська мова здатна передавати глибокі щирі людські почуття і правдиві людські взаємини, а от засобами російської мови передати ці фундаментально необхідні людині на її шляху щастя речі принципово неможливо — через ту неусувну в російській мові причину, що в ній "немає речі, де бракує слова" — нема, і принципово не може бути засобів для передачі глибоких справжніх людських почуттів і правдивих людських взаємин.

Є й такі свідчення, що деструктивну роль російської мови для всіх спільнот, де вона поширена, ясно усвідомлює інтелектуальна верхівка російського суспільства — думку про те, що біди Росії випливають саме якраз з російської мови, можна було почути ще в радянські часи в загальнодоступній московській телепередачі часів перебудови, від одного з російських філософів-лінгвістів. Як і що ця крамольна ідея широко розповсюджена в середовищі думаючих людей.

Але якщо українська мова більше здатна сприяти людині стати на шлях щастя, аніж російська мова, то це мусить десь очевидно виявлятись?

Так воно і є. Подивіться на мапу поширення злочинності на українській землі і одразу ж побачите, що вона не що інше, як мапа русифікації України: чим більш русифіковані ті чи інші місця, тим вищий там рівень злочинності. Адже коли людина наважилась на злочин, то це означає, що вона нещасна. Ну нікому ж не прийде думка, що щасливі люди більш схильні чинити злочини, ніж нещасливі, чи не так.

І чи не цим, а саме величезною відмінністю здатності української та російської мов сприяти на шляху щастя людини, пояснюється надзвичайна стійкість українського народу проти сотень років русифікації — русифікації усіма засобами, у тому числі з допомогою неодноразових гігантських голодоморних убивств: "мільйони людей, цілі народи в обличчі смерти захищають правди і цінності, які їм дорожчі від самого життя! Бо людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, вічно, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя." [10] І ця русифікація сьогодні продовжується далі дуже активно, наприклад практично усі найбільш рейтингові програми, на всіх загальнонаціональних каналах українського телебачення, сьогодні (2013) переведені на російську мову.

Що ж до того, що "наявність природного від нас не залежить, але дається внаслідок деяких божественних причин по-справжньому удачливим", тобто щодо уродженості деяких рис, від яких залежить можливість людини бути щасливою, то ми дійсно знаємо, що жінкам при надії не можна наприклад лякатися, чи там дивитися на щось потворне, негативні наслідки чого для дитини бувають ну дуже явні та очевидні.

Існує інформація також і про навпаки, позитивний вплив на дитину спостережень вагітної жінки за наприклад регулярним штурмом її чоловіком не там пиво-алкогольних напоїв, а гранітів університетського курсу лінійної алгебри, функціонального аналізу та інтегралу Лебега. Інакше кажучи, вплив переживань жінки, як позитивних, так і негативних, на шляхи розвитку її дитини, протягом всього часу вагітності, не підлягає жодному сумніву.

Це дає підстави думати, що для майбутнього дитини зовсім не байдуже, знаходиться вагітна жінка в російськомовному оточенні, несприйнятливому до глибоких справжніх людських почуттів і правдивих людських взаємин, чи вона оточена наповненою точним адекватним сприйняттям усіх істинно людських речей українською мовою.

Адже мабуть не надаремно має місце думка, що "Україна на протязі багатьох віків використовувалась ординцями як донор усього, що стосується розумової і творчої діяльності. Саме припинення донорства зупинило, а в багатьох випадках і відкинуло назад сьогоднішню імперію." [Говрош Вінниця]

Багато в чому можна, при бажанні, звинувачувати наших предків, предків сучасного українського народу — але тільки не в тому, що вони не спромоглися уберегти і передати нам, їхнім нащадкам, найцінніший світовий скарб, той скарб нації, поруч якого навіть і мільйони тон найцінніших металів та виробів з них просто прах, ніщо. І цей головний, найперший, якщо не єдиний засіб, придатний для того, щоб наблизитися до справжнього людського щастя — це наша досконала, правдива, точна українська мова.

Наші предки, незважаючи ні на які найбільші муки, смерті і страждання за це, зберегли і передали нам цей найбільший з усіх можливих скарбів, ту ні з чим не зрівняну дорогоцінність, набуту протягом незліченних віків — мову, яка одна дає нам саме якраз те, чого усі в світі люди хочуть найбільше — можливість бути щасливими.

Одна практична порада

Оскільки в наших краях сьогодні найгіршим чинником щодо нашого бажання бути здатними бути щасливими є настирливе пропихання всюди російської мови, то найперше, окрім бути доброчесною людиною, слід особисто потурбуватись про хоч часткову нейтралізацію цього у нас найгіршого, системно негативного моменту.

Спробуйте не купувати нічого на російській, ні преси, ні книг, і перемикати телеканал, коли чути російську мову. Багато років так роблю, і ще жодного разу не пошкодував. Це хоч звісно і не гарантує негайного щастя, однак одразу ж відчуєте, що рекомендації професора Преображенского щодо благотворності нечитання совєтскої преси, сьогодні повністю дійсні також і стосовно її прямого нащадка, майже всього насильно російськомовного тут на українській землі.

Майже всього, я маю на увазі, що наприклад технічні тексти російською, через технічний характер російської мови, цілком придатні для вжитку (хоч англомовні оригінали зрозуміло що завжди більш якісні), і що макспарк годиться для участі в ньому, а передачі Шустера, Кисельова, Гордона і Дорофеєва чи там фільми Ельдара Рязанова та "Собаче серце" й "Майстер і Маргарита" Бортка — для перегляду.

Перелічив, що одразу згадалось — усе те добре, в чому є міра і нема зайвого фанатизму, який з людським розумом, абсолютно необхідним для людського щастя, має мало спільного. Просто не треба забувати того факту, що справжня мета людей, які так настирливо намагаються нас русифікувати, незалежно від того, усвідомлюють це вони самі, чи ні, це зробити нас більш несприйнятливими до щастя, нещасливішими.

І навіть зробити нещасливішими не так нас, давно сформованих дорослих людей, як наших дітей, оскільки всі ті безліч способів, якими тут, на українській землі, користуються ненависники України, українців і української мови з своїх високих кабінетів і які видумують усе нові і нові засоби русифікації українських дітей — їх ізоляції від невичерпних багатств скарбниці української мови — усі вони однозначно вносять внесок в ту погану річ, яка є підставою для нещасливості їхнього життя, затуляючи від них можливість бачення свого щастя.

Література

    1. Арістотель, Нікомахова етика, Переклад Віктора Ставнюка,
http://www.ae-lib.org.ua/texts/aristoteles__nicomachean_ethics__ua.htm
    2. Григорій Сковорода, Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті, http://www.utoronto.ca/elul/Skovoroda/Rozmova5.html
    3. Лекції TED, http://www.ted.com/playlists/4/what_makes_us_happy.html
    4. Одинадцятитомний «Словник української мови», http://sum.in.ua/s/shhastja
    5. Біблія, http://www.ukrainian-bible.co.uk/B48C005.htm
    6. Інформаційні технології і людські спільноти
    7. Сергій Кримський, «Принципи духовності ХХI століття», http://www.day.kiev.ua/75112
    8. "Сутністю людського буття є мова"
    9. Мартін Гайдегґер. Дорогою до мови, http://shron.chtyvo.org.ua/Heidegger_Martin/Sutnist_movy.pdf
    10. Степан Бандера, З невичерпного джерела, https://goo.gl/0VSpU0
    11. Вильгельм фон Гумбольдт, Избранные труды по языкознанию, М., 1984. С. 37-297, О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человечества (1830-1835)

[Wednesday]

Для мене щастя в довготривалому сенсі - це почуття гармонії з навколишнім світом. Це здоров"я моє і дорогих мені людей. Це мир. Це співпадіння бажань з можливостями. Реалізація себе у тих царинах, де хочеш і у тому, що для тебе важливо.

В короткочасному сенсі, у моменті, в хімічному розумінні, тобто коли зносить дах, як при ейфорії - коли я слухаю улюблену музику. Коли відчувала закоханість. Коли усвідомлювала, що хтось у мене закоханий (але лише коли ця людина мені цікава. Коли навпаки - це мене дратує або викликає навіть гірші негативні відчуття включно до огиди). Коли ... але я такі речі не обговорюю  8). Коли мені вдається щось, до чого я довго йшла і над чимось довго працювала.

[Franchuk]

Для мене щастя в довготривалому сенсі - це почуття гармонії з навколишнім світом.

Це речення ніби як не суперечить визначенню:
"Щастя — це суто людський, тобто притаманний тільки людині, такий стан [4] гармонії її духовності, якого людина може досягти тоді і тільки тоді, коли вона діє згідно, а не всупереч до людської доброчесності",
але чи не тільки на перший погляд. Ну а якщо навколишнім світом для когось є наприклад злочинне утворення?

Це здоров"я моє і дорогих мені людей. Це мир. Це співпадіння бажань з можливостями. Реалізація себе у тих царинах, де хочеш і у тому, що для тебе важливо.
В короткочасному сенсі, у моменті, в хімічному розумінні, тобто коли зносить дах, як при ейфорії - коли я слухаю улюблену музику. Коли відчувала закоханість. Коли усвідомлювала, що хтось у мене закоханий (але лише коли ця людина мені цікава. Коли навпаки - це мене дратує або викликає навіть гірші негативні відчуття включно до огиди). Коли ... але я такі речі не обговорюю  8). Коли мені вдається щось, до чого я довго йшла і над чимось довго працювала.

Цілком відповідає визначенню Арістотеля побутового розуміння щастя: "навіть для однієї людини щастя — то одне, то інше: адже, захворівши, люди бачать щастя у здоров'ї, збіднівши — у багатстві, а знаючи за собою неуцтво, захоплюються тими, хто розмірковує про що-небудь велике і таке, що перевищує їхнє розуміння"

[білий хорват]

А ще в кожному віці щастя інше.

В дитинстві щастя це було піти пограти з друзями в футбол, поганяти на ровері, поїхати на озеро покупатись.

В студентські роки щастям було нарешті здати всі екзамени, дістати диплом і бути вільним на всі чотири сторони.

Зараз для мене щастя проводити побільше часу з рідними.

[Wednesday]

Це речення ніби як не суперечить визначенню:
"Щастя — це суто людський, тобто притаманний тільки людині, такий стан [4] гармонії її духовності, якого людина може досягти тоді і тільки тоді, коли вона діє згідно, а не всупереч до людської доброчесності",
але чи не тільки на перший погляд. Ну а якщо навколишнім світом для когось є наприклад злочинне утворення?

Ну є багато систем моралі. Те, що в цілому є загальнолюдською мораллю наразі, не поширюється автоматично на всіх і вся.

Криміналітет в основному не заморочується такими питаннями, частково тому що соціопатичний за суттю, а частково тому що мусить функціонувати у власних координатах і мораль у них своя.

Це ж саме відноситься до суспільства в цілому. Наприклад, з точки зору моєї моралі аборт - це вбивство, а в суспільстві це вважається нормою, толерується і широко практикується.

Або як в старі часи у жертву приносили живих немовлят. Клали їх у розпечені руки металевої статуї бога Молоха. Конаючи, немовлята кричали, а на вигляд це було ніби вони сміялися, хаотично дригаючи кінцівками. Це робили, щоб досягти успіху в бізнесі та для матеріального добробуту. Були такі матері, які відмовлялися віддати своїх дітей і плакали та кричали. Їх крики заглушувалися голосною музикою, щоб ніхто не чув.



Звідси походить вислів "сардонічний сміх" і фраза з Біблії про "не проводь своїх молодих через вогонь ".

І це тоді теж було нормально і у відповідності із суспільною мораллю.

В принципі аборти і є підваріантом принесення дітей у жертву Молоху, тільки іншим способом.

[Franchuk]

Ну є багато систем моралі. Те, що в цілому є загальнолюдською мораллю наразі, не поширюється автоматично на всіх і вся.
Криміналітет в основному не заморочується такими питаннями, частково тому що соціопатичний за суттю, а частково тому що мусить функціонувати у власних координатах і мораль у них своя.

Множинність систем моралі - це, в остаточному підсумку, просто зручний спосіб виправдання злочинних дій. Наприклад московські злочини, щойно скоєні в Бучі, тоді не злочини, а просто інша система моралі. До речі, росіяни саме так розцінили дії своїх "мальчіков" в Бучі, удостоївши її діючих осіб державними нагородами, а військову частину званням гвардійської.

В українській вікіпедії на слово "мораль" наведені слова філософа Джеремі Бентама, що мораль «у найзагальнішому розумінні — це вчення про мистецтво направляти дії людей таким чином, аби виробляти найбільшу суму щастя». Що ж до помилкових дій, звичаїв, законів і т.д., то ІМХО найточніше висловився Сковорода: "Джерелом нещастя є наша безпорадність: воно нас полонить, видаючи гірке за солодке, а солодке за гірке".

І оскільки дії людей практично завжди, безпосередньо чи опосередковано, стосуються інших людей, то "мораль" насправді означає "як людина має ставитись до інших людей". І 2000 років тому був зроблений геніальний винахід правила, яке універсально вирішує питання єдиної моралі і з якого випливають усі Заповіді і багато всього іншого: "GAL 5:14 Бо ввесь Закон в однім слові міститься: Люби свого ближнього, як самого себе!"

Думку щодо єдиності моралі /* Дві речі наповнюють душу все новим та зростаючим захопленням і благоговінням, щочастіше і щотриваліше я про них розмірковую: зоряне небо наді мною і моральний закон в мені */ © Іммануїл Кант
- навряд чи можна витлумачити, що вона як хоч якоюсь мірою залежна від оточення. До речі, що цікаво, Кант (з 1758 по 1762) побував під російською окупацією, після завершення якої заявив: «Росіяни — наші головні вороги».

[Wednesday]

Множинність систем моралі - це, в остаточному підсумку, просто зручний спосіб виправдання злочинних дій.

Ну, не зовсім. Наприклад, жінка взнає, що чоловік наставляє їй роги, це робить її нещасною. Але ж це не злочин і суспільство цілком допускає такі речі. А жінка - тим не менше нещасна і незадоволена життям.

В українській вікіпедії на слово "мораль" наведені слова філософа Джеремі Бентама, що мораль «у найзагальнішому розумінні — це вчення про мистецтво направляти дії людей таким чином, аби виробляти найбільшу суму щастя». Що ж до помилкових дій, звичаїв, законів і т.д., то ІМХО найточніше висловився Сковорода: "Джерелом нещастя є наша безпорадність: воно нас полонить, видаючи гірке за солодке, а солодке за гірке".

Ну це - один із підходів, але не універсальний. Наприклад, почуття щастя, яке я відчуваю, слухаючи улюблену музику, не залежить від існування інших людей чи моральності у тому чи іншому плані. Це суто хімічний процес мого мозку.

І оскільки дії людей практично завжди, безпосередньо чи опосередковано, стосуються інших людей, то "мораль" насправді означає "як людина має ставитись до інших людей". І 2000 років тому був зроблений геніальний винахід правила, яке універсально вирішує питання єдиної моралі і з якого випливають усі Заповіді і багато всього іншого: "GAL 5:14 Бо ввесь Закон в однім слові міститься: Люби свого ближнього, як самого себе!"

Схимник у пустелі може бути цілком щасливим, як і людина, оточена купою інших, для кого зробив добро, але яку ніхто не розуміє чи не цінує, може бути нещасною.

Я б не пов"язувала питання щастя з проблематикою суспільної моралі, тому що є різні моделі.

ПС. Я також вважаю, що тварини теж мають почуття щастя. Наприклад, коли я повернулася додому після першого року в Канаді, мій пес, коли мене побачив, то не знав, куди бігти, як скакати, і як мене облизати. Я аж заплакала від такого вираження unconditional любові та відданості.

[Franchuk]

тварини теж мають почуття щастя. Наприклад, коли я повернулася додому після першого року в Канаді, мій пес, коли мене побачив, то не знав, куди бігти, як скакати, і як мене облизати. Я аж заплакала від такого вираження unconditional любові та відданості.

Щира правда, тварини теж мають почуття щастя, і вона відома дуже і дуже давно - думаю про це знали і до того, як Арістотель 2500 років тому написав про щастя рослинне, пов'язане з споживанням та зростанням, та щастя тваринне, пов'язане з емоціями, відчуттями та почуттями, і яке звісно притаманне і людині, природа якої, окрім суто людського, включає в себе також рослинне і тваринне.
Ще раз: усе, що пов'язане з відчуттями та почуттями, "Наприклад, почуття щастя, яке я відчуваю, слухаючи улюблену музику", це справжнє щастя, але це тваринне щастя (нічого поганого в цьому слові нема) - яке принципово не може замінити собою людського щастя.
І це дуже легко зрозуміти, дивлячись на найбагатшу у світі людину, для якої легко доступні геть усі, без жодного винятку, насолоди, які ми можемо уявити, і які й не можемо уявити, але дуже сумніваюсь, що знайдеться десь хтось хоч один, хто б спромігся вичавити з себе, що ця людина, Путин, щаслива. Хіба що він сам, але як а чи не щодо всього, що він каже, усім буде зрозуміло, що от це він точно бреше.
 

[Wednesday]

Щира правда, тварини теж мають почуття щастя, і вона відома дуже і дуже давно - думаю про це знали і до того, як Арістотель 2500 років тому написав про щастя рослинне, пов'язане з споживанням та зростанням, та щастя тваринне, пов'язане з емоціями, відчуттями та почуттями, і яке звісно притаманне і людині, природа якої, окрім суто людського, включає в себе також рослинне і тваринне.
Ще раз: усе, що пов'язане з відчуттями та почуттями, "Наприклад, почуття щастя, яке я відчуваю, слухаючи улюблену музику", це справжнє щастя, але це тваринне щастя (нічого поганого в цьому слові нема) - яке принципово не може замінити собою людського щастя.
І це дуже легко зрозуміти, дивлячись на найбагатшу у світі людину, для якої легко доступні геть усі, без жодного винятку, насолоди, які ми можемо уявити, і які й не можемо уявити, але дуже сумніваюсь, що знайдеться десь хтось хоч один, хто б спромігся вичавити з себе, що ця людина, Путин, щаслива. Хіба що він сам, але як а чи не щодо всього, що він каже, усім буде зрозуміло, що от це він точно бреше.
 

Ну а що щодо схимника в пустелі, який єднається з Богом і від того щасливий, і нема ніяких людей в його оточенні (тобто це не підтип "людського" щастя)?

Це "тваринне", "рослинне" чи якесь інше?

[Franchuk]

Ну а що щодо схимника в пустелі, який єднається з Богом і від того щасливий, і нема ніяких людей в його оточенні (тобто це не підтип "людського" щастя)?
Це "тваринне", "рослинне" чи якесь інше?

Це Ви часом не про того схимника Рустіко, який в Фіваїдській пустелі научував побожну Алібек правильному служінню Богові? Про якого розповів Діоней в 10-й оповідці дня третього :-)

[Wednesday]

Це Ви часом не про того схимника Рустіко, який в Фіваїдській пустелі научував побожну Алібек правильному служінню Богові? Про якого розповів Діоней в 10-й оповідці дня третього :-)

Я не настільки освічена, щоб знати про це. Треба десь почитати.

Я мала на увазі, коли люди щасливі самі по собі і не потребують суспільства.

[Franchuk]

Я не настільки освічена, щоб знати про це. Треба десь почитати.

Це тут про Декамерон від Джованні Бокаччо, ну дуже цікава річ. Кажуть навіть, що в перекладі Лукаша більш якісна аніж оригінал.

[Wednesday]

Це тут про Декамерон від Джованні Бокаччо, ну дуже цікава річ. Кажуть навіть, що в перекладі Лукаша більш якісна аніж оригінал.

Ну, Декамерон я в тінейджерстві читала, але вже зараз всіх персонажів у обличчя (щоб не сказати гірше  ;D ) не впізнаю.
 
У вікіпедію лізти ліньки було.

[Wednesday]

Я не настільки освічена, щоб знати про це. Треба десь почитати.

Я мала на увазі, коли люди щасливі самі по собі і не потребують суспільства.

То що щодо типу щастя одинокого ковбоя?

 :)

[Franchuk]

То що щодо типу щастя одинокого ковбоя?
 :)

Самітники, тобто люди, які шукають усамітнення і почуваються в ньому добре, це окремий і дуже немалий предмет для розуміння. І для мене досі загадка, яку я хоч і не дуже намагався розгадати, але яка висить десь на периферії свідомості з тих давніх часів, коли довелось особисто приймати участь в спілкуванні з таким самітником.
Це був невеличкого зросту руденький в ластовинні чоловік років 40, який сам один сплавлявся собі на невеличкому гумовому надувному човнику по Кизил-Хему, і який зачалився на пів години, коли помітив наші два шестимісні катамарани на стрілці Кизил-Хему і Баликтиг-Хему, де ми собі днювали. Ніхто у нас і не уявляв, як це можливо, глуха дика тайга і ріка 5-ї категорії, а він сам один, і він розповів, як дійшло до такого. Спершу він ходив, як і всі, з групами, потім стало комфортніше ходити вдвох з дружиною, ну а коли дружина зайнялася дітьми, то почав ходити сам, і оце тут далеко не перший його маршрут найвищої категорії.
Що можна на це сказати? Хіба що, цитую: "Бува й таке".

[Wednesday]

Самітники, тобто люди, які шукають усамітнення і почуваються в ньому добре, це окремий і дуже немалий предмет для розуміння.

Я думаю, це дає можливість для максимального самопізнання і саморефлексії, що у свою чергу призводить до самовдосконалення. Це типова практика, особливо у старі часи.

Я навіть читала випадки, коли термінально хворі йшли в умовну пустку, голодували і навіть вилікували свої хвороби.

наші два шестимісні катамарани на стрілці Кизил-Хему і Баликтиг-Хему, де ми собі днювали. Ніхто у нас і не уявляв, як це можливо, глуха дика тайга і ріка 5-ї категорії

То Ви мандрівник? Дуже цікаво. Хотілося б більше почути про Ваш досвід і Ваші пригоди.

[Franchuk]

То Ви мандрівник? Дуже цікаво. Хотілося б більше почути про Ваш досвід і Ваші пригоди.

То було вже ой як давненько. З цікавих випадків хіба що ось це:

Бібліотеки і москалі

Як цариця по Києву
З Нечосом ходила...
І Межигорського Спаса
Вночі запалила.
І по Дніпру у золотій
Галері гуляла,
На пожар той поглядала,
Нишком усміхалась.
-
Т. Шевченко

Якось раз в далекій Карелії після чергового порогу в байдарці одного глибокодумного нематрацника В. Г. утворилася невеличка пробоїна. Відразу засікти її він не зумів і протягом наступного переходу вона йому порядно докучала, – доводилось час від часу відчерпувати знов прибулу воду (для цього у нього був з собою спеціально припасений специфічний інструмент). Зрештою як тільки зачалились, він швиденько розвантажився, витяг байдарку на траву, перекинув її і з нетерпінням зайнявся дослідженням її дна. А після виявлення злощасної дірки урочисто видав формулювання свого розуміння нормальної логіки, яке мабуть що гідне щоб прикрасити собою підручники (указуючи при цьому на нарешті виявлене пошкодження). Ось те знамените формулювання: "Якраз на ту воду, що набралася!".

Тому коли якось випадково довелося прочитати, що у 1718 році спеціальні люди від Петра І (під виглядом монахів) спалили архів Києво-Печерської лаври, де зберігалися літописи, акти та інше таке ще з доби Княжої епохи, а у 1787 році в ніч перед від'їздом із Києва Катерини ІІ запалав Межигірський монастир, заснований у 988 році, і після пожежі книгозбірня монастиря щезла без сліду, чомусь одразу згадалися події не таких уже й далеких часів, коли у тому ж Києві дощенту вигорів архів Центральної Ради в котрійсь із бібліотек. Тоді у пресі можна було зустріти повно указань на більше аніж як дивні обставини тієї пожежі. У той же час можна знайти згадки про не менш дивні обставини пожеж у багатьох бібліотеках у межах, якщо так можна висловитись, москводосяжновивозимості, після яких кожного разу без сліду зникали найцінніші, найісторичнокритичніші архіви.

Нічого подібного поза межами москводосяжновивозимості практично не бувало. Всюди у світі цінні історичні писані матеріали без особливих проблем зберігаються сотні, коли не тисячі років.

Коли повернутись до подій 1718 року у Києві і задати просте запитання, а навіщо знищувати? Мотивація такого знищення практично відсутня, ну були давні матеріали, ну могли ними користуватися кожен хто попало, кому захочеться. А після їх знищення уже ніхто не зможе користуватися. Тобто виконати отакенну роботу і фактично ніяких від неї переваг не дістати? Щось воно тут не надто гладенько в'яжеться, чи не так?

Зовсім інший починає оте все мати вигляд, якщо припустити на хвильку, що Петро І з Катериною ІІ були не такі уже й круті дУрні, і що були у них не надто тупі радники, які здатні були додати два до двох та й і замість розвіювати за вітром більш аніж як цінну інформацію узяти її собі та спокійно користуватися нею абсолютно монопольно. А ті, кому та інформація по праву належить, кого стосується насамперед, то ті нехай собі думають, що вона згоріла ясним полум'ям.

Зайво мабуть товкти воду в ступі і пояснювати усі переваги такого інформаційного монополізму. Відкриваються буквально грандіозні, заобрійні та неоглядні перспективи як для без перебільшення диявольської, підлої брехні. Сидячи собі на справжній історії народу, для нього ж самого недоступній, можна без жодних церемоній городити яку завгодно ахінею, ґрунтуючись причому на дійсних, справжніх, історичних фактах, але з необхідними корективами. Пояснювати народу з апломбом, наприклад, а звідки єсть пашла його зємля, з якого з ким він корня, як он історія махнула рукою на український народ, залишила його напризволяще – і перебазувалася, причому не кудись в якесь інше місце, а саме до речі якраз що цікаво в Москву, (очевидно вслід за _першим_ бібліотечним здобутком).

Це могла бути скажімо бібліотека Ярослава Мудрого, яка нібито без сліду пропала в 1240 році, але на матеріалах якої у той же час ґрунтуються деякі історичні матеріали без підпису, як от "История Русов", написану у 18-му сторіччі.

В здобутку Петра І 1718 року відчувається ясність мети, чіткість, розуміння а що потрібно, накатаність колії. На початковість, зачин, даний здобуток явно не тягне.

У тій же самій "Історіі Русов", яку зварганили спеціалісти тайної канцелярії, приводяться слова Полуботка, нібито звернуті до Петра І в процесі тортур, (насправді написану тими ж спеціалістами з використанням у тому числі й справжніх слів Полуботка – для максимізації правдоподібності, але мабуть не без особистих правок вождя всєх народов Петра І). Позбавлений справжніх своїх писаних джерел спраглий люд усе проковтне – не задаючись питанням, а що ж то була за прес-конференція, і що то за журналюги задиктофонили там на ній урочисту передсмертну промову Полуботка, виголошену в проміжку між катуваннями, бо Пйотр І утомлявся видно катувати (він це робив особисто сам) і потребував деколи перепочинку.

Якщо дивитися з такої точки зору, то слова С. М. Соловйова про "двіженіє русской історіі с юго-запада на сєвєро-восток" уже перестають мати вигляд безглуздої сентенції, а навпаки, після врахування слідів пересування матеріальних носіїв історії у даному напрямку дані слова набувають ну зовсім конкретного змісту.

Вперше опубліковано в форумі ukr.politics
http://olexlviv.tripod.com/cgi-bin/numh3.cgi?thebox=449

26 травня 2002