"Біла Ворона": Книга Миколи Горбатюка

[Administrator]

Подання документів на екскурсійну поїздку в Індію

   
Настав квітень 1982 року. В один із весняних робочих днів мені цілком випадково потрапило на очі  оголошення: "Бажаючі поїхати в туристичну поїздку до Індії, звертайтесь у профком". Однак ця випадковість стала початком карколомних пригод у моєму житті. У свідомості із незрозумілих причин з'явилось нестерпне бажання відвідати цю екзотичну країну. Оскільки на роботі я мав добру репутацію, то вважав, що маю непогані шанси на екскурсійну поїздку. Мій портрет навіть хотіли занести на "дошку пошани", але парторг виступив проти: "Він у церкві вінчався, а віруючим не годиться красуватися на такому почесному місці".
(Дошка пошани - великий стенд на котрому розміщені фотографії передовиків соціалістичної праці.)         
В епоху холодної війни кожного бажаючого відвідати капіталістичну країну влада розглядала як потенційного перебіжчика в стан ідеологічного ворога. Знав: будуть ретельно перевіряти, чи бува, не планую в Індії, за прикладом дочки Сталіна просити політичного притулку. Знайомий з дитинства із практикою подвійної моралі, був готовий зіграти роль відданого комуністичним ідеалам юнака.
Коли ж зайшов в обком профспілок, то відповідальний чиновник довірливо сказав: "Я вірю, що ти хороший хлопець, але цього мало. На ось поглянь характеристики пристосуванців, котрі поїдуть за кордон. Вони такі активісти-комуністи, такі проститутки!, що вже ніде й проби ставити! Принесеш таку ж характеристику - поїдеш і ти".
Сам же пильно дивиться мені в очі - хоче побачити, як я на це зреагую. Я ж прикинувся "шлангом", тобто простачком - а мені, мовляв, все-одно, що ви там говорите...
Наступного дня сам на себе написав хорошу характеристику та й поніс на підпис до парторга. (Я не був комуністом, але тоді потрібні були підписи парторга, профорга та керівника підприємства). Той, прочитавши, сказав: "Не підпишу - ти в церкві вінчався". Та, зустрівши мій розгублений погляд, подобрішав: "Іди до начальника. Якщо він підпише, тоді, може, і я".
Зайшов у кабінет керівника. Той, витримавши паузу, мені серйозно: "Я залишу характеристику у себе, і ми ще подумаємо чи вартий ти такої честі".

[Administrator]

Жереб вибрав мене

Наближалось велике комуністичне свято - Міжнародний день солідарності трудящих. Того дня хтось із електромонтерів повинен був чергувати зранку у відділі. Як завжди, всі відмовлялися, отож вирішили кинули жереб. Не пощастило - найкоротший сірник дістався мені.
Цілу ніч та вранці лив дощ та дув сильний вітер. Зазвичай завивання вітру та шум дощу навіюють сон. Того ранку я проспав та ще й до того автобус утік з-під носа. Критої зупинки тоді не було отож вирішив заховатися від дощу під навісом найближчого будинку. Водій наступного автобуса, побачивши безлюдну зупинку, проїхав не зупинившись. Я, правда, вискочив, став махати руками та все марно - водій не помітив. Тоді вийшов на зупинку й став мокнути. Ясна річ, на чергування запізнився.
І воно б то нічого, але вітром зірвало величезний плакат "СЛАВА КПРС!" котрий при падінні розбив вікно хімчистки. Потрібно було заблокувати сигналізацією отвір, а мене ж то немає на чергуванні...
Через день мав на роботі значні неприємності. Тепер уже за кордон не випустять, - вирішив я, і спересердя витратив усі заощаджені гроші.

[Administrator]

Перевірка благонадійності

Через декілька днів до мене підійшов колега з іншої бригади й запросив у кафе. Я не відмовився, а про себе подумав: чого б це раптом?
Він щедро пригощає, заводить задушевну розмову, а в моїй свідомості виринає думка: Ось хто серед нас "шістка"! Значить, мені все-таки простили запізнення й розпочали по-справжньому перевіряти. Хоча на той час під впливом нагоняя від начальства у мене пропало бажання їхати до Індії та й заощаджені гроші були витрачені, проте про обережність я не забував ні на мить, так що він нічого нового від мене не довідався.
Того часу я розпочав вивчати англійську мову. Важкі для запам'ятовування слова  записував на папері та заучував їх на роботі, зокрема під час нудних "п'ятихвилинок", котрі зазвичай тривали по півгодини. Одного разу забув аркуш зі словами та їх перекладом у робочому столі, а наступного дня його вже там не знайшов. Отже, - здогадався, - він не інакше як у компетентних органах.

[Administrator]

"Медова пастка"

Через день послали мене, єдиного представника від відділу, скирдувати сіно у колгосп. Це викликало підозру, тому що завжди посилали відразу всіх. Біля мене опинилась молода, вродлива, весела, без комплексів жінка. Я знав, що всі повії співпрацюють із міліцією, а ті, відповідно, закривають очі на їхню секс-роботу. Отож, - думаю, - підкладають під мене секс-бомбу, щоб я під час любовних утіх розкрив їй свою душу. На всі прозорі натяки  відповідав що одружений і, взагалі вдавав, що не розумію її домагань. Правду кажучи, як на мене, пані була досить вродливою: така собі кароока здобна булочка – пишне тіло, великі груди, густа коса, карі очі. Цинічна тільки от – на увесь світ дивилася зверхньо. В значенні, так як диявол: усі навкруги ніхто, вона – Все.

[Administrator]

Язик розв'язався, як шнурок

Настав час обіду. Чомусь мене кличуть до своєї компанії хлопці з карного розшуку. (У нас в подібних ситуаціях не прийнято обідати осторонь - усі викладають свої припаси для спільної трапези.) Підходжу, сідаю. Пригощають зафарбованим самогоном, пропонують різноманітну закуску. Жарти, сміх, розповіді про веселі випадки із їхньої нелегкої роботи. У той час у всіх на слуху був арешт та суд казнокрадів, котрі невиконану роботу списували на "мертві душі", а гроші привласнювали отож, жили, ні в чому собі не відмовляючи. Розповідали, що організатор тієї злочинної групи, він же головний бухгалтер, вів себе на слідстві дуже нахабно. Хвалився: "Я то хоч пожив, як у раю, - усе мав! А що в цьому житті бачили ви?!" Це так, але коли зачитали смертний вирок, наробив у штани.
Після третьої чарки розпочали розповідати анекдоти. Вони про Чапаєва - і я, вони про Брежнєва - і я. Мій язик чомусь розв'язався, як шнурок, я хотів але не міг стримати себе.

[Administrator]

Перший сексот як прийшов, так і пішов

Наступного дня в нашу бригаду влаштувався новачок й його записали в нашу бригаду. Для перевірки моєї благонадійності – здогадався. Сценарій стандартний: запрошує у кафе, замовляє каву з коньяком, заводить задушевну розмову про важке життя у нас та хороше на Заході. Я подумки розсердився: та не їду, не їду вже я в ту Індію, чого причепилися? В результаті той молодий сексот як прийшов, так і пішов.

[Administrator]

Викликали в УВС лише для того, щоб я... декілька хвилин посидів на тому стільці?

Та цим не закінчилось. Наступного дня посилають в Управління внутрішніх справ допомогти переставити там меблі. Здогадався: керівник обласного відділу міліції хоче зблизька роздивитись мене, потенційного перебіжчика в стан ідеологічного ворога.
Там у прийомній мене ввічливо попросили: "Сядьте ось на цей стілець й чекайте. Вас скоро викличуть".
Через декілька хвилин знову ввічливо: "Ми вже передумали. Ідіть, працюйте".
Я довго думав над цим дивним викликом і дійшов висновку, що мене викликали лише для того, щоб я... декілька хвилин посидів на тому стільці. А так і виходило! Але для чого? Відповіді не знаходилось.

[Administrator]

Азарт гри у котика та мишку

               
Через день до нас на роботу, знову влаштувався новачок. І, що цікаво, знову саме мені в напарники. Я поглянув на нього й посміхнувся. Подумалось: "Цей вже рангом вище, справжній професіонал сексотських справ. А втім, примітивно працюєте, хлопці. Я ж не такий простачок. На мені, де сядете - там і злізете".
Однак разом із тим з'явилась цікавість: хай цей комітетник мене пригощає, дістає дефіцитні ліки, приносить "самвидав", хай при мені лає владу, розповідає анекдоти - словом, хай усіляко догоджає, щоб вивідати мої наміри щодо еміграції на Захід. А, крім того, як усі новачки, хай поносить мій дипломат із інструментами. І справді, мене чомусь охопив азарт гри: що ж, пограємось у котика та мишку! Через декілька днів він, як і його попередник піде ні з чим... А тут як-не-як, а все-таки хоч якась розвага – ліки від сірої буденності, нудьги.
Не потрібно було навіть життєвого досвіду чи інтуїції, щоб зрозуміти: то агент КДБ, сволота. Вираз обличчя, одяг, манери - кричали про це. Можна навіть сказати так: у нього на лобі було великими літерами написано: "Агент КДБ". 
Що це "підсадна качка" - зрозуміли всі. Після "п'ятихвилинки" на східцях нашого відділу Володя Леус із словами "Ах ти сексот смердючий!" вдарив цього офіцера КДБ під зад ногою, але той напрочуд спритно ухилився, так що нога лише ковзнула по тілу. Усі розсміялися, а я помітив яким гнівом спалахнули очі цього комітетника. Ще мить і він би сказав Володі щось нищівне, але наші погляди зустрілись і сексот промовчав. Зрозумів: промовчав ради мене, щоб не зламати гру.

[Administrator]

Вченого Іуду підібрали для мене комітетники...

Ідемо на об`єкти охорони. Сексот розповідає "легенду":
- Звати мене Бобровник Петро Артемович. Я 1952 року народження. Закінчив Київський державний університет. Знаю чотири іноземні мови. Викладаю англійську в інституті культури. Люблю книги, музику, шахи. Живу в гуртожитку. Маю кохану, але не одружуюсь, бо ніде нам жити. Дівчина моя живе теж у гуртожитку. Оце влаштувався до вас по знайомству, щоб хоч щось за період канікул заробити. 
Крізь напівпрозору літню сорочку просвічувалось мускулисте тіло - було видно, що цей комітетник має звичку качати прес та тягати штангу. (Зазвичай заклопотаним сімейними проблемами вчителям у наш час не до спорту.)
Слухаю й дивуюся: ти дивись, якого вченого Іуду підібрали комітетники для мене. Одягнений відповідно легенді: бідно, але чисто. В той день він, як і належить новачкові, носив мої інструменти. Я іронізував із цього, але він робив вигляд, що нічого не розуміє.

[Administrator]

Пожежа на горищі

О 18:00 відмітився у відділі й приїхав додому. Жінка на роботі, батьки в полі. Став переодягатися. Чую крики: "Пожежа! Пожежа! Люди, рятуйте!"
Швидко вибіг на вулицю - треба ж людям допомогти. Коли дивлюсь: так це ж горить... горище мого будинку!!!
Збіглося мало не все село. Одні гасять, інші майно виносять, а знайшлись й такі, котрі, користуючись моментом, намагались собі щось потягнути.
Приїхали дві пожежні машини. Загасили.
Як на те йшло - моя того дня перед роботою лазила на горище й забула вимкнути світло. В лічильнику же стояли "жучки" – запобіжники щоразу перегоряли при запуску січкарні тому що. От і сталося іскріння біля лампочки. Іскри впали на ношений одяг, картонні ящики і...
Дивлюся на обгорілі дошки, одяг, взуття, і чомусь така думка виникає: "Ось у праведного Іова теж так почалися всі нещастя після того, як до нього прийшов сатана. Ой, мабуть, дарма я поліз у ту гру"...

[Administrator]

Язик, як шнурок, розв'язався...

Наступного дня ми знову зустрілись на роботі. Цей хитрун узяв із дому шкіряний дипломат й набрав у складі всього необхідного, так що "лафа" закінчилася - він уже носив свої інструменти. Були також у нього обіцяні дефіцитні ліки для мене та мами, надруковані на машинці заборонені вірші та оповідання. По дорозі трапилось кафе. І тут знайомий сценарій. Запрошує. Замовляє каву, але дістає свій коньяк:
- Давай з коньячком за знайомство та дружбу. Брат працює на спиртзаводі, так що спирту у мене вдосталь. Оце виготовив по старовинному рецепту власний коньяк. Скуштуй, дуже смачно.
Линув у чашку з кавою собі та мені. Якийсь дуже дивний присмак мав той коньяк. Ми йшли й розмовляли. Мій язик чомусь, як шнурок, розв'язався і вже я говорив, говорив, не міг виговоритись, а Петро уважно слухав. Розкриваю свою душу і сам собі дивуюсь: Чому я усе це розповідаю? Чому цей чоловік мені такий милий? Чому мені так хочеться розкрити свою душу? Ми ж знайомі другий день. Де моя обережність?
Я мав звичку щовечора аналізувати події прожитого дня. Дивлюся в дзеркало й запитую себе: Чому, чому цьому мерзотникові я розкривав душу? Що зі мною було?..

[Administrator]

Кімната у гуртожитку

Петро жив у гуртожитку, але на той саморобний коньяк не скупився - брат на спиртозаводі працював. Він був цікавим співрозмовником: знав багато чого, вмів уважно слухати. Розповідав антирадянські анекдоти, діставав дефіцитні ліки, приносив "самвидав", давав уроки англійської мови. Весь вільний час ми грали в шахи. Одягнений був досить бідно але чисто. Люто ненавидів комуністичну ідеологію й усе жалівся на несправедливість влади та свою мізерну вчительську зарплату. Мріяв утекти на Захід, тільки не знав, як це зробити, - просив поради.
Якось запросив у гості до себе в гуртожиток. В кімнаті розрахованій на двох біля ліжка стояв стіл, на якому були охайно складені книги англійською, німецькою, польською, французькою мовами. На стіні висіла карта Лондона.
 Петро плакався:
- Ось поглянь, як живе наша інтелігенція. Закінчив Київський державний університет, знаю чотири іноземні мови, а ось чого заслужив від нашої рідної влади. Стою в інституті культури в черзі на квартиру, але бачу, що до смерті того житла не дочекаюсь А куди дінешся? За вчительську зарплату 100 карбованців про приватний будиночок годі й думати... Ех, вирватися б на Захід, то там із своїми знаннями та талантами хоч би пожив, як людина! Та як же ти вирвешся, кордони ж на замках! Терпи й дихай. Та скільки же можна терпіти оце беззаконня? Кімната, як бачиш, на двох. Ось ліжко радянського інженера. Здавалося б, інтелігентна людина, а поговорити нема з ким. Я часто ночую в гуртожитку у Ніни, так що кімната в його розпорядженні. Так хоч би кохав якусь одну, а то приводить щораз іншу. Вранці зайдеш - ніде ступити: усюди бруд, сміття, пляшки з-під дешевого вина й перегар на гектар. Пояснюю йому, що так не можна, а у відповідь добірна лайка, багатоповерхові матюки. І що кому скажеш? Виходить, що тут пожити не дають і за кордон не випускають. Ех, життя наше собаче...
Вийшли із кімнати в коридор. Через вікно було видно подвір'я та будинок КДБ. Петро вказав рукою на споруду і сумно проказав монолог:
- Ось поглянь, хто живе у нас як при комунізмі! Ось кому в першу чергу квартири, машини, пайки та дефіцити. Робота ж не пильна, а зарплата висока. КДБісти - це нелюди, які насолоджуються безкарністю та уседозволеністю. Конституція СРСР висить на цвяху в їхньому туалеті замість паперу. КДБ - це каста недоторканних, це держава в державі. Ти думаєш, що вони, ризикуючи життям, безперестанку ловлять шпигунів та бандитів? Помиляєшся: вони вишукують незадоволених владою й відправляють цвіт нації у сибірські табори та спецпсихлікарні. Уявляєш, як боляче мені щоранку дивитися як ці покидьки, ці христопродавці роблять фіззарядку, грають у волейбол, городки?!
Те, що КДБ мав необмежену владу було правдою. У той час люди із КДБ за валютні операції арештували дочку генсека  - Галину. Це так чинили на Брежнєва тиск, показували хто у імперії справжній господар й цим доводили перестарілого генсека до інфаркту. (Пізніше виявилось, що таким чином прагнучі ще більшої влади комітетники прочищали дорогу для свого шефа - Андропова.)

[Administrator]

Вісточка від коханої

Бувало, ідемо на об'єкти а Петро пропонує пройти іншою вулицею - хоче із тайника забрати вісточку від коханої. Вийнявши записку, читає її і блаженно посміхається: "Оце так жінка! Оце розумниця!" - і, приклавши руку до серця, промовляє: "Моя, душею й тілом моя". Коли ж, нарешті, зустрінуться, то вже, як ті голуб'ята, милуються один одним, цілуються.
Аж ось Петро ходить сам не свій, мало не плаче.
- Що сталося? - запитую.
- Моя Ніна завагітніла та аборту робити не хоче. Я вже її і так, і сяк умовляю, а вона уперлася на своєму: буду родити, хочу стати мамою. Каже: вже пора - старію... Ну, що його робити?.. Де жити?.. І як жити на наші вчительські зарплати? Ні, це не влада, це натуральний фашизм! А ми, здорові бовдури, любимо тільки себе, нам плювати на свій нещасний народ! Злочинно, злочинно мовчати! Потрібно протестувати! Але як!? Що робити? Що!?
Благально подивився мені в очі:
- Може, у твоєму селі хто частину хати здає квартирантам? Розпитай! Я погоджусь на будь-які умови.
Ми довго розмовляли. Я, як тільки міг всіляко втішав, заспокоював товариша.

[Administrator]

В гостях у брата

Петро не раз запрошував мене в гості до свого брата Арсена, котрий жив у Понебелі - селі, котре розташоване за шість кілометрів від міста. Арсен був радий гостям - завжди стіл накривав на котрому був отой саморобний коньяк, самогон, гарячі та холодні страви, салати.
Стосовно братових проблем Петро довірливо розповідав таке:
- Братик має на ощадкнижці 4000 карбованців, згоден мені позичити половину. Та от совісно брати, бо він дочку хоче влаштувати в інститут, а це, сам знаєш, без доброго хабара не обійдеться. Совісно залишити братика без копійки. А тут ще й моя Ніна з новиною: "Лікарі сказали, що аборт робити вже пізно". Та я її розумію: вона кохає мене і, як кожна жінка, хоче стати матір'ю. Ну як же жити далі? Хоч бери та в петлю лізь...
 Я заспокоював товариша, співчував, обіцяв ще раз розпитати односельчан чи чули хто у селі планує прийняти квартирантів. Мені стало дуже шкода товариша - це ж треба, щоб так людині не щастило...

[Administrator]

"По-правді, по-правді Біблія - книга життя, джерело мудрості!.."

Мій однодумець, як майже всі в той час, був атеїстом. Я вирішив виправити цей недолік: розповідав йому про створення Богом світу та людини, життя біблійних героїв, життя та добровільну смерть ради нас, грішних, Сина Божого - Ісуса Христа. Давав Петру почитати позичену в сусіда Біблію. Повертаючи Святу Книгу, друг щиро руку прикладав до серця, очі зводив до неба й радісно, блаженно висловлював свої враження: "Оце книга! Оце книга! По-правді, по-правді Біблія - книга життя, джерело мудрості!.."

[Administrator]

"Ось в Ісуса Христа було 12 учнів, а ти у мене - один..."

Я був радий таким відгукам, цікавості товариша до віросповідання наших предків. Гордився тим, що рятую заблудшу душу й часто говорив: 
- Ось в Ісуса Христа було 12 учнів, а ти у мене – один!
Петро любив слухати мене. Іноді ми сперечалися. Я переконував, що тіло помирає та згниває, а безсмертна душа постає на суд перед Богом. Мій учень заперечував: 
- Та ні, головне тут, на Землі, пожити у своє задоволення. Брати від життя потрібно все що зможеш, тому що живеш то один-єдиний раз!
 На прикладах із Біблії я знову й знову переконував друга, що його світосприйняття помилкове. Та хоча він й мав вищу освіту, але пожити у своє задоволення йому чомусь не виходило. Щодня у мене копійки позичав та пиріжки з лівером купував. Жадібно їв та нарікав на владу, при котрій дійшов до такого життя. Я щиро жалів Петра. Він запрошував мене до себе в гуртожиток, до брата Арсена в село, і мені вже стало якось незручно не запросити його до себе.  Дома пригощав товариша, ми їли з однієї миски. Давав також для його вагітної Ніни полуниці, малину, яйця,  молоко. Бувало, ми так захоплювались грою в шахи та політичними розмовами, що друг запізнювався на останній автобус. Тоді я відправляв жінку у іншу кімнату й стелив йому на ліжку поряд із собою. Вранці вмивались, снідали й йшли на автобусну зупинку.

[Administrator]

Одна доба нашої щирої дружби

Ось детально одна доба нашої щирої дружби. Після "п'ятихвилинки" часто заходили у кафе на каву з його саморобним коньяком. Петро просить:
- Позич мені три карбованці - куплю на сніданок декілька пиріжків, а потім пригощу тебе пивом.
Пройшлись по об'єктах. Заходимо в бар. Петро замовляє пиво. Неспішно смакуємо й ведемо задушевну розмову. Народу в барі чимало. Накурено, брудно й гамірно - люди розмовляють, сперечаються, пересипаючи мову, як у нас водиться, добірною лайкою.
Петро посміхнувся: 
- А знаєш, на чому "палились" німецькі агенти під час минулої війни?.. На чистоті мови. Нацисти вербували агентуру з числа білоемігрантів. Ті добре знали рідну мову, але... але, то вже була не та країна, не ті люди, котрих вони колись покинули. Тут уже панував тотальний терор, широкомасштабна брехня, цинізм, озлобленість, а це породжувало добірний мат-перемат - люди лаяли твою і його мать. Але от цікаво: "Його" - це кого мають на увазі? Чию матір?..
Зробивши паузу, як це роблять перед підсумком, продовжував:
- Так ось, колишні білоемігранти не вміли так, як усі ми, використовувати лайку для зв'язку слів і, потрапивши під підозру, провалювалися. Ти лише поглянь, - показав очима на любителів пива, - будівники комунізму. Ось вони. Украсти або ошукати кого а потім ті гроші пропити чи прогуляти з повіями... А такі й повинні бути люди при соціалізмі: слухняними, працьовитими і... і не здатними самостійно думати. Чому? А тому, що раб, який задумався й зрозумів, що він раб, стає небезпечним для господаря. А ось ти - не раб. Ти - виняток із правила. Одне задоволення працювати з тобою. Дивись, Миколо, будь дуже обережним - у нас не люблять тих, хто думає...
- Ну, а якщо війна, - продовжував мій друг, - усіх же їх, як отару баранів, партбюрократи поженуть у бій захищати їхні номенклатурні палаци та дачі. Що, хіба не так? Ось зараз воюємо в Афганістані. Перед кожним вибір: іти в армію і воювати, вбивати людей протягом двох років чи отримати три роки таборів за відмову від виконання свого "священного обов'язку" - захисту Батьківщини у... Афганістані! Ти й усі вони підете як миленькі!..
 Очі Петра стали холодні, злі:
- А куди ти нахрен дінешся? Про штрафні батальйони чув? На трьох одна гвинтівка, і вперед через мінні поля на вірну смерть! Попереду ворог, позаду НКВСники з кулеметами. Оглянешся - вони ж тебе і вб'ють.
Відсьорбнувши пива, Петро кисло посміхнувся й сумно констатував: - А в газетах та книжках пишуть про масовий героїзм радянського народу...
 - Те, що влада зробила з нас рабів, це ти вірно підмітив, - підхопив я тему розмови. Ось тобі приклад: Перед річницею тієї їхньої революції або дня Міжнародної солідарності трудящих на всіх підприємствах активісти змушують кожного робітника розписатись, що той обов'язково вийде на оту святкову демонстрацію. А якщо по правді, то кожен може щось придумати, щоб не йти. Я ж не ходжу і нічого: живий та здоровий. Виходять на оту демонстрацію, бо не хочуть неприємностей. Але хто заставляє кожного кричати "Ура!"? Проходить колона мимо трибуни, на котрій величаються кровопивці, вся партійна номенклатура, а з гучномовця лунає: "Хай живе рідна Комуністична партія - натхненник і організатор усіх наших перемог! Ура, товариші!"
І всі в колоні бадьоро відповідають: "Ур-р-ра! Ур-р-ра!! Ур-р-ра!!!" В цей час уся ота сволота на трибуні аж цвіте від задоволення. А от ти уяви собі таку картину: вождь на трибуні і... порожня площа - ніхто не вийшов вітати тирана.
Мій друг із цікавістю дивився на мене й посміхався. Я продовжував:
- Раб не винен, що народився рабом, але якщо він гордиться цим, то він, справді, бидло і хам!
Петро аж язиком прицмокнув та головою похитав:
- Ну ти і парєнь! Уперше маю такого друга. Одне задоволення працювати з тобою!..
В цей час біля нас пройшла висока, струнка дівчина, і я мимоволі нею замилувався. Петро, перехопивши мій погляд, сказав повчально:
- Ноги, справді, гарні а обличчя - дебільне. Вона така, як і всі радянські люди - що бачать те й знають. Через п'ять хвилин тобі з нею стане скучно. Коля, ніколи не дивись на ноги, не дивись на вроду. На серце, на душу дивись. Моя Ніна хоча і не фотомодель, але душу має золоту та розум неабиякий. За що й люблю...
Я поцікавився:
 - Ніна, мабуть, в тебе не перша любов. Якщо не секрет, скількох жінок ти мав у ліжку до неї?
Замовк Петро. Смакує пиво.
- Ти чого мовчиш?  -  занепокоївся я.
- Рахую... Усіх не пам'ятаю, бо рано почав, але біля тридцяти набереться... До речі, про жінок. Сталін, цей віртуоз гри на людських слабостях, не гребував нічим. Потрібним людям іноді влаштовував гулянки з екологічно чистими, згодними на все вродливими жінками. А що, кожен на щось клює. Потрібно лише уміти грати на слабких струнах кожної душі. Вождь умів. На потребу моменту вороги ставали друзями, друзі - ворогами. І все заради його грандіозної мети: абсолютна, ні з ким не ділима влада. Люди для вождя були, що презервативи - надягнув, використав, знищив.
Далі якось само собою розмова  перейшла  на  анекдоти. Петро почав:
Розмовляють два грузини: - У тебе машина є. У мене є машина. Давай ще Гіві допоможемо купити машину.
Розмовляють два євреї: - У тебе є будинок, у мене є будинок. Давай ще Мойші допоможемо побудуватися.
Розмовляють два українці: - Ти сидів, я сидів. Давай ще нашого сусіда Івана продамо, щоб і його посадили.
Посміялись досхочу. Петро ще один анекдот пригадав:
- Комісія перевіряє пекло. Запитують чортів: "Чому біля першого казана така велика охорона, біля другого - маленька, а біля третього - охорони нема зовсім?" Ті пояснюють: "У першому - євреї. Один вилізе - усіх витягне... У другому - росіяни. Якщо і втече хто, то далі буфету чи пивної не забігає - там його п'яного й знаходимо... А в третьому - українці. Там охорона взагалі не потрібна: якщо хто і намагається вилізти, то всі інші тягнуть його назад: "Еге, ти втечеш, а нам й далі мучитись?.. Ні, чоловіче, всім так всім...
Посміялись. Тепер моя черга:
- У камеру заводять новачка. Пахан запитує: 
- Тебе за що? 
- За лінь.
- Як так, за лінь? - здивувався ватажок камери.
- Зустрілися з давнім приятелем та й зайшли в пивну відсвяткувати зустріч. Після третьої чарки стали розповідати політичні анекдоти. А я все думаю: зараз сісти писати донос в КДБ чи спочатку трохи проспатись. Полінувався.  Вирішив так: трішечки подрімаю, тоді...  Тільки-но задрімав, будять хлопці з КДБ... І ось я тут - за лінь.
Петро аж заходився від сміху. Насміявшись досхочу, сказав мені довірливо:
- Ти, Коля, правий: усе залежить від людей. Весь світ читав марксистсько-ленінську літературу та теорію еволюції Дарвіна, але от тільки у нас люди кинулись грабувати, вбивати, руйнувати церкви, убивати священиків і все заради якоїсь примарної комуністичної ідеї...
Заохочений такою дружньою розмовою, я ще один анекдот пригадав:
- Молодь різних національностей по-своєму насолоджується гостротою відчуттів. Американці пиячать, веселяться, а в кінці гулянки сідають у свої автомобілі та мчать на максимальній швидкості. При цьому всі знають, що в одному з авто зіпсовані гальма. Французи пиячать, веселяться, знайомляться, а в кінці кожен із своєю новою знайомою займаються коханням. При цьому всі знають, що одна з красунь хвора на венеричну хворобу. Наші люди пиячать, веселяться, потім розповідають антирадянські анекдоти. При цьому всі знають, що серед присутніх є інформатор КДБ.
Петро знову заходився від сміху. В той час у свідомості з'явилося досить дивне відчуття й я поспішив поділитись з товаришем: 
- У мене чомусь таке передчуття, що вся наша сьогоднішня розмова буде відома КДБ.
- А ти знаєш, - відсьорбнувши пива, посміхнувся Петро, - у мене теж виникло таке ж передчуття. Очевидно, правду кажуть, що навіть стіни мають вуха. Давай перейдемо в інше місце.
Перейшли у протилежний бік залу. Підозріло оглянувши сусідів, Петро пошепки повчально сказав:
- Якби ти тільки знав скільки КДБістів та іншої продажної сволоти навмисне одягаються бідно, не миються, не голяться, щоб під виглядом трудяги-невдахи легше було втертись в довіру та розкрутити якого наївного простачка або підслухати чужу розмову... Хлопці з КДБ ретельно прополюють ниву, щоб зерна вільнодумства не проросли...
Ковтнувши останній ковток, Петро, лукаво посміхнувшись, запитав:
- Сказати, про що я зараз думаю?  Так ось: зараз написати в КДБ про нашу розмову чи пізніше?.. Знаєш: тут хто кого... Коли стрічаються два українці, виграє той, хто швидше кинеться заробляти свої срібняки.
В холодних очах товариша скакали лукаві вогники:  - Боюсь потрапити в камеру "за лінь"!
- Ну і грубі ж у тебе жарти! - докорив я йому.
- Життя таке... А, до речі, чому ти мені віриш? А мо я агент КДБ, сексот?
- Вірю тому, що ти мій ліпший друг. Тому що ти справжній інтелігент. І жалію я тебе, бо ти такий розумний, а так тобі не щастить. При вищій освіті з такими талантами живеш у гуртожитку на мізерні вчительські 100 карбованців. Щастя - це коли тебе розуміють, а ти один розумієш мене. Вірю і все тут. А знаєш, я спочатку був переконаний, що ти "підсадна качка", агент КДБ!..
Петро дуже здивувався й образився: 
- І як ти тільки міг про мене таке подумати?!. А взагалі-то ти правий: потрібно всіх підозрювати. Ніколи нікому не вір. І мені теж не вір. Наші люди - це лицемірні, продажні пристосуванці. Кожен сам за себе, от й саме тому безкарно панує беззаконня. Нема жодної порядної людини. Жодної! Ото запали ліхтар і вдень, як отой древньогрецький мудрець Діоген, ходи вулицями, а хто спитає, відповідай : "Шукаю людину". Не знайдеш, - скрізь суцільні маски.
Йшли вулицями й продовжували дружню розмову. Петро розповідав:
- Найдостойнішого викладача нашого інституту направили на стажування у Францію. Повернувся зовсім іншою людиною - аж розцвів весь, помолодшав. Почав усім розповідати, які там щирі люди, як там усе чудово організовано. А сволоти то скрізь вистачає. Донесли, куди слід. Стали чоловіка викликати, проробляти, перекривати кисень. Виключили з партії, звільнили з роботи. Жінка покинула невдаху. Закінчилось все тим, що мій колишній колега спився. Зараз працює вантажником у продмазі. Отак система ламає порядних людей. Не показуй, що ти розумний. Не будь білою вороною, а будь як усі чорною, бо заклюють.
Із відчиненого вікна ресторану, повз якого ми проходили, лунала популярна іноземна пісня. У залі люди пили, їли, жартували. Одним словом - розважалися. Під впливом почутої мелодії згадалися кінофільми, книги про минулу війну і я сказав другові:
- Знаєш, друже, дивлячись фільми про безчинства нацистів ніяк не міг зрозуміти одного: хіба німецький народ не знав про страшні злочини своїх синів, котрі ті творили на окупованих землях? А ось зараз уже наші хлопці творять те саме в Афганістані. Народ же, як ти бачиш, гуляє. Як то кажуть, очі не бачать - душа не болить. Люди поводять себе так, ніби нічого й не сталося. Усім байдуже - сумує тільки той, у кого сина привезли звідти у цинковій труні.
- А ще батьки юнака, який чекає повістки або вже призвався - додав Петро й продовжив: розповідав брат Арсен, як у село з Афганістану привезли понівечене тіло солдата, але заборонили відкрити цинкову труну, щоб батьки не побачили загиблого сина. В одній хаті горе, а по сусідству - весілля. В однієї родини траур, а в іншої - торжество: молодят чекають у РАГСі, та й гості з'їхалися звідусіль. Самогон-то не скисне, але скільки ж то продуктів попсується, якщо весілля відмінити, а тому все йде своїм звичаєм... Відносно захоплень нашої молоді розповім цікаву бувальщину. Учився я тоді на четвертому курсі Київського держуніверситету, англійську вже знав настільки, що розумів слова кожної їхньої пісні. Раз мені пощастило дістати квиток на концерт відомої англійської групи. Співали чудово. Публіка була у захваті, хоча мало хто розумів, про що саме в тих піснях іде мова. Це був їх останній виступ у Києві. Концерт закінчився. Молодь у захваті, всі кричать: "Біс!", тобто вимагають заспівати останню пісню ще раз. І ті заспівали. Приспів був такий: "Зоуз деті рашен! Зоуз деті рашен!" Знаєш, як перекладається ця пісенька?.. "Оці брудні росіяни! Вони всюди, вони скрізь. Ну куди нам від них дітись!?" Молодь аж вищить від задоволення, ритми розпалюють бажання, і кому яке діло про що там співається? Звісно, співаки нічим не ризикували: вранці сіли у літак і "гуд бай!"... Ще про культуру нашого народу. Викладаю англійську в інституті культури. Нюх же у мене, як у собаки. Часто, буває, підходжу до студентки або вона до мене, а від неї противний специфічний сморід. Тому що не підмивається... А чому дивуватись? Сам знаєш, як вихований наш народ та які порядки, яке безкультур'я, антисанітарія в наших гуртожитках. В інституті культури немає культури. А далі як у тому анекдоті про продавця газет: "Родіну" продали. "Правди" - нема. "Известий" - теж. Залишився тільки "Труд" за три копійки і "Спорт".
 Ми йшли й сміялись. Назустріч йшла юрба пихатих, пузатих партбюрократів - вони поважно рухались із засідання чергової партконференції на обід в ресторан. Це, справді, було видовище, яке в однаковій мірі викликало як огиду, так і сміх. Уявіть собі: вулицею поважно рухаються товстуни, на круглих животах яких галстуки лежать горизонтально.
- Вибранці народу... -  іронічно промовив Петро.
 Я не втримався й теж прокоментував побачене:  - Дурень на дурневі та ще й дурнем поганяє!
Другові сподобалась моя оцінка цієї процесії, він аж язиком прицмокнув й від душі посміявся. Згодом, змінивши тон, сумно додав:
- Кожен народ має таку владу, котру заслуговує.
- Все залежить від культури, - підхопив я тему розмови, - від порядності людей. Я ще раз тобі нагадаю ситуацію: вождь на трибуні, а площа порожня - ніхто не вийшов вітати тирана. 
Петро заперечив:
- Такого ніколи не буде, тому що ця система дуже багатьом вигідна. Так-так, вигідна, бо вона дала їм владу, хоч маленьку, але владу. А влада п'янить бо дає гроші. Зважай при цьому і на тих, кого просто обдурили... А ти думаєш, що на Заході при капіталізмі, справді, так добре жити? Так, у них достаток, але немає... радості.
- Як так? - здивувався я.
- А тому, що пішов і все без черги купив, усі питання вирішив без проблем. У нас же інакше: дістав по блату хороші меблі, радіоапаратуру, одяг, взуття або ще якийсь дефіцит - і радієш безтямно. Став у довжелезну чергу за ковбасою чи іншим делікатесом, а у нас уся їжа делікатес, і переживаєш: чи вистачить тобі, чи перед самим носом скінчиться? Вистачило!! Яка радість! Яке щастя!.. 
Тепер уже я сміявся від душі. Кажу:
- Приїдь, друже, до мене в гості. Отак після роботи й приїжджай, пригощу чимось смачненьким. 
О 18:00 відмічались у відділі. В той день нам видавали продуктові пайки: кілограм цукру, пляшку олії, палку ковбаси, пакет гречки, пачку масла та банку згущеного молока. Отримуючи продукти, Петро мало не заплакав, похитав головою і гірко промовив: "Свята Україна..."
Друг не забарився, відвідав нас. Доки мама готувала вечерю, ми з Петром ласували малиною в садку, збирали, мили та перебирали полуниці на десерт. А ось і вечеря парує на столі. Я, як годиться господареві, поставив на стіл пляшку домашнього самогону. Випили по чарці, по другій, повечеряли й сіли грати в шахи. За грою продовжували задушевні розмови про необхідність дій, про те, що не можна мовчати, бути байдужим спостерігачем, що потрібно протестувати. Але де взяти вибухівку та електродетонатори? - ось питання питань.
У пориві відвертості я признався, що недавно написав на Захід для ЦРУ тайнописом листа, в якому просив вислати з території Союзу чотири електродетонатори. Адреса була зашифрована в попередньому безневинному листі, котрий я відправив ще весною. Розумію, що це авантюра, але ухопився за цей шанс, як потопаючий за соломинку. І ще: хай не думають, що у нас усі раби. Та я знаю: листи перевіряють. Але якщо хлопці з КДБ й здогадаються, як проявити текст між рядками, то їм доведеться перевірити почерк півтора мільйона жителів області. Марна праця...
- Ти маєш рацію, - підтримав мене Петро. Якщо наш режим за рахунок зубожілого народу по всьому світу роздмухує так звані національно-визвольні війни, щедро фінансуючи "патріотів-революціонерів" та, постачаючи їм зброю, то чому нашим ідеологічним противникам жаліти всього-на-всього чотири електродетонатори? Наша ж то зброя гуляє скрізь! Наші радники навчають новоявлених соцвождів будувати тюрми, розкуркулювати та убивати багатих, організовувати колгоспи та багато чого іншого...
Гра в шахи продовжувалась. У відповідь на мій ним непередбачений хід Петро любив повторювати фразу з відомого фільму: "В своё время мы подумаем и об этом!"
Грав він добре, але я частіше вигравав і це його дратувало. Проводжаючи однодумця на останній автобус, читав йому записані із закордонних радіопередач вірші Івана Світличного: "Завжди в'язень".

Самі собі будуємо тюрми,
Самі в них потім живемо,
Самі себе стережемо.
Вже тюрем - тьма, і в тюрмах - юрми.
А ми - нічого. Женемо
За муром мур, за муром мур ми,
Суботники! Аврали! Штурми!
Вже й ми - не ми. Воно само
Так склалося, так повелося,
І так ведеться здавна й досі.
Сліпонароджені в тюрмі,
Кому поскаржимось? На кого?
На чорта лисого? На Бога?
Тюрма ж – своя, і ми - самі...
І ще вірш "Тарас Бульба":
Ти чуєш, сину, Україну
Плюндрує чорна татарва,
А нам хоч не рости трава.
Ми, патріоти, слиним слину,
Аби, мовляв, була жива...
Сутуж. Та треба, чуєш, сину,
На час зігнути трохи спину,
Щоб не злетіла голова.
А там, а там вже буде видно...
І гнеться потурчанське бидло,
Нездалих предків кленучи,
У яничари пруть, ягнята.
І нікому меча підняти.
Ти чуєш, сину, не мовчи!

- Яка поезія! Які чудові вірші! Обов'язково вивчу! Запиши! - захоплено вигукнув Петро.
Я зупинився й під вуличним ліхтарем на клаптикові газети записав вірші, які так патріотично сприйняв мій друг. Хай, - думаю, - й він порадіє, що не перевелись в Україні справжні патріоти.
На останній автобус ми вже вкотре запізнились. Запропонував товаришеві повернутись та заночувати у мене. Зрадів коли друг погодився. Повернулися та ще раз сіли за стіл. Я попросив дружину постелити нам разом. Вранці снідали, чистили зуби та йшли на автобусну зупинку.
Їдемо в автобусі. На перехресті вулиць Паризької комуни та Ленінської стояло зроблене з фанерних літер велике гасло: "С ИМЕНЕМ ЛЕНИНА ТРУДИТСЯ И ПОБЕЖДАТЬ!".
 Петро до мене радісно: "А знаєш, не всі в нас раби, є ще патріоти!.. Чув, що хлопці зробили з цим гаслом? Невже не чув? Та ж про це всі говорять. Вночі відрізали ножівкою декілька літер й вийшло "С ИМЕНЕМ ЛЕНИНА ТРУИТСЯ И БЕЖАТЬ!" Ох і мали оті покидьки КДБісти мороки, але винних так і не знайшли". Очі друга світились радістю: "Молодці! Герої! Так тим КДБістам та комунякам й треба".
Це і є детально описана лише одна типова доба нашої тривалої щирої дружби.

[Administrator]

В гостях у Клавдії

Поволі ми настільки щиро подружилися, що Петро попросив мене завезти його добрій знайомій, котра жила за містом, телевізор. Я виконав прохання друга: ми купили "Рубін", завантажили у моє авто, завезли й встановили в квартирі Клавдії. В подяку самотня жінка запросила нас в гості. Я прийняв запрошення й прибув автобусом в умовлений час. Зайшов. Господарка квартири, Петро та його наречена вже чекали мене за накритим столом. Того вечора ми гарно розважились. Наступного дня Клавдія призналась подрузі, що я їй сподобався й що вона вже "Аж три місяці без мужика". Ніна довірливо розкрила цю таємницю коханому а вже той мені. Ми часто усіляко обігравали цю фразу і реготали, дивуючись жіночій довготерпеливості.

[Administrator]

Перша лікарня

Я страждав на лівосторонній гайморит. Хтось із колег порадив звернутися в нашу відомчу поліклініку, мовляв, приміщення нове й обладнання там найсучасніше. Лікар, оглянувши мене, люб'язно радив, навіть дуже наполягав, щоб мені раз і назавжди покінчити з цією хворобою, лягти на тиждень у відомчу лікарню. "Обладнання маємо найсучасніше, зробимо потрібні вигрівання, інгаляції, і Ви назавжди забудете про хворобу", - умовляв він мене.
Не довго думаючи, погодився - хотілося відпочити від клопоту спричиненого пожежею. Там, як прийнято, взяли необхідні аналізи. Сусід у палаті виявився напрочуд розумним, начитаним. Наговорились від душі. Черговий лікар постійно запрошував у свій кабінет грати в шахи. Розмови під час гри велись про наболіле. Мені було приємно усвідомлювати, що є ще у нас люди здатні мислити самостійно.
Петро був єдиним із колег по роботі та друзів, хто провідував мене в лікарні. Приходив із щедрими подарунками. Розмістившись у дворику, ми попивали його саморобний коньяк та за грою в шахи щиро розмовляли. Справи же у Петра були невтішні: його кохана має скоро родити. Житлова проблема не вирішена, грошей немає, борги - словом, хоч бери та й вішайся. І мало не плаче, бідний. І так мені жаль стало вірного друга...
- А знаєш, - каже, - я придумав вихід! Давай відключимо сигналізацію та й пограбуємо який-небудь склад чи магазин! Нам же це легко зробити, і ніхто не здогадається, що це ми. Давай? Добре? Га?..
Це було  настільки дико, - подумав, що він жартує.
- Та ні, - кажу, - я християнин і не можу переступити заповідь "не вкради" навіть заради найліпшого друга.
 Петро ніби не чув і продовжував наполягати. Через день знову та ж історія, але я був непохитний.
Та ось настав день виписки. Несподівано мене викликають у кабінет головного лікаря. Заходжу. Там мене вже чекав інтелігентний на вигляд, гарно вдягнений чоловік. Привітавшись, він люб'язно представився: "Познайомимось. Мене звати Максим'юк Ростислав Леонтійович. Я головний лікар Рівненського психоневрологічного диспансеру. Ви повинні знати, що в людському організмі немає нічого зайвого, а Ви довгий час живете без селезінки. Розумієте, у зв'язку з цим можливі ускладнення для психіки, а тому ми вирішили Вас просто обстежити. Ні, не хвилюйтеся, у нас не лікарня, а диспансер: лікувати Вас ніхто не збирається. Просто Ви будете відпочивати, а ми будемо за Вами спостерігати. Умови у нас, як у санаторії, Вам сподобається. І лікарняний випишемо, і на вихідні відпустимо".
Вираз його обличчя, інтонація голосу ніби говорили: Не погодишся добром - заберемо силою. І я пообіцяв. Пообіцяв ради того, щоб відпустили обдумати ситуацію поза стінами лікарні. 
Вийшов з лікарні й пішов у юридичну консультацію. Там запитав, чи мають право лікарі примусово покласти мене на обстеження. Видно, я був першим, хто звернувся з подібним запитанням, бо юристи тільки очима кліпали та руками розводили. Нарешті один оговтався: "Можете погодитись, можливо, справді, щось є".
Не міг заспокоїтися. Що це значить? Де я наслідив? Як вони на мене вийшли? Хто зрадив? Чи значить це, що я вже "під ковпаком у Мюллера"? Але звідки про мене надійшла інформація? Хто зрадив? Хто? А, може все-таки, Петро? Та ні - цього не може бути! Він же такий учений, такий розумний, а живе у злиднях... Настільки розумний юнак бути Іудою не може! Не може! Так хто ж "Контору" на мене навів? Хто? Хто? Відповіді не знаходилось. Тієї ночі заснув аж під ранок. І все-таки я вирішив лягти в диспансер на те "обстеження".

[Administrator]

Друга лікарня: психоневрологічний диспансер

Коли з'явився, мені були дуже раді: "Ну ось і молодець!" Відвели в палату, взяли аналізи. І справді, ніяких процедур чи ліків мені не пропонували. Я гуляв у саду, знайомився з пацієнтами та грав із ними в шахи, бадмінтон. Моїм "лікуючим лікарем" був єврей Юрій Рудольфович. Він часто запрошував у кабінет головного лікаря, де вони обоє зі мною дуже люб'язно розмовляли. Розмову сплітали дуже хитро та все намагались вивідати моє ставлення до радянської влади.  Я ж пильнував за словами і відповідав на зразок популярної у сталінські часи пісні: "Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек". Обговорювали різні теми, в тому числі й побутові. Лікарі були в захваті від моєї ерудиції, так, що Ростислав Леонтійович жартував: "Певно, відсутність селезінки так благотворно впливає на розум, що піду й собі ампутую".
Жарт вдався і всі добряче посміялися. Ще й грайливо дорікнули:  "А що, подобається у нас? Правда, як у санаторії? Ну, ось бачите, а Ви боялися..."
У диспансері люди шукали порятунку від алкогольної залежності та психічних розладів. Дивувала велика кількість юнаків, які перебували на обстеженні. Це хлопці "косять" під психів, щоб не служити в армії. Виявляється, жалітися на голову найпростіше. Якщо будеш скаржитись на інші хвороби, то можна і "погоріти" - просвітять рентгеном, візьмуть аналізи та ще й покарають за симуляцію. А голову чим і як перевіриш? Якщо в юнака трапляється "заскок" двічі чи тричі на місяць, то як такому довірити зброю на два роки? Про таких хитрунів загадку придумали: "Хто цілими днями косить, а грошей не просить?"
Розмовляю з пацієнтами. Аж тут один із них... гучно вилаявся й став лупцювати присутніх. Прибігли санітари й вгамували психічно хворого. Дивлюсь й помічаю: молодий чоловік здивовано кліпає очима – він не розуміє чому присутні так стривожені, чому він стоїть зв'язаний в оточенні санітарів! Та не психічно хворий він а одержимий бісами. Родичам слід було не в психдиспансер його здавати а везти на вичитку у монастир. А втім, атеїстично виховані лікарі мислили стандартно: у людини припадки – значить конячими дозами нейролептиків лікувати слід.
Пригадалося як під час паломництва у Почаївську Лавру побачив навпроти... психлікарню. Із відкритих але заґратованих вікон пацієнти істерично лаяли Бога та прихожан. Це наша сатанинська влада так навмисно вчинила, щоб поглумитися над вірою християнською та паломниками...
Була на лікуванні й інша категорія людей. Ось молода вродлива дівчина. Граю з нею в шахи й докладаю всіх зусиль, щоб виграти. Вона - піонервожата в піонерському таборі. Її колеги продавали крадені продукти та майно, на виручені гроші влаштовували п'яні оргії. Дівчині стало совісно обкрадати дітей, й вона присоромила знахабнілих колег. Так що ж ті? Ті у відповідь... відправили правдолюбку  на обстеження стосовно наявності у неї психічних відхилень. Логіка така: ми, "чорні ворони" й ти такою ж будь, а як ні, то змусимо почорніти або заклюємо до смерті.
Хворі із стажем розкривали таємницю: у кожній психлікарні головний лікар та його оточення працюють на КДБ. Тут усе просто: відмовишся - не отримаєш роботи за фахом, погодишся - будеш мати привілеї, пільги, кар'єрний ріст.
Петро часто провідував - зі своєї скромної зарплати викроював мені на передачі. Знову пили той його саморобний коньяк, і я не раз запитував:  "Де я наслідив? Де? Як комітетники на мене вийшли?"
- Справді, тут щось нечисте, - погоджувався друг. А сам як у воду опущений. Знову розповідає про свої проблеми, про безгрошів'я, про те, що Ніна йде у декретну відпустку. Закінчив сумну сповідь боргами і знову агітує пограбувати магазин. "Так, - каже, - сплануємо, що ніхто не довідається. Тобі ж гроші теж не зайві?" Однак я рішуче відмовляв Петра, заспокоював як міг