"Біла Ворона": Книга Миколи Горбатюка

[Administrator]

Відвідини знахаря

З часом на додачу до всіх моїх хвороб ще й волосся на голові почало інтенсивно випадати. Довго вдивлявся в дзеркало й доходив висновку, що не пара тій дівчині, яку так ніжно кохаю... Життя поступово втрачало свої барви - став відчувати втому... від життя.
Що не робив, як не лікувався, а процес облисіння прогресував. Тоді з батьком та двома жінками односельцями поїхав до знаменитого діда-знахаря аж під Білорусію. В однієї жінки син хворів на епілепсію, у онуки другої опухли ноги і та підозрювала, що хворобу вороги заподіяли чародійством.
Дід Іван зустрів нас й завів в хату. Молився за кожного й лив у воду розтоплений віск. Одній жінці сказав: "Не гріши на безневинних людей - онука твоя захворіла від вітру". З другою розмовляв окремо. 
Мені сказав: "Мушу зрізати з твоєї голови трішечки волосся. Так треба".
Кинув те волосся у каструлю із ростопленим воском й, шепочучи молитву, той віск вилив у миску із холодною водою. Віск у воді вмить затвердів. Обмацуючи той пляцок, знахар сказав таке: "У тебе була травма. Лисієш внаслідок ускладнення від того удару. Не гарантую, що волосся відросте, але випадати перестане".
Про те, що волосся є носієм інформації я знав. Не дарма ж при постригу у ченці з людини зістригають попередню інформацію й дають нове ім'я.
Розговорились. Знахар із болем признався, що має двох синів тільки от один пішов по його стопах, другий - став безбожником, циніком. У ході розмови виявилось, що він колись жив у наших краях і є нашим далеким родичем. Пригадали спільних родичів та знайомих. Дід довго розповідав, як він лікує невиліковні, на думку лікарів, хвороби і як відробляє пороблені чародіями порчі. З почутого я зрозумів, що використовувати величезні магічні сили може кожен хто розшукає збірник рідкісних знахарських обрядів, молитов, заговорів та заклинань. У пориві відвертості знахар показав закупорену літрову банку у котрій щось настоювалось. Пояснив: "Це заспиртована летюча миша. Якщо зробити так, щоб п'яничка сам знайшов та випив цей настій, то три дні так буде блювати, так мучитись, що йому назавжди спротивиться спиртне". Помітивши мою зацікавленість, пояснив: "У тебе нічого не вийде, тому що потрібно знати слова, котрі необхідно проказати під час приготування цього магічного настою... Я такі рідкісні книги читав, котрих зараз на всю Україну може знайдеться дві чи три".
Почувши таке, я остаточно переконався: знахарем може стати кожен, хто ті рідкісні книги роздобуде й прочитає.
Старенька дружина знахаря приготувала для усіх вечерю. Щоб розважити нас дід почав розповідати дивовижні випадки із своєї практики.дк
Запам'яталось таке: "У дворі зупинилась чорна "Волга". В кімнату без черги зайшли майор, капітан та водій авто. Майор до мене: "На вас, діду, остання надія. Усіх знаменитих лікарів об'їздив, потім знахарів та ніхто не допоміг. Якщо й Ви не допоможете - покінчу життя самогубством".
Як пізніше виявилось, з майором трапилась така пригода. Керував великою військовою частиною. Мав почесті, славу, дружину та ще й молоду коханку. "Доброзичливці" повідомили законній жінці про амурні пригоди коханого. Та ж, будучи дочкою відомого високопоставленого генерала, влаштувала невірному грандіозний скандал. Пригрозила: якщо не покається то батько поверне кар'єру у зворотному напрямку.
Майор був змушений покинути коханку. Виявилось: бабуся тієї молодої красуні відьмувала, отож, на прохання онуки зробила або навчила як зробити  колишньому коханцеві порчу. В результаті у майора не стримувалась моча - витікала по мірі утворення, отож, єдиним виходом було постійно носити прив'язану до ноги  кефірну пляшку. Помолившись, я сказав майорові: "Біля вашого гарнізону є колодязь, котрим давно не користуються. В нього закинутий чародійством закритий навісний замок. Знайди його та привези до мене. Не намагайся відкрити його відмичкою, бо яким чином він був замкнений, таким й відкритий має бути". Майор та капітан розгублено відповіли, що біля їхньої військової частини немає закинутого колодязя. Аж тут водій радісно вигукнув: "Я знаю такий колодязь!"
Через тиждень у двір заїхала знайома чорна "Волга". А в мене тьма народу... Знову зайшли без черги. Поклали на стіл загорнутий у поліетиленовий пакет, перемотаний червоними нитками той горезвісний замок. Я розмотав пакунок і кажу: Зараз буду перед іконами три рази молитись. Якщо порчу зробив слабший за мене знахар, то замок сам на столі відкриється. Майор до мене тихо: "А можна, щоб це все люди не бачили?". Воно то можна, але відмовив ради людей, - щоб показати їм силу молитви. Молюсь, а краєчком ока у дзеркалі помічаю як майор серед натовпу то біліє, то червоніє, піт стікає із обличчя ручаями. Ситуація справді, була трагікомічною: на прийомі у знахаря серед багатолюдного натовпу сидить мокрий від переживань високопоставлений військовий офіцер величезної атеїстичної імперії! Замок на столі лежить нерухомо. Другий раз став молитись. Замок на столі навіть не поворухнувся. Кажу: Ну, сину, вирішується твоя доля - йду останній раз молитись. Став молитись, аж тут на столі голосно клацнуло - замок відкрився! Майор упав на коліна й став дякувати та руки мої цілувати. Кажу: Не мені, а Богові дякуй! Ото ту кефірну пляшку тепер можеш викинути, але розумніше було б на твоїй дурній голові її побити. А майор на те: "Ви, діду, не перший, хто говорить мені такі слова". Через тиждень знову знайома "Волга" у двір заїхала - це майор дорогі подарунки привіз, дякував дуже. Та я звелів усе те добро віддати в найближчу церкву як пожертву на храм. Пояснював, що то не я його помилував, а Господь, а все мені  необхідне я й так маю".
 Після відвідин діда-знахаря волосся перестало випадати. Двом односельчанкам дід також допоміг, хоча привозили вони лише нижню білизну хворих дітей.  Подібні випадки змушували мене задумуватися над усім таємничим, що є у цьому світі.

[Administrator]

Радянську армію краще пройти заочно...

За станом здоров'я мене не призвали на дійсну військову службу. Із розповідей друзів та однокласників знав про дідівщину, муштру, розкрадання та пияцтво у радянській армії, а тому не дуже й сумував. Розповідали, що кожної весни, коли сніг розтає, обороноздатність нашої розграбованої армії проявляється у вигляді численних пляшок із-під різноманітних спиртних напоїв. Ще друзі казали, що армія є хорошою школою, але як викреслювати два роки з життя, то краще пройти її заочно. Якщо так, то з мене користі буде більше в тилу... 

[Administrator]

Сірість, брехня, рабство

 
Життя продовжувало дивувати сірістю та одноманітністю. Скрізь брехня, мізерні заробітки, майже поголовне пияцтво, бруд, калюжі та вибоїни на дорогах, а на стінах сірих, облуплених будинків величезні плакати: "ПАРТИЯ - УМ, ЧЕСТЬ И СОВЕСТЬ НАШЕЙ ЭПОХИ", "ПАРТИЯ - НАШ РУЛЕВОЙ!", "РЕШЕНИЯ ПАРТИИ - В ЖИЗНЬ!", "УЧЕНЬЕ МАРКСА ВСЕСИЛЬНО, ПОТОМУ ЧТО ОНО ВЕРНО!", "ЛЕНИН И СЕЙЧАС ЖИВЕЕ ВСЕХ ЖИВЫХ - НАШЕ ЗНАМЯ, СИЛА И ОРУЖИЕ!", "ЛЕНИН ЖИЛ,  ЛЕНИН ЖИВ, ЛЕНИН БУДЕТ ЖИТЬ!", "ПОД ЗНАМЕНЕМ МАРКСИЗМА-ЛЕНИНИЗМА ВПЕРЁД К ПОБЕДЕ КОММУНИЗМА!", "СЛАВА КПСС!", "МИРУ - МИР!", "МИР, ТРУД, МАЙ!", "В ТРУДЕ КАК В БОЮ", "ВЫШЕ ЗНАМЯ СОЦСОРЕВНОВАНИЯ!", "ИМПЕРИАЛИЗМ - ИСТОЧНИК ВСЕХ ВОЙН", "НЕТ ПОДЖИГАТЕЛЯМ ВОЙНЫ!", "МЕДАЛЬ ЗА БОЙ, МЕДАЛЬ ЗА ТРУД ИЗ ОДНОГО МЕТАЛЛА ЛЬЮТ!", "НАРОД И ПАРТИЯ - ЕДИНЫ", "ЛЕНИН И ПАРТИЯ - БЛИЗНЕЦЫ-БРАТЬЯ!", "ПРОЛЕТАРИИ ВСЕХ СТРАН, СОЕДИНЯЙТЕСЬ!", "ИМПЕРИАЛИЗМ - ИСТОЧНИК ВСЕХ ВОЙН!", "ПЯТИЛЕТКУ - ДОСРОЧНО!", "КОММУНИЗМ - ЭТО МОЛОДОСТЬ МИРА И ЕГО ВОЗВОДИТЬ МОЛОДЫМ!" 
На фоні земного шару негр розриває ланцюги. Унизу напис: "СВОБОДУ НАРОДАМ АФРИКИ!"
На фоні величезних червоних ядерних ракет зображені грізного вигляду воїн, робітник та колгоспниця, а внизу напис: "НА СТРАЖЕ МИРА И СОЦИАЛИЗМА!". А під тими плакатами сновигають затуркані, безправні, бідні громадяни космічної та ядерної держави...

[Administrator]

"Советские ядерные ракеты самые гуманные во всём мире!" (Л.І.Брежнєв)

З бідного народу комуністи знімали останні штани, щоб не відстати у гонці озброєнь, котру самі ж усьому світові й нав'язали Навіщо комуністам стільки зброї? А щоб на усій планеті силою відібрати у багатіїв їхню власність та рівномірно розподілити її між бідними й цим створити суспільство рівності, братерства та волі під назвою комунізм. О, наші вожді завжди були готові усьому світові показати "Кузькіну мать". Інтенсивно нарощували гонку озброєнь і водночас засоби масової інформації весь час переконували світову громадськість, що політика Радянського Союзу миролюбна а зброя наша мирна, найгуманніша у світі! На цю тему був популярним такий анекдот:
Вірменському радіо задали питання:  - Чи буде війна?
Відповідь була такою: - Ні.  Ми так будемо боротися за мир, що каменя на камені не залишиться...
В центрі міста на величезному полотнищі усміхнений вождь світового пролетаріату у незмінній кепці, із червоним бантом на чорному костюмі, а внизу великими літерами: "ПРАВИЛЬНЫМ КУРСОМ ИДЁТЕ, ТОВАРИЩИ!". А от цікаво: звідки партійці знають думку покійного вождя про сьогоднішній курс створеної ним партії?
Одні придурки ті плакати придумували, другі - виготовляли, треті - розвішували, а прості громадяни байдуже на все те дивилися, тому що за стільки років уже звикли жити в театрі абсурду. Усі призвичаїлись жити в таких умовах, а от мені все те було огидним.
Помічав, що при такому способові життя люди веселяться, лише напившись доволі спиртного, або коли почують злободенний анекдот. Анекдоти, цей своєрідний засіб самоіронії та протесту, влучно били  в ціль - виявляли вразливі місця нашого способу мислення та поведінки. Довгий час я вважав, що найкоротшим із них є: "Єврей - колгоспник", та з часом переконався, що насправді найкоротшим анекдотом є "Комунізм", а найдовшим - доповідь нашого генсека на останньому партійному з'їзді.

[Administrator]

Думки якось протестувати

     
Здоров'я погіршувалося, зарплата мізерна, люди підлі та брехливі та і майбутнє не обіцяло нічого доброго. Бачив скрізь несправедливість та довідувався із радіоголосів про величезні беззаконня нашої влади. Мовчати у цій ситуації злочинно, - думав я, - потрібно діяти. Але як? Організувати підпільну групу, щоб друкувати та поширювати листівки? Однак серед нашого народу швидко натрапиш на продажну людину, і все закінчиться страшною тюрмою. Необхідно діяти самому. Може, самоспалення? Саме так учинив у Чехословаччині Ян Палах у знак протесту проти окупації а у нас  в знак протесту проти тоталітарного режиму Василь Макух та Олекса Гірник.
Мені не жаль було свого сірого життя, але такий спосіб протесту був для мене неприйнятний. Може, зброя? Ідея варта уваги, але я не хотів проливати чужу кров. А може, дістати вибухівку та підірвати якийсь політичний об'єкт? Який? Ну, наприклад, пам'ятник Леніну? Так все-одно знайдуть же й згноять у таборах... А може вибрати таку серйозну ціль, щоб самому загинути й не мучитися!? Смерть легка - вибух відбувається настільки швидко, що людина не встигає відчути біль. А такий об'єкт є - мавзолей Леніна у столиці Імперії! Розумів, що зруйнувати усипальницю ідола можна тільки ціною власного життя. Правду кажуть, що смерті не боїться той кому у цьому житті вже нічого втрачати. Було шкода тільки батьків, адже я в них один... От і стану знаменитий на весь світ, щоправда, посмертно. Де ж узяти вибухівку? Такі думки роїлися в голові, змінюючи одна одну.

[Administrator]

"Ніколи не вір людям!"

Випадково зустрів далекого родича, котрий раніше відбував покарання у наших виправно-трудових таборах. Подумалось: він знайомий зі злочинним світом отож має доступ до зброї. Під час розмови сказав, що цікавлюсь вибухівкою. На мій подив Діма одразу пообіцяв допомогти. Я довірився йому: хоч і далекий але родич. Край наш був місцем національно-визвольних змагань отож він напевно просякнутий тим духом ще й до того сам постраждав від влади...
Зустрілися ввечері в умовлений час. Подав мені пакунок й став перераховувати гроші.
- Перевіряти не буду, - кажу до нього, - ти ж не обдуриш свого родича?
- Звичайно - ні!, - ображено відповів він.
Розпили в найближчому кафе пляшку коньяку й попрощалися. Коли ж удома розгорнув пакунок, а в ньому... дві цеглини. Через декілька днів зустрів його й запитав: - Навіщо ти так зробив?
Задумливо подивившись мені в очі, родич повчально промовив: - Ніколи не вір людям!..
Та це ще не все: Дьомта (так його по вуличному кликали) усім хлопцям села похвалився як гарно мене ошукав. Як же у нас люблять насолоджуватись злорадством - усі глузували з мене й ніхто із односельчан не сказав Дьомті, що він поступив підло. А що, все вірно: "Одури свого ближнього, а як ні, то дальній наблизиться, одурить тебе, і возрадується". Він зміг, отже, він в очах односельчан герой. Значиться отой наш об'єднуючий націю дух національно-визвольних змагань вже вивітрився, зник.
Односельчани котрі жили чи служили на Далекому Сході були в захваті від доброзичливості, порядності, пунктуальності корейців, китайців, японців. Усе так, - свідкували, - але лише один раз надуриш і все – ти "втратив лице". Тобто ти став для них ніким, тобі вже нуль довіри та поваги.
Ну, то у них так. У нас же зовсім інший менталітет...

[Administrator]

Духовна наставниця

 
Якось серед жінок, котрі перебирали картоплю, помітив зосереджене, розумне обличчя. Очі незнайомки світились радістю. Підійшов. Познайомилися. Світлана мала вищу освіту та раніше працювала на високій державній посаді. Сталося так, що вона захворіла, але лікарі вилікувати не могли. Мама повезла її у Почаївську Лавру і Світлана, доторкнувшись до чудотворної ікони, отримала чудесне зцілення. Це так її вразило, що з того дня вона присвятила своє життя служінню Богові.
- А, знаєш, - веселі іскорки зблиснули в її очах, - я була впевнена, що зустріну тебе, бо я послана сюди врятувати заблудлу душу Миколи. За тебе мама дуже молиться.
 Дивина та й годі! Дома запитав маму: - Ти молишся за мене?
- Звідки ти про це знаєш? - здивувалась мама.
Весь вільний час ми із Світланою проводили у цікавих розмовах. Ця мудра жінка дивувала начитаністю, спокоєм, впевненістю, своєю глибокою вірою у Бога і з того часу стала моєю духовною наставницею.

[Administrator]

Вивчення Біблії

Позичив у сусіда стареньку, надруковану ще до революції Біблію та й заглибився у читання. Свята Книга захопила й зачарувала мене! Вражала праведність Ноя, благородство Мойсея, чудеса Іллі, вірність Йова, але найбільше мене сколихнула самопожертва Сина Божого! Ісус Христос свідомо постраждав за кожного з нас, щоб ми, увірувавши в Нього, мали життя вічне! Я почав ходити до церкви, відвідувати молитовні зібрання, їздити у монастирі, а також на коротких хвилях слухав релігійні програми. Розпитував віруючих про те, що саме спонукало їх прийти до Бога. Розповіді були інколи дуже вражаючі. Ось так і стала віра в Бога вищою метою мого життя! Траплялося, їду з ровесниками в місто: вони - на дискотеку, я - на молитовне зібрання. Через одного чоловіка диявол спокушав мене прочитати Чорну магію та я рішуче відмовився від цієї сатанинської книги!

[Administrator]

Моління про чашу

У моїй кімнаті висіла ікона "Моління про чашу", й перед нею постійно горіла електрична лампадка. Ця ікона справляла на мене таке сильне враження, що я за прикладом Ісуса Христа обрав за селом місце на пагорбі й став там постійно молитися: "Отче наш, що єси на небесах. Ось вогні великого міста, ось перед мною світ, що потопає в гріхах, а моє життя проходить безглуздо, і немає від нього радості ні мені, ні людям, ні Богові. Ось люди продають душі дияволові, щоб пожити на цьому світі у своє задоволення. Я ж до тебе, Боже, звертаюсь: Господи! Що можу я пожертвувати Тобі, коли все і так Твоє!? Жертвую Тобі, Владико Святий та Праведний, єдине, що маю, - самого себе, свою душу!" Перебуваючи в такому молитовному стані, обіцяв Ісусу Христу: "Я зможу пити чашу, яку Ти пив! Я піду за Тобою!"
Сусідська Біблія була дуже зачитаною, заяложеною, ще й до того без пояснень, а сам я тоді не розумів, що саме означає слово "чаша", однак, жадоба подвигу переповнювала мене. Та попри все помітив, що з того часу доля моя змінилась: життєві обставини, випадковості стали підтасовувати, спрямовувати події у якесь незвичне, містичне русло.
Бувало снилися пророчі сни. Дивну закономірність запримітив: якщо присниться, що батьки купили легковий автомобіль, - пошлють у відрядження. Одного разу я схитрував: посилали у поїздку за овочами та я раніше пішов із роботи. От і не збулось, - радів, - хоч два вихідних проживу спокійно. Не любив я тих відряджень: трясешся на вибоїнах, спиш, зігнувшись у тісній кабіні та і відповідальність велика за довірені овочі та фрукти. А вранці біля хати сигналить вантажівка. Виходжу. Водій до мене: "Автомобіль завантажений ящиками. Ось доручення на тебе. Бери паспорт, харчі й рушаємо".
Декілька разів чув голос, який кликав мене. Тоді я швидко ставав на коліна й відповідав: "Говори, Господи. Твій раб слухає". Відповіді, правда, не було. (У цьому не було нічого дивного. Гонитель християн Савл почув голос із неба і, в результаті, став апостолом Павлом.)
Я дуже уважно продовжував вивчати Біблію але не міг зрозуміти дві речі:
Невже, справді, давнє багатомільйонне суспільство могло настільки морально зіпсуватися, що праведним перед Богом знайшлося тільки сімейство Ноя? І яких це злих духів виганяв Ісус Христос із одержимих людей? Що це за істоти і як вони в тих людей вселилися?
Дивним це все мені було й тому, що таких одержимих демонами я вже бачив у монастирях. Їх силоміць заводили у храм родичі. Нещасні упирались, лаялись, кричали,  вищали неприродними голосами, деякі падали, коли до них підходив священик із кадилом або хрестом. Що ж це за одержимість така і звідки вона береться? - часто запитував себе, але відповіді не знаходив.
Запитав вродливу дівчину: "А тебе яка біда привела сюди?" Та мені довірливо: "Іноді на мене находить така злість, ненависть, що навіть безневинну грудну дитину готова розірвати на шматки". Це мене не дивувало - читав же у Біблії як злий дух нападав на царя Саула...
Там же люди розповіли дивовижний випадок: У їхньому селі ремонтували церкву. Оступившись, юнак упав із купола і, оговтавшись після такого потрясіння, продовжив роботу. Усі зрозуміли: це Господь його врятував.
 Їхав назад. На узбіччі дороги молодий чоловік та жінка з дитиною на руках зупиняли попутки. Зупинився. Під впливом почутого та побаченого став переповідати це чудо. Аж тут молодий чоловік до мене радісно: "Так, то ж був я! Он вдалині видніються купола тієї самої церкви!" Позаду його дружина щасливо посміхалась, насолоджуючись моїм враженням від такого збігу обставин.
Я доповнив тему:
- Старожили розповідали, що і в наших краях був подібний випадок. Люди будували церкву. Юнак випадково впав із самого верху і... залишився неушкодженим. Колеги були в захваті від такого чуда. Юнак загордився: "Та, - каже, - я такий! Мені будь-яка висота не страшна!" Виліз на те місце і сам скочив вниз. Розбився на смерть. Заповідь "Не спокушай Господа Бога свого", забув тому що.

[Administrator]

Чи є серед вас справжні мужчини?

Зовні я був такий, як усі. Однак, бувало, сиджу в гостях, п'ю, їм, веселюся, а совість докоряє: "Ось ти п'єш та гуляєш, а в цей час найкращі представники нашої інтелігенції гниють у таборах та знемагають у спецпсихлікарнях, а народ страждає від важкої праці та брехні". Гіркий клубок підступав тоді до горла й радість від гулянки пригасала.
Жив у достатку, проте не міг бути щасливим серед мук свого народу, бо не може справжній син радіти, коли мама помирає. Бувало, стою в магазині у довжелезній черзі і читаю в очах похмурих жінок: "Чи є серед вас справжні мужчини, котрі спромоглися б змінити життя на краще?" А чи я не мужчина? Не можу бути ситий серед голодних, не можу бути щасливим серед нещасних. Адже це все одно, що влаштувати банкет під час чуми.

[Administrator]

Жадоба веселого, ситого, теплого життя

Час не стояв на місці. На роботі люди "лізли" у партію та займали теплі місця. Пропонували і мені стати партійцем, але я відмовлявся, оскільки це було мені огидним. Узагальнюючи свої спостереження, я все переконливіше утверджувався в думці, що все начальство міста лише на словах об'єднує комуністична ідея, а насправді їх ріднить жадоба гарного життя. Так-так! Саме жадоба веселого, ситого, теплого життя, а не висока ленінська ідейність. Партійців п'янив азарт своєрідної дорослої гри, причетність до привілейованої касти отож логічно, що на закритих партзборах вони поводили себе як банда змовників. І банда ця добивається не проголошеної комуністичними ідеологами рівності, братерства та волі, а цілком протилежного: при якомога найменших фізичних зусиллях мати якомога більше грошей, розваг, спиртного та сексуальних партнерів!

[Administrator]

Вибитись в люди при соціалізмі

Мене як відповідального спеціаліста іноді запрошували на відкриті партійні збори. Доповідачі говорили про покращення процесу заготівлі та збереження овочів а я в обличчя присутніх вдивлявся. Типові пристосуванці, - робив висновок я. Для того, щоб вибитись в люди та утриматись там, потрібно щодня йти на компроміс із власною совістю.
Якось літня продавщиця розповіла мені таке: "Не раз і не два мене вербували хлопці із органів. Ви, - кажуть, - знаєте тут усіх і чуєте хто що в черзі про владу говорить, які хто анекдоти розповідає. Записуйте хто що говорив і нам передавайте. Ми заплатимо, посприяємо отримати  кращу роботу, виручимо в разі потреби".
Дівчина із котрою я зустрічався працювала продавщицею. Якось у пориві відвертості призналась: "Можна було давно вже й завідуючою магазином бути - директор ОРПК обіцяв посприяти, якщо його коханкою стану".
Їдуть люди з роботи зажурені, мовчазні. Запитав сусіда: "Володя, ти чому такий сумний?" Той мені: "Та, знущаються усі. Знають, що мені підходить черга на отримання квартири, отож примушують після роботи залишатись, працювати у вихідні, носити на демонстраціях портрети вождів, на зборах дякувати партії за турботу. І мусиш бути покірним, бо інакше потрапиш у немилість й все втратиш. Стільки часу терпів, то ще рік-два потерплю". 

[Administrator]

Члени КПРС - мафіозі

Компартійні керівники та впливові особи овочебази лише створювали ілюзію споєного та спаяного колективу. Насправді їхні відносини були вкрай лицемірними: часто при прийманні та видачі товару один намагався підкрутити вагу у вигідний бік, інший залежно від ситуації стандартні гирі спритно підмінити підпиляними або залитими свинцем.
Один шанований експедитор із життєрадісної компанії керівників овочебази взяв під звіт гроші на закупку ягід у населення. Маючи чималеньку суму, пішов у ресторан,  - певно, добре підрахував, що зекономить дещо й для себе. Це логічно (державу дурили усі кому не лінь), але під час розпалу гулянки бідолаха втратив пильність, і повії, скориставшись сприятливим моментом, витягнули всі гроші. Машина чекає, а грошей-то немає. Марінченко кинувся по допомогу до друзів, мовляв, позичте ці злощасні дві тисячі. Відмовили. Довелося експедиторові сісти на лаву підсудних, а потім довго на нарах розмірковувати про ціну дружби. Якось я дорікнув одному із його колег: "Чому ніхто із вас не позичив бідоласі грошей?"
Той мені повчально: "Який же він експедитор, коли навіть двох тисяч на чорний день не мав?!"
На основі подібних фактів я зробив висновок: у комуністичної мафії, а втім, й у створеному ними суспільстві  закони вовчі. Тим, хто випав за борт, руку подавати не прийнято.

[Administrator]

Порівняння нашої ментальності із єврейською

Якось розговорився з сусідом про наш спосіб мислення та людей інших національностей. Той розповів неймовірну для нас бувальщину: "Маю знайомого єврея. Якось їхав й побачив його на зупинці із портфелем в руках. Зупинився. Той мені довірливо:"Оце дізнався, що в меблевому магазині, котрим керує мій співвітчизник, виявлено недостачу 7000 карбованців. Скоріше всього то не його провина, а підстава підлеглих. Я не знайомий із тим  чоловіком але він, як і я, є євреєм отож я зобов'язаний його врятувати. Ось привезу гроші, він внесе їх в касу й уникне найстрашнішого. Знаю: згодом співвітчизник поверне мені борг – я ж його неабияк виручив!"
Подібний спосіб поведінки, протилежний нашому "Умри ти сьогодні, а я завтра", мене неабияк вражав.

[Administrator]

Щоб зробити кар'єру та жити в своє задоволення потрібно вступити в  партію

                 
Бувало директор телефонував: "Здравствуй, Данилович! Владимир Ефимович - директор овощебазы беспокоит. Здесь мне нужно площадку разровнять. Можешь прислать бульдозер на полчасика? В долгу, сам знаешь, не останусь."
Через двадцять хвилин на території уже гуркотів бульдозер.
Чому так швидко зреагував директор будівельної організації? Усі керівники державних підприємств знайомі ще по комсомольській роботі, часто стрічаються на різноманітних партійних зборах, у ресторанах, на полюванні, тощо. Крім того, їх об'єднує взаємовигідне ділове співробітництво. Та усі вони навіть манерами схожі: цинізм, зверхність по відношенню до простих трудяг, добірна лайка. Ось у Даниловича виникне бажання поласувати цитрусовими, ікрою чи іншими делікатесами і пам'ятаючий послугу Юхимович йому не відмовить. А от я на місці директора мусив би оформляти проведення земляних робіт через бухгалтерію, отож бульдозер у кращому випадку прибув би наступного дня. Чому? А я не засідав разом із Даниловичем на партійних зборах, не був із ним на полюванні, не пиячив в одній компанії. Напрошувався логічний висновок: щоб зробити кар'єру та вирішувати питання без зайвої тяганини потрібно вступити в їхню партію й освоїти прийнятий там стиль поведінки. 
Як було заведено, пізніше розподілені між начальством делікатеси списували на один із магазинів - давали завідуючій частку дефіциту, виписану накладну й гроші. Зазвичай кожна завідуюча була рада такому подарункові - товар не продавали, а виторг є. А є план - є премія. Якби якісь іноземці перевірили документацію наших магазинів то подумали б, що наші трударі там вільно купують будь-які делікатеси. Насправді вони ті делікатеси тільки розвантажували. Пізніше помічали як "отоварюється" різноманітне начальство й обурено шепотілися...
Якось мене послали по картоплю аж в Київ. Навіщо ж, то? У нас же своя гниє у кагатах! Виявляється, один офіцер КДБ удостоївся підвищення, і йому потрібно перевезти хатні речі та меблі до столиці безкоштовно. Друзі-мафіозі поступили оригінально: оформили рейс автомобіля-рефрижератора як поїздку за овочами, звісно, за державний кошт.

[Administrator]

Добірна лайка

Восени, в сезон заготівлі овочів та фруктів, на базу часто заїздило партійне начальство міста та області. Вони полюбляли збирати у кабінеті директора всіх причетних до процесу, щоб прочитати лекцію на тему, що і як потрібно робити краще. Вище начальство не гребувало при цьому використовувати досить давно апробований на нашому безкультур'ї метод так званих нецензурних висловів. Певно, вони свято вірили, що багатоповерховий матюк має неперевершене виховне значення, а тому смачно "присолювали" свої цінні настанови та зауваження брудною лайкою.
Розігруючи відвертість, панібратські розповідали по темі масні анекдоти та  бувальщини. Наші керівники театрально сміялись та запопадливо піддакували, захоплюючись мудрістю і, що дуже важливо, своєчасністю поданих "згори" вказівок. Та тільки-но за батьками міста зачинялися двері, як керівники меншого масштабу вибухали дружнім реготом та глузували із тупості своїх партійних босів. З побаченого я зробив висновок: у нас щоб вибитись в люди потрібно піддакувати начальству й сміятись не тоді коли смішно, а тоді коли потрібно...
Добірна лайка у нас здавна є звичним явищем. Один спостережливий робітник на цю тему висловився: "У нас же так: інженер підходить до слюсаря й просить підтягнути гайку бо інакше верстат вийде з ладу. Той погоджується, але не йде. Вдруге інженер підходить й вже вимагає затягнути ту злощасну гайку. Слюсар обіцяє, але... продовжує займатись своїми справами. Розлючений інженер прибігає утретє і кричить: "... твою мать! Верстат уже зупинився! Скільки ж на тебе чекати!?" Слюсар встає, посилає інженера... на х.., а потім, сердито лаючись, іде ремонтувати верстат". У таких взаємостосунках не було нічого дивного - які ми, така й наша влада. Влада ж то складається із людей-гвинтиків, молекул вождя...
На тему нашого відношення до своїх обов'язків та начальства ходило безліч анекдотів. Якось іноземець попросив перекласти слова розлюченого робітника. Іноземний перекладач переклав дослівно: "Робітник пропонує інженерові піти й стати пасивним гомосексуалістом. Каже, що був в інтимному зв'язку з його мамою, також, що мав оральний секс із ним, тією гайкою, такою мізерною зарплатою та усім керівництвом підприємства..."

[Administrator]

Анна Іванівна

 
Диспетчером овочебази працювала солідна жінка. У її обов'язки входило вантажників та водіїв щоранку направляти на ту чи іншу роботу, а пізніше контролювати якість її виконання. Вантажниками в основному працювали люди, котрі ні на що інше здатними не були. Майже усі вони були людьми  лінивими, але зате віртуозами добірної лайки та винахідливими відносно того як що де украсти, щоб відразу пропити.
Кожного ранку Анна Іванівна досить дотепно нецензурно характеризувала учорашню працю кожного з них та, в залежності від тієї оцінки, наряджала на легшу чи важчу роботу. Тих, котрі намагались, пересипаючи мову звичною лайкою, протестувати вона обкладала настільки вишуканим матом, що ошелешені сміливці  відразу замовкали - переплюнути її було неможливо.
Пізніше Анна Іванівна розподіляла роботу між водіями. Водії були людьми соліднішими й, відповідно, стриманішими відносно лайки. Усе так, але й вони усіляко хитрували щоб приписати собі роботу котру насправді не виконували, використати автомобіль для власних потреб, привласнити неспалене пальне, пославшись на вигадану несправність отримати запчастини та й привласнити, приписати зайвий кілометраж та час роботи і тому подібне. Та Анна Іванівна вже пройшла життєву школу й одурити її було важко. Я помічав, що вона розуміла як важко прожити на чесно зароблені гроші і тому на дрібні порушення та приписки не звертала уваги, але тих нахаб, котрі втрачали усяку міру досить грубо ставила на місце. Усе так, але як тільки водії та вантажники роз'їжджались вона вмить перетворювалась на милу, дотепну, добрішої душі жінку. Для кожного з нас у неї знаходилось добре слово, для кожної собаки залишки учорашньої сімейної вечері та сьогоднішнього сніданку. Пізніше неспішно оформляла документацію та відповідала на телефонні дзвінки. Щоразу якась собака ніжилась під столом біля її ніг. (Територією кожного підприємства бігають безпородні собаки. Вдень вони здаються зайвими, а от уночі надійно допомагають охоронцям - будять коли з'являються злодії чи приїздить начальство.)
Дивився на поведінку диспетчера й розумів: поводити себе інакше з нашим народом не можна - на голову сядуть. На її місці кожен, в тому числі і я, був би змушений поводити себе так само.

[Administrator]

Наша злодійкувата натура

Зазвичай на Великдень атеїстична безбожна влада оголошувала всесоюзний суботник. (Суботник – праця на виробництві з перерахуванням заробленого у "Фонд миру" або безоплатне прибиранням території.) Зазвичай виходили усі – ніхто не хотів від влади неприємностей тому що.
В один з тих днів комірник видав мені лопати та віники для роздачі працівникам. По обіді, коли територія була прибрана, усі покидали лопати та віники й розійшлися хто куди. Я ж зібрав їх й виявив, що бракує чотири лопати. Тут все згідно нашої злодійкуватої ментальності – закидали вантажівку сміттям й водій залишив лопату собі – в дорозі знадобиться. Так же мислив і власник кожного приватного авто. Водії розжилися лопатами а я отримав проблеми. Що ж робити? Купувати нові чи відкупитися могоричем? Дома знайшов чотири іржаві спрацьовані лопати, почистив їх, покрив чорним лаком й заніс у склад. Комірник прийняв – йому головне, щоб кількість зійшлась.

[Administrator]

Виживання

Як жили та виживали люди? Середньою у той час була зарплата 120 карбованців. Найменше платили працівникам торгівлі та медпрацівникам 68 - 80 крб. Інженер отримував - 120. Найвищою була зарплата у членів Політбюро - 1200. Мій батько - водій вантажівки 170 - 230. Найбільше заробляв сусід, котрий працював на заводі у ливарному цеху - 300. Стільки ж заробляв й далекий родич - умів гарно малювати Леніна на плакатах котрі влада розвішувала де не тільки...
Було важко прожити за чесно зароблені гроші отож, саме життя примушувало людей шукати побічних нелегальних доходів, усіляко викручуватись та, відверто кажучи, красти. Ми виживали так: мама, як в наших селах здавна заведено, вела домашнє господарство отож продуктів мали вдосталь та ще й лишки продавали. Батько так хитрував: перевантажував своє авто - перевезене за два рейси розписував на три, завдяки чому план ходок перевиконував й отримував преміальні за економію палива. При можливості "калимив" - використовував державне авто для приватних перевезень. 
У вересні 1975 року я влаштувався продавцем м'яса в один із магазинів міста. Холодильник та  холодильна вітрина були вкрай зношеними отож ледь-ледь охолоджували м'ясні туші. Я скаржився завідуючій, але та мої слова пропускала мимо вух. Ситуація була такою: якщо куски м'яса не продавалися в день розрубки, то наступного дня вони втрачали товарний вигляд і вже охочих їх купити не знаходилося. Таких же почорнілих із душком кусків щодня набиралось 3 - 4 кілограми. Що робити? Саме життя змушувало викручуватись.
Зазвичай кожні ваги тоді були виставлені так, щоб обважувати на 5 грамів та ще й до того продавці кожну покупку зважували разом із папером. Як правило, люди звиклі жити у обстановці тотальної брехні на втрату 2 - 3 копійок уваги не звертали. Був ще один нюанс: м'ясні тушки розрубувалась та продавалась разом із кістками у пропорції 74:26. У великих же тушках відсоток кісток був нижчим. Декотрі заможні покупці просили загорнути лише вирізку, а кістки залишити собі. Ці кістки продавалися вдруге і таким чином я повертав гроші за згодоване собакам зіпсоване м'ясо.   
Мій змінщик (працювали по 10 діб) втрачати кровного не хотів - добавляв до кожної покупки шматки зіпсованого м'яса. Покупці, ясна річ обурювалися, скандалили. У мене же скандалів не було - вважав, що ліпше своє втратити але людину не образити. З огляду на цю істину я здавав виручки за зміну у півтора рази більше, ніж мій колега. Чому? Помітивши, що настала моя зміна, люди часто присилали за покупками малолітніх дітей - знали, що цей продавець дитині вибере кращий кусок та не обважить.
Був ще один цікавий спосіб заробити зайву копійку. Спиртні напої в той час продавались від 11:00 до 19:00. Знайомі хитруни, котрі хотіли похмелитись до роботи та зняти стрес після, змовницьки підморгнувши, тикали гроші зі словами: "Здачі не потрібно". Знаючи це, я заздалегідь купував декілька пляшок спиртного й ховав під прилавком. Якщо вдалось продати три пляшки горілки, то можна було спокійно забрати додому кілограм почорнілого м'яса. Дома те м'ясо мив, кістку кидав собаці а м'якоть клав в холодильник.     
На той час із продовольства дефіцитними були згущене молоко, консервований зелений горошок, розчинна кава, цукерки у коробках, шампанське. Хто мав знайомства серед працівників магазину той міг те все "дістати". Залежалу покриту цвіллю "Московську" ковбасу дівчата відмивали пральним порошком та натирали олією. (Безглуздо купувати ковбасу за 3,80 коли за ці гроші вийде "Буковинської" півтора кіло або два кіло м'яса.)
Так продовжувалось до листопада 1975 року. Тоді вже м'ясо почали завозити по нормі й воно перейшло у розряд дефіцитів - продавалось за декілька годин. Ось тут то в мене "друзів" з'явилось... (Звісно, купити "по блату" кусок свинини по 1,95 чи яловичини по 1,86 вигідніше ніж іти на "Колгоспний ринок" й купувати у приватників у 2 - 3 рази дорожче.) Ось так сама собою відпала потреба скаржитись завідуючій на погану роботу холодильної камери та вітрини. З тієї пори "Московська" ковбаса перестала покриватись цвіллю - перейшла у список делікатесів тому що.
Час від часу, а особливо перед комуністичними святами у продаж "викидали" вдосталь м'яса. Ось тут то моїх "друзів" ніби вітром здувало. А й справді: навіщо використовувати блат, коли делікатес є у вільному продажу... 

[Administrator]

Продаж субпродуктів

Одного дня перед обідом помічниця завідуючої привезла із м'ясокомбінату три тонни дефіцитних тоді субпродуктів. Звернулась до мене: "Я заплатила свої гроші водію та вантажникам. Поверни мені витрачену десятку - ти її сьогодні повернеш із надлишком".
Того дня обідати не довелося - обідню годину відпускав дефіцитні печінку, нирки, хвости, легені, вим'я, серця усім працівникам магазину. Краєчком ока помічав: інформація про дефіцит поширилась досить швидко - біля дверей магазину зростав натовп покупців. Двері відкрилися й усі вони кинулися до мого прилавку й вишикувалися так, як стояли перед дверима. Я торгую за прилавком а за стіною на товарних вагах завідуюча магазином та продавці обслуговують своїх родичів та знайомих. Підходять й гроші пхають у кишені мого халата. Під вечір делікатеси стали закінчуватися. Помітивши це, задні стали кричати: "Більше одного кілограма в руки не давати!" З огляду на такі вигуки я голосно заявив, що більше одного кілограма в одні руки відпускати не буду. Аж тут жінка, черга котрої підійшла, обурилася: "А где такое написано!? У меня шесть едоков в семье! Так теперь мне что, шесть раз в очередь ставать!?"
Попросив колегу із сусіднього відділу, щоб та покликала завідуючу - технічно, так би мовити, з'їхав із слизької теми.
Розпродавши усе, витер піт із лоба й порахував виторг. Ту десятку я то повернув, але зайвого карбованця не було - очевидно під час того ажіотажного розпродажу хтось із персоналу магазину "забув" покласти вартість покупки у кишеню мого халата.
Продаж субпродуктів описую не дарма. Справа в тому, що за подібною схемою продавалися абсолютно усі дефіцити.
У лютому 1976 року норми завозу м'яса настільки знизились, що утримувати двох продавців потреба відпала. Відчувши, що хтось із нас скоро стане зайвим, мій змінщик мене спритно "підсидів" - нашептав завідуючій, що я газети за прилавком читаю та грублю покупцям. Це правда, що у вільний час я іноді на робочому місці газети читав - не вважав це великою провиною та й подумати не міг, що хтось зможе цей факт використати проти мене. Що ж стосується хамства, то тут Діма вже свої гріхи звалив на мене. Хотілося врізати наклепникові по пиці та махнув рукою - він одружений, молодята винаймають квартиру та й щойно народжену дитину було жаль. Нехай працює - заспокоював себе, - йому це місце потрібніше. Забрав халат та й повернувся працювати на знайому до сліз овочебазу.