"Біла Ворона": Книга Миколи Горбатюка

[Administrator]

Купив квіти й прийшов в призначений час. Чекав 40 хвилин. Почекати ще? Погляд впав на власне відображення в склі вітрини й я сказав сам собі: "Куди ти рипаєшся? В неї таких залицяльників, як у бочці огірків".
Пізніше хотілося нагадати про себе та щоразу поривання гасило те пошепки сказане непристойне слово...
А втім – роздумував я на нарах - що таке блядь? Це жінка, котра має сексуальний досвід отож розуміється на любовних пестощах, любощах, ніжностях. От саме такі панянки й бувають хорошими жінками – нагулялися вже тому що...
В пам'яті спливав ще один епізод. Якось за столиком кафе вродливий сусід до мене радісно:
- Як же хороше мені у вашому місті – ніхто не впізнає, не просить автограф.
- А ви хто? - поцікавився я.
Той змовницьки:
- Я співак, але в вашому місті не виступав отож мене мало хто знає... Я чоловік відомої кінозірки.
Назвав прізвище та фільми, в котрих його вродлива дружина знімалась. Додав повчально:
- Бачимось рідко - то я на гастролях, то вона на зйомках. Знаю: вона гуляє, і вона знає, що гуляю я. Живемо за звичкою ради дітей. Даю тобі молодому розумну пораду: Не одружуйся на красуні - не буде твоєю.
Ось ці, на перший погляд випадкові слова й зруйнували в моїй душі бажання настирно добиватись прихильності вродливої Естер.
Друг завітав до мене на день народження із своєю нареченою та її подругою. Опівночі пішов проводжати кохану на автобус а мене залишив сам-на-сам із вродливою дівчиною. Ми в напівтемряві пили вино, танцювали, пристрасно цілувались. Для мене це тоді була неабияка розвага. Чому я не закохався? Мене охолоджував почутий вислів: "Сільські дівчата рано розцвітають але й рано відцвітають".
Дівчина за вродою була не гіршою за Естер: волосся густе, очі карі, чорні брови, ямочки на щоках, пишні груди. Та попри все те, не була модницею, не володіла таїною магічного погляду своєї попередниці. Ці обставини та вислів товариша й зіграли вирішальну роль. А дарма...
Тут, у таборі на виживання дійшов висновку: було бери, дурний, освідчуйся, одружуйся й насолоджуйся життям. Вродлива дівчина та ще й із села отож до всякої роботи звична - проживеш свій вік безтурботно... Кожен день ставить дюдину перед вибором як вчинити, якою дорогою піти та от я чомусь завжди повертаю ніби на той момент розумно а от пізніше виявляється що ні... Чому мені так фатально не щастить? Всюди і скрізь...
Спливав час. Дівчата вийшли заміж й народили дітей. З часом перша та друга розлучились. Якось в місті випадково зустрівся із Естер. (Так я її подумки називав.) Розговорились. Виявилося, що вона того разу стомлена весільними турботами... забула про призначене мною побачення. Сказала кокетливо: "Не вірю, що в тебе немає коханки!" Натяк був прозорим та от час змінився – я мав вже інші погляди на життя та плани на майбутнє.
От якби не ті недоречно сказані слова, можливо я б взяв заміж як не одну, так другу. Тоді одна із них не розлучилися б, відповідно, і я би в ув'язнення не потрапив... Ну й що з того, що в державі рабство, насильство та брехня? Раби теж щасливі бувають й за зайву миску недоїдків вихваляють своїх деспотичних володарів... Це ж яке щастя - бути рабом! Відпрацював абияк день до вечора на господаря й плювати на все. Нехай те підприємство вночі згорить - новий рабовласник знайдеться. І ні про що рабу піклуватись не потрібно - господар нагодує, одягне, розтлумачить що є добро, що зло, вирішить які книги та газети тобі можна читати, пісні слухати, фільми дивитися, яким богам та вождям молитися... А за слухняність жирнішої каші дасть та деякі іноземні країни дозволить відвідати. Рабство - це безтурботне життя, кайф. Особливо, коли є вдосталь самогону та сала... Навіщо сліпонародженим в тюрмі якась примарна воля? Що з нею робити?.. А так: живи й хвали мудрість свого господаря - рідну комуністичну владу. Чим більше будеш хвалити, тим краще будеш жити...
Батьків приятель мав дочку й хотів щоб я її сватав. Її брат, котрий ще й до того був моїм однокласником, зайшов до мене й запропонував погуляти в разом в ресторані. Прийшов з дружиною та сестрою. Його сестра була на вроду так собі але дуже вже сором'язливою. Вечір вдався і я вже був не проти породичатися. Призначив побачення та... моя обраниця не прийшла. Наступного дня ми опинилися поряд у автобусі. Привітався й дівчина відповіла. Я стояв поряд й гордо чекав вибачення та пояснень. Та от дівчина всю дорогу  мовчала. Мовчав і я – образився. Ось на тому й закінчилася та любовна інтрига...

[Administrator]

Пізніше дружина однокласника розповіла таке: після тієї вечірки моїй обраниці приснилося, що я подарував їй білі весільні туфлі, котрі виявилися занадто тісними. Значить не судилося нам поєднати долі – зробила висновок її родина. Я думав, пригадував вираз її обличчя й до мене поволі дійшло чому мовчала – якщо сон вказав, що нам не судилося бути разом то навіщо смикатися, даремно гаяти час та псувати нерви?
Минали дні, місяці, роки. Став знайомитись з дівчатами сам та от парадокс: кожна була на вроду гарною, а от стану зустрічатись, а спільну тему розмови знайти досить важко. Якщо ж скучно, - значить не пара. З однією зустрічався декілька місяців, дійшло навіть до знайомства з батьками, гостював у них декілька разів. Та попри все з кожним днем все ясніше усвідомлював: якщо поберемось то це буде самотність удвох. Дійшов висновку: краще припинити стосунки мирно, щоб пізніше не ділити дітей та майно зі скандалом. Заспокоював себе тим, що інтимних стосунків у нас не було.
Пригадував як під час останнього гостювання мама дівчини настирно намагалася пригостити мене домашнім вином. Я відмовлявся - за кермом не вживаю. "Ну випий хоча б ковток – автоінспекторів в цю пору на шляху не буває. А якщо й зупинять то ковток вина не унюхають" – вмовляла. Ситуація здалась мені підозрілою – здогадався, що там приворотні чари й рішуче відмовився. От якби був дурнішим й випив то в результаті виявився б розумнішим – її дочка була б мені кращою дружиною ніж та котру я обрав з того перебору. Якщо судилося випити чари то краще б я їх випив тоді... У дівчини були близькі родичі в Чехії. Ось зараз щороку ми би у них гостювали – візу при наявності близьких родичів в країнах соцтабору було набагато легше відкрити...
Думав, думав, аналізував подібні випадки й дійшов висновку: а таки добре, що не випив ті приворотні чари. Чому? Диявол нічого не робить даремно – з часом ми би розлучилися або хтось із нас загинув...
А втім наш розрив був закономірним – на день народження подарував дівчині серед іншого гарне дзеркальце. Пізніше від старих людей довідався, що дзеркало є в переліку речей котрі дарувати не можна – розлучитесь. Про подібне в тодішньому атеїстичному суспільстві не писали, не говорили отож не знав. А слід було – після того подарунку закоханість дивним чином розтанула й я припинив стосунки...
Пригадувався на перший погляд ніби незначний епізод. Їхав з приятелем. Вечоріло. Накрапав дощ. Вродлива дівчина на автобусній зупинці жестом попросила зупинитись. Я зупинив авто й взяв попутницю. Ми продовжили критичну розмову про сучасний стан справ в державі і, на наш подив, дівчина підтримала тему. Відчувалось, що вона має не тільки вищу освіту, але й власну думку про навколишній світ. Очевидно дівчині я чимось сподобався тому що, виходячи з авто, призначила побачення. Я пообіцяв прийти та чомусь не прийшов. Довго длубався в пам'яті, щоб зрозуміти, що тоді помішало, які обставини, аргументи, емоції, думки спонукали порушити обіцянку.
Спливав час. Зустрічався із дівчатами та от почуття закоханості не виникало. Став пороти гарячку – сказав собі: Коля, на додачу до усіх твоїх болячок ще й волосся випадає катастрофічно - старієш не по днях, а по годинах. Будеш довго перебирати то ніколи не одружися отож бери заміж першу-ліпшу й тоді хоч якась розвага буде. Так й зробив. І... помилився.
Все то воно так але от знак від Бога, що то є мій не кращий вибір таки був: під час вінчання свічки погасли в руках, нареченій стало зле. Та вже пізно було щось змінити – столи накриті, весільні гості чекають молодих. Господи, чому Ти раніше не дав мені якогось знаку? Я б зрозумів...
А далі іронія долі: будучи вже одруженим, закохався з першого погляду. Якось літнього дня зайшов у бібліотеку. Новенька молода бібліотекарка щось писала за столом. Обличчя рум'яне, як кажуть, кров із молоком. На білосніжній кофті лежали густі темні коси. Привітався. Довгі вії злетіли вгору, і на мене поглянули великі карі очі та почувся напрочуд приємний голос. В ту мить солодко защеміло серце - зрозумів, що закохався, як у перший раз.
Дівчина виявилась не тільки дуже вродливою, але для її віку напрочуд розумною, начитаною. Та я на ту пору був одружений, синові виповнювався рік і розлучатись не входило в мої плани. Це село, тут кожна людина на виду а я то на молитовні зібрання, то до церкви... Розлучення шокувало б мою рідню та все село. Мама не одобрила би такого вчинку отож не прийняла б мою нову дружину. А власного житла у коханої було - квартирувала у тітки. З огляду на ці обставини я не збирався дурити дівчині голову, спокушувати - приходив для того, щоб насолодитись інтелектом дівчини, помилуватись вродою, мелодійним голосом. Відчував, що теж подобаюсь цій красуні. Довго шукав, чекав кохання, а прийшло воно коли, як то кажуть, потяг уже пішов... Ех, Жанна, де ж ти була раніше?

[Administrator]

Подібне відчуття досади найкраще знайоме мисливцям: справжня дичина з'являється тоді, коли усі набої витрачені на дрібноту. Дарма, значиться, я поров гарячку із одруженням... Здогадувався чим ця пригода закінчиться: рано чи пізно вона розпитає односельчан про залицяльника, а ті скажуть, що я одружений та маю сина. Так і сталось: одного дня Жанна зустріла мене сухо,  відповідала однозначно, не піднімаючи голови. Невдовзі перевелась в іншу бібліотеку. Довідався, в яку саме. Почуття було настільки сильним, що я після роботи їздив на нове місце праці коханої тільки для того, щоб помилуватись її силуетом в освітленому вікні.
Чому ж у потрібний момент не пролетіла іскра, не спалахнуло почуття закоханості? Тоді моя доля склалася б інакше. Я ж ніби і не дурень, не лежень, не п'яничка, не гульвіса. От серед нас електриків позавідомчої охорони був несерйозний парубок - любитель байдикувати та пиячити. Та стрілась на його шляху вродлива дівчина. Багаті батьки нареченої перепили молодятам автомобіль, надали житло. І хлопець докорінно змінився: з'явився блиск в очах, інтерес до серйозного життя. Він уже оминав колишніх друзів-лежнів та п'яничок - щоразу після роботи поспішав додому до коханої. Невдовзі звільнився - родичі жінки підшукали йому пристойніше місце роботи. (Щастя - це коли вранці хочеться йти займатись цікавою працею, а в кінці дня - поспішати до коханої сім'ї.) Чому мене випадковий спалах пристрасті не привів до такого ж результату? Чому доля так поверталась, що у потрібний час я не опинявся у потрібному місці? Мені б іншу жінку та не лізти в політику. Тоді жив би як усі й для досягнення ще вищого достатку поїхав би на заробітки в Сибір добровільно. 
Французи кажуть: "Шерше ля фам – шукайте жінку". І вони праві: хороший чи поганий вчинок кожного пояснюється наявністю чи проблемою відсутністі взаємних почуттів з особою протилежної статі.
Одруження - доленосна подія в житті кожного. Вірно кажуть: вдалий шлюб тебе підніме, невдалий - опустить. А так і є: одружуючись, ти набуваєш не тільки жінку, а й усю її рідню. Багаті, впливові її родичі тобі допоможуть, піднімуть до свого рівня, бідні же залишать напризволяще й навіть більше того - будеш змушений ще й їм допомагати.
От якби любовний роман Леніна із французькою красунею Інесою Арманд увінчався одруженням, тоді доля закоханих та Російської імперії склалася б інакше... Тоді й комуністичного беззаконня не було б. Відповідно й мотивів для мого протесту.
Також якби російський цар не взяв заміж німкеню, в роду котрої усі народжені хлопчики хворіли на гемофілію, то й чорнокнижник Распутін би при дворі не з'явився. І у випадку війни не підривала б дух вояків та обставина, що цар живе та ділить ложе із агентом ворожого Генштабу. Напевно перед стратою він жалкував, що колись так помилився у виборі дружини. А було вибери іншу й тоді доля народів Росії склалася б інакше. Звісно, і моя теж...
Жили двоє друзів. Один із них пристрасно покохав красуню зі звичайної сім'ї й одружився, інший свідомо одружився на непримітній, але багатій дівчині. Перший хвалився вродливою коханою та глузував над вибором товариша. Та скоро у нього народилась дитина й це поглибило житлові та фінансові проблеми, наслідком котрих стали непорозуміння, докори, скандали. Друг же його, котрий жив у власній квартирі й при грошах, щоб поквитатись став глузувати над невдахою: "Ну, куди ж ділася ваша любов?"
Пригадував вродливого однокурсника, котрий любив зваблювати дівчат та міняти їх, як рукавички. Пізніше він мені сумно признався: "Я не зможу бути щасливим у подружньому житті, тому що з кожною жінкою мені стає скучно відразу після того, як досягну свого... Знаєш, вдруге підкоряти одну й ту ж вершину скучно... Це, як співає Висоцький: "Лучше гор могут быть только горы на которых ещё не бывал..." Мій приятель розділив долю премудрого царя Соломона, котрого теж зіпсували вродливі жінки.
Якось колега довірився: "Вродлива знайома просить знайти їх постійного коханця. Ти б їй сподобався".
Думав я, думав, зважував аргументи. Якщо жодного знаку від Бога немає то мо слід жити як усі? Купив хорошого вина для милої  пані  та... колега попереднього дня вже звільнився. Якби думав швидше – був би інший сценарій мого кіно... І, що цілком логічно, тієї красуні теж...
Постійно згадував кожну мить "дружби" із своїм Іудою. КДБісти виявилися бездарними акторами але яка ж то сила сатанинської чорної магії!
Я, справді, робив дурниці, котрих не зробила б мала дитина, але мені мої вчинки здавалися дуже розумними. І не зліз сатана доки не взяв своє.

[Administrator]

Не поліз би у політику, не просив би Бога про ту чашу - було б тихе, спокійне життя. А так Господь мені іншу долю призначив. Нагадала ж ворожка мамі, що мене чекає страшна тюрма. Он в бараку до глибокої ночі біснуються блатні – звуки ударів, крики, брудна лайка. На роботі теж не легше. Таки справді українська в'язниця та полтавський табір були санаторієм у порівнянні з цим жахом...
Якось наш бригадир задумливо поглянув на в'язнів й філософськи промовив: "Нам суджено на Выдрино!"
А міг би же й мені пророчий сон приснитися... Тоді би я не смикався – жив би як усі...
А так і є – кожен вільний поступати як завгодно але що з того вийде знає Господь.. Пригадувався прочитаний у журналі випадок: Влітку 1918 року один із лідерів більшовицької революції - Микола Бухарін перебував у справах Брестського миру у Берліні. Відвідав відому провидицю Та напророчила: - Вы будете казнены в своей стране.
 Бухарін ошелешено:  - Вы полагаете, что советская власть падет?
- При какой власти вы погибнете, сказать не могу, но то, что в России – это точно.
Це було неймовірно – він любимчик керівної партії, друг Леніна...
Через 20 років Сталін стратив "правого уклониста" Бухаріна.
В цьому не було нічого дивного. Мама розповідала як в часи її дитинства подорожуючий монах напророчив селянам, що на місці ставка колись вони ще будуть вирощувати капусту. Тоді це передбачення теж здалося неймовірним. Через 30 років ставок спустили й на тому місці мама із іншими колгоспницями садила капусту.
Дивився на в'язнів й пригадував вислів одного жартівника: "Наш світ влаштований так: гарні - нагуляються, розумні - наживуться, а дурні - напрацюються..." Ось ці в'язні хотіли за рахунок інших нажитись та нагулятись, а довелось у таборах напрацюватись. Мотиви їхніх злочинів здебільшого банальні: ейфорія юначої уседозволеності, п'яна неконтрольованість, бажання будь-якою ціною задовольнити примхи коханої. Кожен із них колись придумав на власну думку геніальний план злочину а в результаті опинився у таборах. Всього ж аж ніяк не врахуєш – щось пішло не так і...   
Відносно закоханості пригадувався вислів: "Справжній мужчина кохає лише один раз, але зате він кохає королеву". Одні ганяються за кількістю, а такі як я шукають якість. А втім яка любов могла бути в концтаборі під назвою СРСР?
Так, мусив ритись у блоках пам'яті, усе пригадувати, аналізувати своє життя, щоб менше думати про порядки в цьому жахливому таборі. Часто згадував слова популярної у часи моєї молодості пісні:

"Ты стал бунтарём и вздрогнула тьма!
Весь мир ты хотел изменить,
Но всех бунтарей ожидает тюрьма!
Кого ты хотел удивить?"

Пригадував дівчат, котрі стрічались на моєму життєвому шляху й доходив висновку, що це їм пощастило не зв'язати долю з бунтарем. Доля бунтаря завжди трагічна тому що... А мо це мені не пощастило зв'язати долю з красунею? Тоді б я не став бунтарем. Бо ж якийсь сенс щасливому бунтувати?
Мій світогляд навіть у співробітників КДБ викликав подив: "...Чому ж ти не жив, як усі люди?.. Чого тобі не вистачало?. Хату маєш, жінка молода, син підростає, робота цікава, є машина, є гроші, є вдосталь їжі та самогону. Здається, живи у своє задоволення, їж, пий, гуляй, веселися. А ти в політику поліз..." 
Пригадувалася розповідь односельчанина: "У нас на зборах токар покритикував начальство за розкрадання, некомпетентність, утиски робітників. Заступався за нас а ми мовчали. І що змінилося? Начальство того правдошукача вижило з роботи. Висновок: у нас будь дурним й виявишся розумним".
Це правда: ми добре навчилися мовчати. Чому ж я так і не навчився бути покірним рабом?
Мо таки справді у мене з психікою щось не так? Мо слідчі таки праві: слід наплювати на пригноблений, одурений народ, й любити лише себе та жити у власне задоволення? Згадував, думав, переосмислював своє життя – як то кажуть, знімався з ручника...
Для того, щоб надовго зберегти зуби потрібно їх регулярно чистити, періодично проходити профілактичний огляд у стоматолога і... не лізти туди куди не слід. А я поліз. І втратив не тільки зуби золоті...  Ісус Назарянин теж колись хотів змінити світ, так Його за все хороше розіп'яли на хресті, а мене в сибірські табори відправили. А втім, нічого просто так не відбувається - між подіями існує причинно-наслідковий зв'язок. Я втратив волю, а держава отримала дармового раба на будови комунізму. Я за грати потрапив, інші завдяки цьому нагороди отримали. Кожна ж людина варта стільки, скільки за неї готові заплатити. Я втратив золоті зуби і це одних врятувало від гомосексуального ґвалтування, інших збагатило. Не одного зігрів украдений у мене одяг, наситив силою відібраний харч та видурені гроші. Просто так ніколи нічого не трапляється: одні втрачають, інші набувають...

[Administrator]

Причинно-наслідковий зв'язок подій... Пригадував чоловіка, котрий скупився в магазині й на виході помітив лотерейні квитки. Перерахував здачу – там було рівно 50 копійок - якраз на лотерейний квиток. Купив й... виграв ВАЗ 2103. Через три місяці на мокрій дорозі розбився на тому авто. А виявилося б там здачі 49 копійок... Подібне авто він пізніше купив би на зароблені гроші але то була б вже зовсім інша історія...
Пригадувався також повчальний випадок часів моєї юності. Овочебаза. Відрядження у Львів. Людне купе потягу. Пасажири жартували, розповідали веселі бувальщини, анекдоти. Найбільшим дотепником по частині політичних анекдотів виявився я - присутні аж заходились від сміху. Аж тут один із них сміючись дістав із нагрудної кишені червону книжечку із написом КДБ і розгорнув перед моїми очима. Сміх вмить вщух. Я поспіхом звірив фото на посвідченні і уже хотів прочитати звання, посаду та прізвище та комітетник швидко закрив ту червону книжечку й заховав у кишеню. Вдосталь насолодившись видовищем моєї розгубленості та ошелешеним виглядом присутніх, чоловік повчально сказав: "На перший раз наша контора імені Лаврентія Павловича тобі, хлопче, прощає. Моя тобі порада: Надалі живи так, щоб другого разу не було. Забудеш цей урок - надовго поїдеш під конвоєм до білих ведмедів".
І ось тут, лежачи на нарах, пригадував ту повчальну, застережливу пригоду. Чому той комітетник на наступній станції не здав мене правоохоронцям? Добрим був? Та ні - він їхав у важливих справах і я для нього був надто дрібною рибкою. Крім того, ніхто із присутніх проти мене свідчити би не погодився - надто клопітна справа була б... Це означає, що відпустив він мене як риболов відпускає дрібну рибку, щоб та підросла. Так й сталось: минуло десять років і та "рибка" нагуляла жиру й стала для КДБ доброю здобиччю. Розумів також чому посвідчення так швидко згорнув - не хотів, щоб прочитав його посаду та прізвище. Чому? А тому що, знаючи прізвище можна легко через адресне бюро довідатись адресу й завдяки цьому розсекретити сволоту. (Розсекречений агент - уже не агент.) Ось співробітник полтавського КДБ капітан Жежелов зайву мить перетримав посвідчення перед моїми очима й на старості років буде мати неприємності, а той - ні...
А й справді: Чому не жив як усі? Чому поліз у політику? Сумління спокою не давало? Так може пропити його було потрібно, на народ наплювати, й думати тільки про себе? Пригадувалось із вірша Івана Франка: "Навіщо було впоминатись, хоч не його зорали лан, з панами правди добиватись?"
Думав що "Там" мою душу зустрінуть під фанфари але доля повернулася інакше - загримів під фанфари у табори.
От якби, ради безтурботного життя, вступив у компартію то поїхав би за кордон із тією групою насолоджуватись життям. І з іншого боку: якби був п'яничкою, лежнем, чоловіком безвідповідальним то, знаючи, що поїздка в капкраїну не світить, не подав би папери у профком. Звісно при такому стилі життя мені б були байдужі страждання народу.
От повернутися б назад у дитинство й прожити свій вік інакше... Хотілося кричати: "Боже, зроби щоб це був сон! Прокрути кіноплівку мого життя назад!" Я ж був єдиним сином у батьків, котрі жили досить непогано, отож мав можливість жити в своє задоволення... Подумки складав собі малому повчальний лист: "Коля, не зачитуйся книгами, не дивись телевізор - там інформація фільтрована, брехлива. Розуму не наберешся, а зір зіпсуєш і, в результаті, станеш другосортною людиною. Ти ж не раз чув народну мудрість: "Увесь світ бардак, а люди - бляді". Знай, що то є істинна правда. Вір в Бога, але без фанатизму, думай спочатку про себе, а уже потім про народ, й у політику не лізь, бо там ти правди не доб'єшся, а от постраждаєш дуже та ще й майбутнє зіпсуєш собі та дітям".
Сушив компоненти вибухових пристроїв на покрівлі будинку - спекота в ті дні стояла страшенна. Їхав додому на обід. Небо затягло темними хмарами. Вийшов на зупинці. Ось-ось дощ змиє мою працю, в результаті народ мій так і залишиться в рабстві! Ударив грім. Вітер зняв хмару пилюки. Перші важкі краплини упали біля моїх ніг. Відчай охопив мене і я, поглянувши вгору, став благати� "Господи, відверни цей дощ!" І... о, диво: несподівано вітер вщух, а ці перші краплини дощу стали останніми - хмари посунули далі, і дощ сипонув за селом.
І та спричинена замиканням електрокабелю пожежа на горищі будинку могла спалити всю мою вибухівку, якби виникла хоча б на день раніше... Це я сприйняв би як знак від Бога, отож, ясна річ, відмовився б від своїх планів...
І ніби випадково мій погляд упав на те оголошення, а в душі виникло бажання поїхати в туристичну поїздку. Далі все пішло як по маслу...
Якби жереб чергувати на комуністичне свято 1 Травня випав не мені, або погода того дня була хорошою, то вітром не зірвало б той плакат. Відповідно, не мав би неприємностей на роботі, отож, не витратив би спересердя заощаджені гроші.  Це привело б до того, що я поводив би себе з агентом КДБ зовсім інакше – ради омріяної поїздки за кордон грав би роль фанатика комуністичної ідеї.

[Administrator]

Та хоча б якийсь косяк трапився на роботі раніше – знав би, що начальство не пропустить мою кандидатуру отож не смикався б...
Більше того, скільки раз я міг покалічитись чи загинути, але... чудом залишався неушкодженим. Ось для прикладу повчальний епізод. Одного дня я допустив фатальну помилку: закупорив двадцятилітровий бутиль із хімреактивами і, взявши в руки, став колихати, щоб прискорити реакцію. Від тиску парів бутиль вибухнув у мене в руках, але... жоден осколок скла, жодна крапля киплячої суміші азотно-сірчаної кислот не потрапила на обличчя, хоча тримав бутиль майже впритул! Отож, - робив висновок я, - це Господь врятував мене! Зрозуміло, що в іншому випадку мені було б  уже  не  до  політики...
Серед обслуговуємих мною об'єктів була установа, котра вербувала законослухняних громадян на розбудову промисловості так званих "дружніх держав соціалістичної інтеграції". Наш відділ позавідомчої охорони підпорядковувався МВС, отож цілком логічно що нас, простих електриків, службовці МВС-КДБ вважали за своїх.
Якось керівник тієї контори (працівник спецслужб у відставці – інших на подібні посади не приймали) запитав довірливо: "Хочеш попрацювати за кордоном, світ побачити, інвалютних чеків заробити?"
Я радісно погодився. Тоді він, поглянувши мені в очі, пошепки запитав: "А ти в армії служив? "
"Ні" - признався я.
Він на це відверто: "Я то міг би, так би мовити, "по блату" оформити на тебе документи, але старатись безглуздо - їх не затвердить Москва!
І цього разу я пролетів, як фанера на Парижем.
Пригадував епізод із далекого дитинства: сиджу на плечах батька, навкруги колони радісних людей. Під гучні вигуки та марші з гучномовців  несуть портрети якихось лисих та бородатих дідусів, червоні стяги, транспаранти, паперові квіти. Запитав батька: 
- Тату, а що означає цифра, котра в руках людей стрічається найчастіше!?
Батько пояснив:
- Чотири і нуль - це сорок. Сорок років, сину, минуло як ці дяді скинули поганого царя й замість нього поставили на престол доброго лисого дідуся Леніна й поклонились йому, як Богові! Пізніше поклонялись волосатому Сталіну, сьогодні - лисому Хрущову...
Минали роки. Я виріс й поволі зрозумів злочинну суть марксистсько-ленінського ідолопоклонства. Люди, як і в часи Мойсея, замість того, щоб славити Господа Бога, возвеличили вигадану ідеологію, поклонились перед її проповідниками, співали та танцювали перед ними. Кожна святкова демонстрація являла собою своєрідний хресний хід, на котрому замість хрестів та хоругв були червоні зірки та прапори, замість псалмів одурені люди співали революційних пісень, замість святих ікон проносили портрети основоположників комуністичної ідеології та наявних вождів. Вожді ж ті перетворили держави на концтабори, громадян на в'язнів. Люди не винні, що вони народилися у рабстві, але якщо вони зі сльозами щастя радісно цілують кайдани та нагайки наглядачів, то цей народ є бидлом...
Так, це правда: на ті демонстрації працівників, колгоспників, студентів та школярів під страхом втратити роботу, пільги, потрапити в немилість партійці примушували ходити. Це так, але хто коли їх примушував кричати "Ура"? Хто примушував молодят після РАГСу покладати квіти до пам'ятників Леніну? І це після розрухи, колективізації, голодоморів, масових репресій, тотального дефіциту та брехні!                                           
От було б із дитинства все те знати... І зір би не зіпсував, і отой чародійний "підклад" в руки б не взяв. І виріс би фізично здоровим юнаком – усі види спорту та професії доступні. Набув би професію, відслужив в армії, знайшов пристойну роботу, одружився із освіченою дівчиною із не бідної родини, побудували б будинок, купили авто й жили б як усі люди...
В перший рік навчання у технікумі нашу групу розподілили по магазинах стажуватися. У магазині один із вантажників після склянки спиртного завжди плакав – оплакував втрачені шанси своєї молодості. Я дивився на ті сльози й посміхався. А дарма – тепер вже плакав і я... 
Бувало після випитого спиртного плакав, переглядаючи фото дембельського альбому, і мій друг Михайло. Я його розумів: служив у сонячній Грузії. Гарна природа, гостинні люди, дружній армійський колектив. Створили вокально-інструментальний ансамбль й виступали по військових частинах та в клубах перед місцевими. Вірні друзі, почесті, слава, перша любов. Міг же там одружитися й залишитися або додому кохану привезти... От і оплакував втрачені шанси. Як і я...
Часто згадував докори слідчих, що замість жити у своє задоволення  у політику поліз. Не розуміли вони, що є поодинокі особистості, котрі мислять інакше. Ні, вони не проти пожити гарно. Та от тільки пожити в достатку вони прагнуть після здобуття Незалежності, при чесній владі, при справедливих законах, при духовному відродженні та економічному процвітанні усієї нації... Не живеш як усі законослухняні будівники комунізму – значиться ти ворог або психічно хворий...

[Administrator]

До речі, - думав я, - у наш час в СРСР Ісуса Христа та Його учнів відправили б у виправно-трудові табори та спецпсихлікарні... Весь час нутром відчував загрозу відправки на принудлікування і це неабияк пригнічувало.
Моє щастя, що в день випробовування не сталося детонації та при обшуку не знайшли портфель із вибухівкою і зошит котрий являв собою передсмертну записку. Чому? А тоді отримав би в кращому випадку 15 років сибірських таборів для політв'язнів. У гіршому – залікували б у спец психлікарнях КДБ. Там не бараки а палати, не конвоїри а санітари, не адміністрація а "лікарі", котрі вранці, в обід та після роботи інтенсивно "лікують" конячими дозами психотропних препаратів. І так продовжується не до "дзвінка" (кінця терміну ув'язнення) а до сприятливого рішення комісії котра складається із офіцерів КДБ. От і добивав би віку як "овоч" - тобто як дебіл. А так то хоч в день "дзвінка" звільнюсь цілком адекватною людиною...
А можливо причина у батьковому будинку 1927 року побудови? Знав його історію: прадід позичив у чеха гроші на побудову хати. Побудувався. Через нестачу грошей сплачував тільки відсотки. Аж тут "червонозоряні визволителі" прийшли. Польська влада згинула, чех емігрував за океан. От і все – повертати борг вже немає кому. Це як у нас жартують: "Банк горів, кредит гасився".
Очевидно за той неповернений борг чех й прокляв усіх мешканців побудованого за його гроші будинку. А так і було: усілякі хвороби, біди, напасті посипалися на мене з моменту переселення у батьківську хату, котра як магніт притягує усіляке зло. Одна біда накликала іншу й, врешті-решт, причинно-наслідковий зв'язок привів мене на нари цього сучого, підарастичного табору...
Здавна відчував несприятливий у всіх відношеннях вплив батьківського будинку й, щоб вирватися із того містичного виру планував напрочуд гучно загинути біля стіни усипальниці "вождя світового пролетаріату" й цим самим поставити край усім своїм невезінням та... Та й тут не пощастило.
До речі, усіх інших жильців того будинку теж важко назвати щасливими людьми.
А втім, не мене першого згубила енергетика рідної хати. Згадував Тарасові рядки в тему:

Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози! Я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло,
Що б у тій хаті не жило?

Попри все у батька було море можливостей побудувати власний будинок. Час повоєнний, кругом руїна, анархія, хаос, корупція а йому он пощастило влаштуватися водієм державної вантажівки. Дві-три ходки із будматеріалами на державні будови а решту на новобудови звичайних будівників комунізму. Виконробу частина вартості будматеріалів й той підписує накладні прийомки - усім хочеться жити тому що.
Таким чином й відбудувалося зруйноване війною місто та наше село. З моменту встановлення радянської влади тотальна брехня засобів масової інформації, продажність, розкрадання, лицемірство та п'янство стали звичним явищем. З огляду на ці факти люди глузували із проголошених компартією обіцянок через двадцять років завершити побудову комунізму.
Батькова вантажівка часто ночувала у дворі. Щоранку голоси селян за вікном: "Будити чи мо почекати? До глибокої ж ночі Василь кермував..."
Батько чув ті голоси отож вставав й возив лісоматеріали на будови односельчан – контролю ж тоді не було. (Рубай, пиляй, вивозь тільки от ділись.)
Зазвичай все зароблене пропивалося із друзями. Не раз добряче напідпитку, як то кажуть, на автопілоті заїздив у двір і миттєво засинав. (Авто на шляхах тоді було мало а автоінспекторів було лише декілька на весь район та й ті теж побудуватися хотіли...)
Мама кликала когось із сусідів й ті заносили батька на ліжко. А міг же ж і будматеріали вивезти й зароблені та закалимлені гроші витратити на побудову власного будинку. Звісно, що міг, але...
Голова колгоспу обіцяв мамі виділити землю для побудови хати. Батько вже замовив ліс та дав задаток. Та... Та батькова мама із сестрами налетіли й стали відговорювати – мовляв, навіщо тобі той клопіт, у тебе ж є де жити... Їхня логіка залізна: усім заробленим та закалимленим ділився із ними а тут вже все стане пускати на побудову власного будинку. Ще й до того продасть чужим людям успадковану від батька половину будинку... От і настане їм облом.  Переконали. Щоб не пропав задаток заготовлені пиломатеріали вивіз батьків друг й побудувався.
Мали б батьки власну хату й тоді моє життя пішло б за іншим сценарієм. Звісно, за іншим. А так гроші водилися отож в числі перших купили телевізор й односельчани ходили в хату, як у кінозал. У батьків клопоти по господарству отож я мусив слідкувати за порядком у кімнаті – дивився усі телепередачі разом із усіма до ночі й цим псувати зір. Ще й до того батьки купили фотоапарат – ночами напружував зір коли при світлі червоного ліхтаря проявляв та фіксував фотознімки. А стали б батьки будуватися – гроші йшли б лише на будматеріали та оплату роботи майстрів. Тоді не було б у нас ні першого телевізора в селі, ні у мене фотоапарата. Зате була б у батьків власна хата а у мене хороший зір отож доля склалася б інакше... 
В таборі хотів зробити на ногах модне татуювання: На правій "Как мало пройдено дорог...", на лівій: "Как много сделано ошибок!"
Поволі дійшов висновку, що на старості татуювання на правій нозі втратить актуальність й передумав. Єдиною втіхою було усвідомлення того, що я хоч і наробив чимало помилок та сам за них страждаю. Ніхто із співвітчизників із-за моїх помилок не потрапив у лікарню, в'язницю чи могилу...
Розумів: це я не в спогадах копирсаюся а подумки прощаюся із молодістю а мо й із життям. Бо хто зна чи виживу?
Виявляється, нам лише здається, що ми забуваємо минуле. Насправді мозок все пам'ятає. Давно забуті наші почуття, думки, вчинки, почуті та сказані слова, мелодії, запахи і все інше він відкриває в критичні моменти життя. А втім, нічого дивного – давно помітив: старожили перед смертю переглядають пожовклі фотографії, переосмислюють лабіринти життя й просять домашніх покликати односельчан, котрих в житті чимось образили.
Висновок логічний: мозок в мить смерті відкриває забуте й Творець вказує на кожен недостойний вчинок. Образно кажучи, так як господиня тикає носом шкідливого кота у його фекалії. Усе так але Господь вказує лише на нерозкаяні, не відмолені, себто не прощені Ним гріхи...
А як же буде помирати мій Іуда? Чи буде кликати домашніх, щоб взяти за руку й передати владу на демонами? І чи підійде хто? А не підійде – як в квартирі дах зірвати?
Багато хто знає: є художні твори, екранізація котрих небезпечна для акторів. Особливо небезпечна роль Іуди Іскаріота. А мій же зрадник зіграв роль Іуди в реальності! Як він на Суді пояснить Богові доцільність використання магічних ритуалів та кожен епізод спілкування зі мною та мені подібними?
Чого тільки не передумаєш, щоб відволіктися від жахливої табірної дійсності...

[Administrator]

"Так треба"

Мама в листі написала, що мою долю розповіла старій прозорливій монашці. Та сказала коротко: "Так треба".
Дійшов висновку: скоріше всього це Господь побажав на мені відтворити відомий сюжет з поправкою на ХХ вік! Я думав над цим удень і вночі, в бараці, по дорозі на шпалозавод та під час роботи. Справді, певна подія перший раз відбувається як трагедія, вдруге повторюється як фарс. Заспокоював себе так: Господь мене опустив, Він же й підніме. Наспівував вслід за інтелігентного вигляду в'язнем: "О, дайте, дайте мне свободу. Я мой позор сумею искупить; Спасу я честь мою и славу!"
Пригадувалися слова вірша-пісні: "Как архангельський мужик по своей и Божьей воле стал разумен и велик".
Витерпіти все, пригнутись але не зламатись, не стати на коліна перед дияволом. Тоді, можливо, колись в нагороду за довготерпіння Господь дасть мені мудрості та до призначеного долею віку накине зайвий десяток років життя в пошані та достатку. І буде у мене все, як то кажуть, в шоколаді...

[Administrator]

Абраменков Олександр Миколайович (Абрам)   

Прибув я в цей табір 18 червня 1984 року. Вже через три тижні викликає мене на "вахту" головний телефоніст табору Абраменков Олександр Миколайович. Я знав, що всі теплі місця у наших виправно-трудових таборах займають люди "Хазяїна". А це місце було дуже теплим: увімкне вранці магнітофонний запис фіззарядки й далі спить до обіду в "кільдимі". Пізніше зачитає оголошення та ремонтує з помічником радіоапаратуру офіцерам, а ті відплачують горілкою та всім, що тільки замовить. Майнула думка: надішли вказівки КДБ як із мною поступати. І не помилився. Зустрів дуже ввічливо. Пригостив чаєм, цукерками. Завів задушевну розмову. Сказав мені комплімент: "Человекоподобных на зоне три тысячи, а умных, интеллигентных - единицы!"
Сам він раніше працював в КДБ. Звільнили. Учинив злочин. Отримав 10 років за розкрадання державного майна в особливо великих розмірах. Усе так, але й тут, у таборі, він продовжував працювати на колишніх хазяїв, отож, знав усі подробиці моєї справи.
Викликав для цікавих розмов майже щодня. Давав хліб, жир, бувало пригощав цукерками. Іноді примушував чистити йому чоботи, мити підлогу, виносити помиї тощо. Це, таким чином, принижував мене, але я не відмовлявся, щоб не потрапити в немилість. Цей комітетник знав багато таємниць Магії і розповідав їх мені. Розповідав, як викликав злого духа, а вже через два тижні покалічив ногу і після того довго лежав у лікарні на витяжці. Другий раз, після сеансу зв'язку з духом померлого, невдовзі на своєму авто у таку страшну аварію потрапив, що газозварники автогеном вирізали, а лікарі довго рани зашивали... 
- Дьявол ничего не делает даром, за все приходится платить! - робив висновок він.
- А я золотими зубами рассчитался, - підтримав повчальну розмову я й поцікавився:
- А хоть правдиво ответил дьявол на вопросы?
- Да! Ответил на все вопросы он то верно, но слишком дорого взял за услугу!

[Administrator]

"Правила игры в этой жизни - это игра без правил!.."

Так, він знав усі секрети моєї справи й проводив із мною роботу згідно інструкцій КДБ. Якось цей пристосуванець був у чудовому настрої. Закинув ногу за ногу і, смакуючи дорогою цигаркою, каже:
- Вот ты говоришь, что на воле людям жить тяжело. Да, тяжело, но только дуракам!.. Ведь жить то надо уметь!. Ах, как я раньше жил!..  Даже евреев, евреев! обманывал, обводил вокруг пальца!.. Всё у меня было: холодильник ломился от деликатесов, а носки и рубашки не стирал - выбрасывал, "ханыгам" отдавал!.. Я на воле жил и здесь живу, как король!.. Вот так, как сейчас перед тобой, сижу перед "Хозяином"! Всё у меня есть! Диссиденты у меня полы моют...
Посміхається, спостерігаючи мою реакцію. Ще раз смачно затягнувся:
- А ты удивительнейший человек! О тебе же можно диссертацию писать. Знаешь, почему ты здесь?! Ты поступил так, потому что не мог иначе...
І, витримавши паузу:
- Сказать твою главнейшую ошибку? Ты полез в игру, не зная её правил! Правила игры в этой жизни - это игра без правил!.. Вот, например, ты говоришь, что баланду и кашу за столами делят несправедливо. Так это же хорошо! Ну какая тебе выгода если всё всем будет поровну!? А ты хитростью, изворотливостью, кулаками пробивайся к бачкам, тогда весь жир и гуща будут доставаться тебе! Надо уметь жить!..
Я розумів, яке завдання він отримав: вивідати мої погляди, зламати морально але не допустити смерті. Ось чому він підгодовує мене.

[Administrator]

"Сімейник"

Якось у день отоварки до мене підійшов Грачов Володя: "Угощайся... Мне больше не лезет... Да ты ешь - не стесняйся... Вижу, ты парень тихий, спокойный, давай станем "семейниками", а то мне скучно одному".
Погодився. Ми працюємо разом, спимо поряд, ділимось здобутим та секретами. Двом легше виживати, ніж одному та от з часом зробив я відкриття: мій "сімейник" наші розмови... переказує Абраменкову Олександру. Це означає, що в день отоварки він до мене підійшов не просто так...

[Administrator]

"Жаль, не те времена..."   

           
Став усіляко уникати лицемірних, продажних людей. Тоді мене поставили працювати за один верстат із продажним в'язнем. Лобанов Валерій лає владу, табірні порядки, продажність в'язнів, ділиться роздобутими продуктами, співчуває, випитує за що я покараний. Я признався, що за зберігання вибухівки. Напарник зацікавлено:
- А где взял?
Я ляпнув аби він відчепився:
- Друг на карьере взрывником работал.
Увечері мене чомусь викликає начальник оперативної частини Саутін. Заходжу. Бачу: п'яний. Пригощає сигаретою. Подає аркуш і пропонує:
- Пиши явку с повинной!
Я здивувався: - Мне нечего писать - всё моё дело раскрыто.
Це розлютило його. Зірвався з місця. Стіл захитався, посипалися олівці, попадали папери. Підскочив до мене та й став бити, примовляючи:
- Ах ты, Бандэра недобитый!.. Я тебе не тот сопляк следователь, который вёл твое дело!.. Это тебе не Запад - здесь Сибирь!.. Здесь у меня ты быстро сознаешься, какой там у тебя друг на карьере работает!.. Жаль, не те времена, а то бы я тебя, сволочь, собственноручно шлёпнул бы!.. Знаю: хочешь на Запад! Так знай же, гад, что никто тебя туда не пустит, потому что там ты будешь работать в ЦРУ!.. Здесь ты у меня, сволочь, будешь гнить и подыхать до конца срока и не будет тебе никаких льгот, помиловок и скащух!.. Кстати, когда у тебя свидание?!.. Не лги, я проверю!.. Так знай же, гад, что нет и не будет тебе здесь свиданий никогда!
Уже носовичок червоний від крові, кров на столі, підлозі, а він все б'є, б'є і б'є.

[Administrator]

Співчуття

Несподівано у кабінет заглянув прокурор - того дня у таборі був суд, на якому розглядали справи про умовно-дострокові  звільнення. Очевидно вони разом пиячили, тому що прокурор теж був п'яний. Опер мене відпустив, а сам пішов продовжувати пиячити із прокурором.
Виходжу, витираючи кров. Бачу: напарник із нетерпінням чекає мене. Помітивши мене кинувся назустріч. Побачив кров і жахнувся:
- Неужели били?!.. Кто?!.. За что?!.. У - у, гады, сволочи!
І стільки щирого співчуття в його очах...

[Administrator]

"Они в доску расшибутся, а свидания не допустят"

Увечері "Абрам" так прокоментував цю пригоду:
- Уж если Саутин пообещал, что свидания тебе не дадут, то они в доску расшибутся, а свидания не допустят! Так и знай! Напиши родителям, чтобы зря не ехали!
Я так і зробив, але, як пізніше виявилося, рідні лист отримали занадто пізно...

[Administrator]

"Что, Горбатюк, жаловаться вздумал?"

Через три дні мене знову викликав Саутін. Знову був п'яний. Знову бив. На цей раз мене врятувала сирена на вечірню перевірку.
Занепокоївся: так і буде мене бити до кінця строку? Що робити?..
Лише в трьох довірених приятелів запитав, як через волю відправити скаргу прокурору по нагляду за порядками в ув'язненні. Наступного дня Саутін зустрів мене біля вахти:
- Что, Горбатюк, жаловаться вздумал? Ну, смотри...
Щоправда, більше не викликав.

[Administrator]

Побачення з рідними

Довгоочікуване довгострокове побачення було мені по графіку 17-18 вересня. Мама з дружиною приїхали 16-го. "Абрам" попередив:
- Приехали двое из Москвы, чтобы длительного свидания тебе не допустить! Смотри - будь осторожен!
Той день випав на неділю, а щонеділі давали короткотермінові побачення і рідні цим скористались. Викликали мене. Зайняв місце в кабінці. Аж тут підбігає схвильований в'язень і настирно просить:
- Мне попало вести переговоры не по телефону, а напрямую, возле цензора. Вот облом какой, я ведь хочу договориться, чтоб деньги и мешок с продуктами занесли знакомому вольнонаёмному. Все срывается! Давай поменяемся местами! Выручи, мужык! Ну что тебе стоит?!
І то так нахабно, настирно вимагає - хоч в очі йому плюнь. Я зрозумів, що це підісланий в'язень - вони хочуть, щоб я розмовляв із рідними перед цензором. Чому я вирішив, що це "кумовка"? Нормальний чоловік попросить одного, другого, третього, мене попросить, а як я відмовлю, далі піде просити. Цей же підійшов тільки до мене, а як я відмовив, - сердито лаючись, побіг доповідати своїм хазяям, що завдання виконати не вдалося...
Розмовляли через подвійне скло по телефону. Зв'язок обривався, але я, показавши червоний від крові носовичок, зумів сказати головне:
- Ось як мене били й обіцяли, що зустрітися нам не дадуть. Не плачте та не принижуйтесь, бо це не допоможе.

[Administrator]

Завдання ж то виконано...

Приходжу з роботи. (Була неділя, але наш загін працював без вихідних) Викликають блатні:
- Ты зачем, урод, змеёвка, сучка, на вахту бегаешь?! Здавать нас?! Да?!
Лізуть із кулаками. Ех, бачу, біда мені буде. Я на власному досвіді переконався та з чужих розповідей знав, що кожен в'язень проходить вербовку. Погодишся співробітничати - отримаєш усілякі пільги, заступництво та дострокове звільнення. Зрозумів: оця сволота отримала завдання спровокувати бійку, щоб був привід покарати позбавленням довгострокового побачення. Несподівано мене врятував дзвоник іти в їдальню.
- Ну, сучка, иди - после ужина продолжим!
В їдальні подають півлітрову банку з кашею, щоб я виніс для блатних: "Неси - твоя очередь!"
Думаю: Не візьму - буде привід для побиття. Якщо візьму, можуть на виході відібрати СППешники, але тоді вини моєї не буде. Та й порушення не запишуть - за це ще нікого не покарали...
Узяв. Очевидно, був умовний знак, тому що на виході мене схопили СППешники і... повели на "вахту". Там черговий офіцер заявив, що це злісне порушення режиму і, як покарання, записав: "Лишить очередного свидания".
Цікаво, що ту банку із кашею у мене не відібрали. І хоча мене, як і кожного у ті часи, постійно переслідувало відчуття голоду та від того відчаю на ту злощасну банку із кашею вже навіть дивитись не хотілося. Я кинув її біля огорожі, котра розділяє локалки. Краєчком ока помітив, що за мною хтось слідкує. Відійшов й став спостерігати. Ту банку підняв мій отой напарник - Лобанів Валерій й, оглядаючись на всі боки, пішов доїдати...
Приходжу в барак. Блатні не звертають на мене жодної уваги. А навіщо вже їм я? Завдання ж то виконано...

[Administrator]

"Что бы Бог ни делал  - все к лучшему!.."

Через годину "Абрам" викликав у радіорубку. Пригощав щедро чаєм, цукерками, бутербродами та заспокоював:
- Ты правильно сделал, что взял ту банку с кашей. Иначе тебя бы жестоко избили да ещё как виновник драки сидел бы сейчас 15 суток в штрафном изоляторе! Могли подложить тебе под подушку самодельный нож или деньги и результат был бы тот же! Запомни: в этой зоне настоящих блатных нет, - есть только волки тряпичные! Все до одного они голодные и поэтому продажные! Не расстраивайся, что бы Бог ни делал  - все к лучшему!..
На другий день мама до "хазяїна" ходила, - плакала, молила, принижувалася, але побачення так і не дали. Увечері двоє "розконвойників" знайшли мене - мама передала кусочок ладану, хрестик та записку, в котрій серед іншого був наказ привезти його додому.

[Administrator]

"Выйдите на минутку"

Існує закон згідно котрого кожен в'язень при відбутті третини терміну має право на пом'якшення режиму покарання – відправку на будови народного господарства. У таборі час від часу збирається комісія, котра долю кожного вирішує індивідуально. Викликали й мене. Відповідальний за загін офіцер ("отряднік") встав й сказав: "Осужденный Горбатюк Николай Васильевич характеризуется положительно, правонарушений не имеет, план выполняет. Ходатайствую о направлении его на стройки народного хозяйства".
Саутін нахилився до головуючого й щось прошепотів на вухо. Той до мене: "Выйдите на минутку".
Через хвилину закликали й повідомили, що у пом'якшенні  режиму покарання мені відмовлено.

[Administrator]

Не постоїш за себе раз, другий - відчують слабинку й будуть знущатись безперестанку...

Не всі в'язні витримували нестерпні умови табору на виживання. Там так: не постоїш за себе раз, другий - відчують слабинку і будуть бити, знущатись, щоб зігнати злість, зігрітись або розваги ради, доки не помреш. Так й Михайлу Халєєву повідбивали нутрощі від чого той скоро помер. Зазвичай в історію хвороби записували не справжню причину, а вигадану хворобу. Забрати тіло приїздив батько - офіцер радянської армії. Наполягав щоб зробили розтин тіла покійного. Та де там... Справу зам'яли, отож й скандалу не було.