"Біла Ворона": Книга Миколи Горбатюка

[Administrator]

Вчили як рідну комуністичну партію любити...

В перший день перебування написав додому листа в котрому повідомив де знаходжусь. Рідні написали, що довгий час не знали що зі мною сталось. Жінка змушена була оббивати пороги компетентних інстанцій і там поводити себе як у тому горезвісному анекдоті: "Мене не цікавить ні наша зовнішня політика, ні внутрішня. Мене цікавить лише куди подівся Микола?" Миколу ж у той час на етапах, пересилках, у тих виправно-трудових таборах усіляко виправляли, вигинали, - вчили як рідну, єдину комуністичну (інших при так званій радянській владі бути не могло) партію любити...

[Administrator]

Лагерь лагерю рознь. (Спостереження бувалих в'язнів)

На собі відчув різницю між українським та російським таборами. Табір ОВ 94/4. Бурятська АРСР. Кабанський район. Селище Видрино. Робота дуже важка: переробка лісу. Клімат холодний. Озеро Байкал поряд, отже дуже сиро. З вересня по травень доводиться носити зимову форму одягу. Не дарма Бурятію жартома називають країною вічнозелених помідорів. (Буряти переконують, що помідори дозрівають, але ця жартівлива назва приклеїлась.)
До роботи більше двох кілометрів. (для тих, хто працює на шпалозаводі) Йти доводиться довго, а ще довше чекати, доки виставлять караул на вишках, а в кінці зміни - доки знімуть. Блатні побоями примушували працювати за себе та за них.
Родичі та "подєльніки" табір "гріють" дуже слабо тому, що в багатьох нікому, а у інших - рідня бідна та й їхати до озера Байкал далеко. Ширпотреб майже не виготовляють: нема умов (робота пов'язана з переробкою лісу), отож, мало хто має гроші на придбання продуктів у охоронців та вільнонайманих. Зарплата мізерна й після всіх відрахувань на отоварку нічого не залишається.
Усе вищесказане можна підсумувати так: клімат холодний, сирий, робота важка, табір "гріється" дуже погано, отож усі надії кожного на їдальню. Тут у їдальню ходять усі. Кухарі торгують харчами відкрито, отож у бачках стояла баланда у котрій лише декілька картоплин, капустяних листків та рідка каша із запахом жиру.
Тут якщо хтось по якійсь причині не прийде в їдальню, то старшина заставить іншого в'язня зайняти порожнє місце. Таким чином зайва порція опиниться за останнім столом, де сидять старшина, завгосп, керівник СПП та блатні.
За кожним столом сидять 12 в'язнів. Із них 3-4 блатних та їхній "шнирь". Той слуга ділить бачок на всіх так: своїм хазяям відбирає гущу, жир а трудягам - залишки. Солодкий чай вранці дістається тільки блатним. Блатні отримують свою порцію в першу чергу, отож, відповідно й з'їдають швидше. З'ївши ще й покрикують на трудяг: "Чё, чё, суки, проститутки, змеи, у рот заебанки,  разжёвываете, как в ресторане?! Быстрее, быстрее глотайте, проглоты!"   
За першим столом сидять брудні, обірвані бідолахи - так звані підарасти, диряві, опущені, обіжені. Помітив: їхнє товариство теж розшароване на класи - привілейовані сидять поблизу бачка, вміст котрого ділить їхній "авторитет". У їхньому середовищі теж постійно плетуться інтриги, іде боротьба за право зайняти місце якомога ближче до бачка з баландою. У таборі усе так як і на волі - боротьба без правил за краще місце під сонцем.   
                                                                                         

[Administrator]

"День живота"

Кожен мріє про день отоварки. Мрії мріями та зароблені гроші на особовому рахунку мало хто мав. Один раз в'язень має право отоваритись на перераховані з дому сім карбованців. Усі подальші покупки в табірному магазині тільки раз у місяць і вже на зароблену вищеназвану суму. Того дня чекають, як чуда. Усі знають, хто сьогодні герой дня й в бараку чекають. Що з'їв по дорозі - твоє. Типова сцена: до щасливчика підходить блатний: 
- Дай сладкого!
 А той злякано притис наволочку з продуктами до грудей та швидко пряники доїдає - рот зайнятий, кришки сиплються під ноги.
- Не дам! - заперечно  хитає головою.
- Ах ты, овца дранная, - прикнокаю на работе, с-сука!, - і б'є "щасливчика" ногою. Аж тут підходить інший і знайомий сюжет повторюється.
Один бувалий в'язень зауважив на це:
- Ещё полгода назад с ним бы не церемонились: кулаком по бестолковке и отобрали... Зная это, сам бы отнёс, а они уж что-нибудь оставили бы "уколоться". Э-э-э, тебя небыло... А в столовую то как ходили: каша жидкая, как вода, ложку можно было не брать. "Тюху" в карман, кашу стоя выпил - вот и покушал. Последние столы заходят, а первые - уже выходят...
 Звернув увагу, що блатні залишки зі свого столу віддають декотрим трудягам. Поцікавився у напарника чому так. Той пояснив:
- А ты отдавай им свой ларь, то и тебя так же будут подкармливать.
Хитрі трудяги так й робили: отоварка є радістю на один день, а якщо добровільно віддаси куплене блатним, то вони щодня тобі залишки зі свого столу віддавати будуть. 
Особисто я важко працював "во голубине сибирских руд", але лише на 11 місяць перебування отримав можливість придбати продукти на зароблені сім карбованців. Старшина загону з цього приводу сказав повчально: "Будешь знать цену сибирского хлеба!" (Міг би щомісяця ходити в магазин на зароблені у полтавському таборі гроші та документи на них загубилися під час етапу. Писав заяви на розшук та не знайшли. А мо й не шукали...) 
Бандероль вагою один кілограм радянський в'язень має право отримувати через кожні шість місяців. Посилка вагою п'ять кілограмів радянському в'язневі дозволена, тоді коли відбуде половину строку, а далі через кожних 4 місяці. Довгоочікувана посилка чи отоварка у табірному магазині - це радість на один день. Мусиш добряче уділити старшині, керівникові СПП, завгоспові, щоб не придирались до дрібниць. Мусиш добре підігріти бригадира, щоб поставив на хороше місце. Якщо робота хороша, мусиш дати, щоб не злетіти на гіршу. Блатним мусиш дати "по хазяйськи", щоб не зачіпали. Дати потрібно колегам, із котрими разом працюєш. Дати потрібно також і тим, хто тобі зі своєї посилки давав. Як не діли а все-одно всім не догодиш і буде багато незадоволених, що не дав або дав, та мало. Ті, що нічого не отримують із дому а, відповідно, не мають чим "підмазати", ті миють барак, сплять у найгіршому місці, працюють на найважчій роботі.
Отримав чоловік посилку чи отоварився у магазині і... носить із собою, щоб не вкрали, а за ним ходить цілий натовп голодних в'язнів. Де б не сів їсти - навкруги голодні очі. Ковтають слину, випрошують, вимолюють, намагаються видурити або відібрати силою, пропонують обміняти харч на одяг або зробити якусь послугу. Отримав посилку чи отоварився в кінці дня, а вранці там уже порожньо - "день живота" закінчився... Рахуй дні до наступного свята.
Уночі щасливчик встає, щоб піти в туалет і... наволочку з харчами із собою несе. Це не смішно, - це голодний табір: зазіваєшся - вкрадуть. Вірно співає Володимир Висоцький:
До Воркуты идут посылки долго,
До Магадана - несколько быстрей,
А там все такие падлы, суки, волки,
Мне передач не видеть, как своих ушей...
                                                                   

[Administrator]

"А, чё, Горбатюк, сигареткой то угости!"

Олександр, із котрим я прибув етапом був сиротою. Ми домовились і я написав додому, щоб рідні перерахували на його ім'я сім карбованців. Олександр купив у магазині харчів та цигарок і ми надіялись заховатись за бараком тубізолятора, щоб спокійно поласувати придбаним. Та хіба ти десь від голодних в'язнів заховаєшся? Оточили нас й стали пропонувати поміняти харчі та цигарки на одяг, взуття, білизну, кулькові ручки, конверти, стали випрошувати, погрожувати, намагались відібрати силою чи вкрасти. Коли ж ми рішуче відмовились, то стали неподалік вороже спостерігати й цим украй зіпсували апетит. Потрібно було поспішати бо скоро мала пролунати сирена на відбій і тому ми поспіхом ковтали пряники з маслом та повидлом й одночасно з тим ділили навпіл та розпихували по кишенях цукерки та цигарки. Банку рибних консервів я спритно поклав позаду та непомітно присипав землею в надії завтра відкопати цей скарб. Цукерки зайняли усі кишені і тому дві пачки цигарок я запхнув за халяви чобіт у надії завтра поміняти їх на хліб. Аж ось до нас підбіг в'язень із нашого загону і злорадно вигукнув:
- Горбатюк, тебя отрядник зовёт!
Нікуди не дінешся - мусиш іти. Блатні у барак до відбою не пускали і тому трудяги чекали сирени у сушилці. Щоб зайти у кабінет відповідального за загін офіцера мусив перезутись. За перегородкою поспіхом роззувся та й непомітно заховав цигарки у чоботях. Справа, ради котрої мене викликали, виявилась пустою формальністю й тому я швидко повернувся. Вловив на собі хитрі погляди в'язнів й почув глузливі прохання:
- А, чё, Горбатюк, сигареткой то угости!
Я прожогом кинувся до чобіт. Цигарок там уже не було...
А ось і сирена на відбій. Ну нічого, - думаю, - у мене ще риба консервована у маслі є. Ох і поласую же вранці...
Після ранішньої перевірки кинувся відкопувати скарб, а там... пусто!

[Administrator]

"Ты чё, змей, разселся здесь!?"

Повісив  тілогрійку на сучок огорожі, котра розділяє локальні зони. Сам присів поряд. Задумався. Підходить до мене блатний і грізно:
- Ты чё, змей, разселся здесь!?
У цю мить якийсь хитрун із сусідньої локалки виліз за моєю спиною тихенько на огорожу, перегнувся і... і тільки моя тілогрійка мелькнула... Значить цей навмисне мою увагу відвернув, щоб його кореш, скориставшись моментом, зміг тілогрійку поцупити. Знайомі з того загону показали злодія але за руку ж не зловив - не докажеш...

[Administrator]

Табірні ціни: тілогрійка, чоботи - три пайки хліба. 5 цигарок - одна пайка

Голод штовхає людей на будь-яку підлість. Устає голодний в'язень удосвіта ніби для того, щоб вийти в туалет. Одягає у роздягальні пристойну тілогрійку або взуває гарні чоботи та йде до труби кочегарки - там був своєрідний базар. Міняє чоботи або тілогрійку на три "тюхи" (пайки хліба) і повертається вже у рваній тілогрійці, дірявих чоботях. А вранці господар, не знайшовши свого, жорстоко, безжально вбиває днювального. Оцей безжальний мордобій нікого не дивував, бо повторювався щоранку. І днювального жаль: одні заходять, інші виходять, хіба за всіма простежиш?...                                                                                     

[Administrator]

Сало все одно ж пропаде...

Блатний отримав посилку. А їсти всім ой як хочеться... Та в чужий "прохід" вночі не зайдеш - в секції (барак поділений на дві частини - секції) лампочка горить цілу ніч. Так чоловік додумався: проповз під "шконками" й дістав таки із тумбочки блатних шмат сала. По дорозі назад його все ж помітили. Стали бити ногами жорстоко, безжально, а він сало затиснув у руці і старається якнайшвидше проковтнути - все одно ж пропаде...
                                                                   

[Administrator]

  Недоїдки у голодному таборі - делікатес

З кімнат довгострокових побачень "шнирь" виносив відро з відходами на смітник. Там траплялися недоїдки ковбаси, шкоринки сала, куски вареної картоплі, очистки сирої, недопалки, шкоринки лимонів, шматки хліба тощо. В'язні накидались на це сміття і, відштовхуючи один одного, хапали хто що встигне. Тоді "шнирь" став усе викидати у туалет. Хлопці й тут не розгубилися - поробили загострені палки і стали наштрикувати здобич, а потім відмивати та їсти. В'язні варили та їли зібрані у вагонах зерно, муку, комбікорм. Якось мене пригостили комбікормом. Одну ложку ще якось проковтнув, а наступну не зміг, хоча голодний був, як собака.

[Administrator]

Голод допікає усіх...   

                 
Голод допікає усіх, але блатні роблять вигляд, що їх це не стосується, та ще й глузують над тими трудягами, котрі крадькома проникають у їдальню, щоб купити у поварів їжу й там "догнатись" (з'їсти зайву порцію). Блатні мають гроші, отож, купують делікатеси у вільнонайманих та охоронців, або ж "доганяються" солідно, як у ресторані. Один в'язень зауважив: "У нас на Кавказе барашка съел - джигит, а здесь две шльонки каши запорол  -  кышка-а-а!"
                                                                                         

[Administrator]

Голод – зброя влади

З перших днів радянська влада стала використовувати голод як зброю, приманку у свої ряди. Партквиток став своєрідною хлібною карткою, способом виживання. Та не все так просто: отримавши омріяний партквиток його власник мусив виконувати партійні доручення – гнобити своїх же співвітчизників. Так само як і людина, котра продала безсмертну душу дияволу, мусить виконувати завдання свого господаря – чинити усіляке зло.
У таборі час та простір неабияк спресовані отож все як на долоні – ради зайвого куска хліба люди морально опускалися, йшли на будь-які підлості.

[Administrator]

"И ты так делай..."

Якось підходить до мене Микола Зацепін. Погладжує живіт:
- Знаешь, как можно поесть вволю? Я подслушал разговор блатных. Написал что и как и отдал старшему повару. Тот похвалил за ценную информацию и вынес полную "девятку" каши. Даже не съел всего. И ты так делай...                                                                           

[Administrator]

Інформація дорого коштує...

Зимою, в сильний мороз в дерев'яному туалеті все промерзло - не загрузнеш. Так один хитрун проліз під дошками і, лежачи там на фекаліях, підслуховує, про що розмовляють в'язні, котрі справляють природні потреби. А що, інформація завжди дорого коштує. Кажуть, хто володіє інформацією, той володіє ситуацією. Щоб вижити у цьому сучому таборі на виживання потрібно мати хороше здоров'я і не мати совісті. У мене ж усе було навпаки.                                                                           

[Administrator]

Жорстока боротьба без правил

Табір - це жорстока боротьба без правил за місце в бараку, біля умивальника, за столом, на роботі, перукарні, у строю, в бані. Стій за себе, борися! Не розкисай, не подавай виду, що тобі нестерпно важко. Хоч як хочеться спати та їсти, знайди час та спосіб умитися, поголитися, випрати та зашити одяг, почистити чоботи, "обшмонати" воші. На тих, хто опустилися, дивляться з презирством та розряджають на них накопичену озлобленість, ненависть, відчай. Даси зрозуміти, що тебе можна примусити робити будь-яку роботу та безкарно бити, то і будуть надалі цим користуватися - бити, бити, бити.
В умовах беспредєлу кожен намагається показати який він крутий: обличчя перекошене ненавистю, кулаки стиснуті, із рота лунає крик та добірна лайка. Тут усе логічно: будуть боятися - будуть поважати. Ось для прикладу візьмемо миття в бані. Заходимо. У роздягальні крики, звуки ударів, добірна лайка. Це блатні "шугають" усіх, щоб захопити кращі місця для роздягання та першими забігти у баню. Там вони першими займають місця під душем, тазики та місце біля кранів із гарячою водою. Теоретично ажіотажу й бути не повинно, але загони переповнені, половина душових лійок та кранів не працює, тазиків обмаль. Прості трудяги заходять слідом й марно шукають місце під душем, вільний тазик. Може перечекати доки ті помиються й звільнять місця? Чекати безглуздо, тому що час миття обмежений, а блатні не миються, а "тащаться" - перетворюють миття в ритуал отримання насолоди. Можна, вловивши момент намочитись під душем і відійти намилитись, але тут виникне проблема змити мило коли закінчиться час миття й банщики стануть усіх безжально виганяти.
Життя у таборі на виживання таке: бий, виштовхуй слабших бо інакше поб'ють і виштовхають тебе. За таким само принципом щоранку проходить процедура вмивання. Як же в таких умовах раз у тиждень помитись та щоранку вмитись нормальній людині? Тут певні хитрощі знати потрібно. Декілька днів на тиждень баня працює як пральня, щоб в'язні мали змогу випрати одяг. Ось цим і можна скористатись. Потрібно піти з приятелем ніби для того, щоб прати одяг, а самому, вибравши момент, набрати таз гарячої води, вилити на себе, швиденько намилитись та змити піну. Приятель у цей час охороняє твій одяг та пильнує, щоб банщик те миття не помітив. Потім ми міняємось місцями.
Якщо ж банщик усе-таки помітить - "розкумарить". Банщик такий само в'язень як і всі, але ж він, ясна річ, не хоче втратити таку престижну роботу за те, що день прання перетворив на день миття... Відносно ранішнього вмивання, то тут не варто битись за місце - розумніше піти вмитись до крана водонапірної башти і там же витертись носовичком.
Щотижня в'язні здають СБСнику простирадла для прання. І ти можеш здати. Здати легко, а от отримати - важко. Там при роздачі блатні буквально штурмують зляканого СБСника. Тут звична картина стусанів, добірної лайки, погроз. Здавали по два простирадла, а отримати стараються три. Ґвалт стоїть хоч вуха затикай. Навіщо блатним зайве простирадло? А укутатись ним після бані. Зазвичай там же його й залишають. Станеш у чергу - у кращому випадку отримаєш рвану ганчірку, котра колись була простирадлом. Який же тут вихід? А замість того, щоб здавати простирадла на прання краще самому їх випрати та просушити. Якщо ж за вікнами зима, то мусиш їх вологими простелити. Буває й так: приходиш у барак, а простирадл на шконці немає. Тут гвалт піднімати не варто - засміють. У подібному випадкові два варіанти: украсти у іншого в'язня або виміняти за декілька "тюх".
У голодному таборі свідомість пригнічена постійним відчуттям голоду, а тут ще й до того декілька днів доводиться їсти баланду та рідку кашу без хліба, ради того, щоб було за що виміняти простирадла на імпровізованому базарі біля труби кочегарки. І нікуди не дінешся - спати ж на брудному матраці не будеш...
Ув'язнення у сучому, беспредєльному таборі - суцільна ненависть. Хворих, котрих лікар звільнив від роботи, залишають у бараку. Приходять трудяги з важкої роботи і б'ють тих бідолахах, примовляючи: "Мы на таком холоде тяжело за всю бригаду норму выполняем, а вы, симулянты, уроды, змеи, тащитесь в теплом бараке!? Получайте, гады ползучие!.." (Не виконає бригада план - страждають усі. Так придумано, щоб в'язні самі один одного підганяли.

[Administrator]

Як опускаються люди

Спостерігав, як опускаються люди. За столом йому дістанеться найменша пайка хліба (котру він, скоріше всього, виміняє на 5 сигарет або баночку махорки) та черпак рідкої каші. Працювати примусять за двох. Після декількох тижнів такого існування бідолаха побитий, брудний, обдертий, заводяться воші. Наступає відчай, апатія, байдужість до всього: уже немає ні сил, ні бажання випрати та зашити одяг, почистити чоботи, "обшмонати" воші. От і риється на смітнику та дрімає, де прийдеться. Йому вже байдуже помре чи виживе, погляд відсутній – він тілом ще тут, душею хто зна де...
Від підйому до відбою в барак не пускають - дівайся, де хочеш. Коли тепло, то можна і на подвір'ї посидіти. Зимою ж ідуть в'язні в санчастину і там роблять вигляд, що чекають прийому. Ідуть у бібліотеку, - роблять вигляд, що читають. В перукарню - ніби щоб поголитися. В баню - ніби, щоб випрати одяг або йдуть грітися до труби кочегарки. Тут також важливо зайвий раз не потрапляти на очі керівникам загону та блатним, тому що відразу "припашуть" - примусять прибирати барак або виконувати якусь роботу.
Доведений до вершини відчаю голодом, холодом та знущанням, біжить бідолаха на "вахту" скаржитися. А там на дверях  табличка: "Вход только с разрешения ДПНК или по вызову администрации". Черговим на "вахті" наказано: нікого без виклику не пускати бо заважають працювати. Чергові в'язні-телефоністи жорстоко б'ють невдаху та ще й телефонують колегам у загін. Куди подітись бідоласі? Заховається десь та й плаче. Та ось сирена на відбій. Хочеш-не-хочеш, а мусиш іти в барак. А там уже чекають:
- Чё, сучка, проститутка, змеёвка, у рот заебанка, жаловаться бегала?! Да?!
І посипались удари. Повідбивають нутрощі, дивись - помер чоловік. Від такого життя, в'язні вбивали один одного, калічили, самі зумисне калічились, ковтали ложки, цвяхи, скло, щоб у санчастину "з'їхати" і там у теплі пережити важку пору. Вішались, помирали від виснаження, від харчових отруєнь, наївшись на смітнику рибних нутрощів, зіпсованої їжі, усіляких відходів. Знаходились і такі, котрі свідомо йшли на злочин, щоб додали строк та відправили у табір суворого режиму.
З трьох тисяч в'язнів за 1984 рік, у таборі загинуло 124 людини! А що ж начальство? Табір давав продукцію, а це головне. А списати в'язня легше, ніж яку ганчірку. Так чи інакше - нікого не покарали за таку смертність у таборі.
Дуже важко бути білою вороною. Я християнин, а це означає: слідкую за своїми словами, не краду, не б'ю, не здаю колег. Коли ж б'ють, ображають мене, то не відповідаю тим же - усе віддаю на розсуд Судії Праведному, тобто Богові.

[Administrator]

Думи мої, думи...   

В умовах жахливого "беспределу" найважче було... не з'їхати з глузду, чи то як казали у таборі, не "поїхати по фазі".  Мусив завантажувати розум молитвами, спогадами та роздумами. Дійшов висновку, що... саме провидіння вело мене сюди. Будь-яка дрібна випадковість могла все змінити. Я в щирій молитві обіцяв Богові, що зможу "пити ту чашу, котру пив Ісус Христос", та просив дати пити ту чашу. Плануючи акт самопожертви, молився та все в небо вдивлявся: "Чи благословляєш мене, Господи?" Знаку, який би я зрозумів як "так" чи "ні", не було але, як я зараз розумів, випадковості стали підтасовуватися на... повторення долі Ісуса Христа - запустився велетенський механізм містичного провидіння.
До дрібниць пригадував безтурботне дитинство. Як же гарно тоді пахли квіти, співали пташки! Якими же духмяними та смачними були ягоди та фрукти зірвані у бабусиному саду! Як неповторно пахнув перший сніг і яку же радість викликало катання на саморобних санчатах та дешевих дитячих лижах! Згадував як у теплу пору року на купленому батьками трьохколісному велосипеді полюбляв форсувати калюжі. Розумів, що квіти пахнуть та пташки співають у всі віки однаково, але тільки у дитинстві життя має настільки неповторні, яскраві  кольори. Згадував подарований батьками іграшковий винищувач із сопла котрого при злеті та посадці летіли іскри. Ось тоді в мені й зародилась мрія у майбутньому стати пілотом винищувача. Друг, котрий жив поряд, мав іграшковий танк. Коли сварилися він погрожував: "Виросту, стану танкістом й твою хату розчавлю".
Я ж на те гордо: "А я твій танк та хату розбомблю - літаки сильніші за танки".
Пізніше той винищувач я розібрав й причину іскріння виявив: заднє колесо ковзало по камінчику, як у запальничці при висіканні вогню.
Пригадувались дитячі забави та провини за котрі бувало батьківський ремінь гуляв по моєму голому заду. Якось пожалівши жаб, котрі плавали у брудній калюжі, наловив їх та й кинув у чисту воду домашнього колодязя. Пожалівши гірке собаче життя прив'язаного собаки, насипав у миску доволі цукру. Пізніше за мою наївну доброту батько добряче лупцював мене своїм ременем, пояснюючи при тому, що брудна калюжа є рідною стихією жаб, й що собаки не їдять цукру у чистому вигляді. Пригадував криту соломою глиняну бабусину хату у котрій провів дитинство, зимові ночі на натопленій печі, запах друкарської фарби Букваря та сюжети перших самостійно прочитаних книг. Пригадував смак в той час нам усім звичних ласощів: окрайця хліба посипаного цукром та змоченого водою для того, щоб той цукор не розсипався, печеної у багатті картоплі, печених у духовці яблук, диких груш гниличок. Згадував радісний вираз обличчя бабусі та її голос під час кожного повернення пари ластівок у зліплене ними під стріхою гніздечко.
Коли не спалося, згадував вивчений напам'ять вірш Т.Г.Шевченка:

Не спалося, - а ніч, як море.                                                       
(Хоч діялось не восени,
Так у неволі.) До стіни 
Не заговориш ні про горе, 
Ні про младенческие сни. 
Верчуся, світу дожидаю, 
А за дверима про своє 
Солдатськеє нежитіє 
Два часовії розмовляють. 
Така ухабиста собой, 
И меньше белой не дарила. 
А барин бледненький такой. 
Меня-то, слышь, и подсмотрили, 
Свезли в Калугу, и забрили. 
Так вот те случай-то какой!
А я... аж страшно, як згадаю.
Я сам пішов у москалі; 
Таки ж у нашому селі 
Назнав я дівчину... Вчащаю 
І матір удову єднаю. 
Так пан заклятий не дає. 
Мала, каже; - нехай, дождуся. 
І, знай, вчащаю до Ганнусі. 
На той рік знову за своє; 
Пішов я з матір'ю просити. 
"Шкода, - каже, - і не проси. 
П'ятсот, - каже, - коли даси, 
Бери хоч зараз..." Що робити! 
Головко бідна! Позичать? 
Та хто таку позичить силу? 
Пішов я, брате, зароблять. 
І де вже ноги не носили, 
Поки ті гроші заробив. 
Я годів зо два проходив 
По Чорноморії, по Дону... 
І подарунків накупив 
Найдорогіших... От вертаюсь 
В село до дівчини вночі - 
Аж тільки мати на печі, 
Та й та, сердешна, умирає, 
А хата пусткою гниє. 
Я викресав огню, до неї... 
Од неї пахне вже землею, 
Уже й мене не пізнає! 
Я до попа та до сусіди, 
Привів попа, та не застав - 
Вона вже вмерла. Нема й сліду 
Моєї Ганни. Я спитав 
Таки сусіду про Ганнусю. 
"Хіба ти й досі ще не знаєш? 
Ганнуся на Сибір пішла. 
До панича, бачиш, ходила, 
Поки дитину привела 
Та у криниці й затопила". 
Неначе згага запекла. 
Я ледве-ледве вийшов з хати, 
Ще не світало. Я в палати 
Пішов з ножем, не чув землі... 
Аж панича вже одвезли 
У школу в Київ. От як, брате! 
Осталися і батько й мати, 
А я пішов у москалі. 
І досі страшно, як згадаю. 
Хотів палати запалить 
Або себе занапастить, 
Та бог помилував... А знаєш, 
Його до нас перевели 
Із армії чи що?
Та что же, 
Ну, вот теперь и приколи. 
Нехай собі. А бог поможе,
І так забудеться колись. 
Вони ще довго говорили, 
Я став перед світом дрімать, 
І паничі мені приснились
І не дали, погані, спать.

[Administrator]

Якщо тверезо оцінювати тогочасне життя, то виходить так, що багачі своєю непорядністю спровокували, накликали на власні голови народний гнів. Пізніше спалахнула соціальна революція і скривджені люди усе їм пригадали: лились ріки крові, палали розграбовані маєтки... Багато хто й зі мною поступав підло а це означає, що в смутні часи я би мав моральне право поквитатись із своїми кривдниками. Ось, для прикладу, мій зрадник продав мене й за ті срібняки побудував собі будинок. У випадку "революції" я міг би взяти у прокурора дозвіл та гурт озброєних "революціонерів" й цілком законно той будинок "експропріювати". І жодних докорів сумління...     
У пам'яті спливали розповіді мами про історію нашого роду. З них дізнався, що мій прадід був дуже працьовитим і, відповідно, досить багатим землеробом. Мав шестеро дітей й кожному побудував житло, виділив чималий земельний наділ, дав худобу та знаряддя для господарювання.
У 1929 році у наших краях селянам пропонували переселятись у Канаду. Агітація йшла повним ходом. Переселенцям обіцяли оплатити половину вартості переїзду. Двоє з нашої родини продали морги землі, хати, господарку й поїхали на чужину – розуміли тому що: наш край споконвіку є ласим шматком, полем битви між різноманітними "визволителями". От і поїхали якнайдалі, на самий край землі шукати спокійного життя. (Людина має право жити де забажає й гріха у виїзді за кордон на постійне проживання немає.)
Бабуся відмовилась підтримати компанію бо й тут жили досить заможно: мали найкращий у селі будинок, чималий наділ землі та велике господарство. Бабусина сестра – Феодосія в листах описувала тамтешнє життя-буття, настирливо запрошувала приєднатись до їхньої громади й навіть оплатила половину вартості дороги. Дід вмовляв емігрувати та все марно...
У вересні 1939 спалахнула війна - прийшли "червонозоряні визволителі" й селян із своєю землею та усім майном силою примусили об'єднатись у колгосп. Невдовзі від комуністів наш край "звільнили" нацисти і... стали панувати на наших землях. Бабусин будинок відразу зайняли німецькі офіцери, отож сім'я була змушена переселитись у хлів. Бабуся прислужувала їм, але пізніше жодного разу не згадала поганим словом.
Військові є людьми підневільними - влада послала воювати на чужину й вони були змушені виконати наказ. Офіцери у вільний час бавилися з бабусиними дітьми, пригощали солодощами, показували фотографії власних дітей. Пам'ятаю, бабуся розповідала трагікомічний випадок. Офіцери наказали їй приготувати хороший обід - чекали високих гостей. Стіл вже накритий, а гості запізнювались. В цей момент в кімнату зайшов солдат. Не побачивши поблизу начальства, налив собі шнапсу, випив та добряче наївся. За цим усім мовчки спостерігав улюбленець офіцерів собака Шльот.
Офіцери дуже любили ту вівчарку - м'ясом та шоколадом так вгодували, що чорна шерсть аж блищала.
Аж ось зайшов офіцер й запитав бабусю хто тут пив та їв. Бабуся не хотіла наживати ворогів серед простих солдатів й тому жестами пояснила, що обличчя не запам'ятала. Тоді офіцери пошикували усіх вояків і Шльот кинувся на зловмисника. Як же вони того бідолаху лупцювали...
Згадував розповідь батька. Якось ішов він із приятелем, а попереду дівчина українка під руку з німецьким офіцером. Зробив зауваження дівчині, що так не годиться - подумати не міг, що офіцер може знати нашу мову. А той вийняв пістолет, повернувся і... застрілив батькового приятеля. (Думав, що винуватець той.) Повернувся і спокійно пішов далі - життя низькосортної людини для нього нічого не вартувало.
Якби той німецький офіцер був уважнішим то історія батькового роду мала б інший напрямок. Звісно, без моєї участі...
А втім, стосовно ментальності різних народів їхній офіцер висловився так: "Француженки в нас стріляли, полячки - плювали в обличчя, а ваші самі під нас лягають".
Згадував й іншу батькову розповідь. Під час окупації він подружився із молодим німецьким офіцером, котрий квартирував по сусідству. В лютому 1944 року радянська армія визволила наш край від німців й мого  майбутнього батька призвали в армію. Їхня військова частина приймала участь у бойових діях, пізніше охороняла полонених німців, котрі відбудовували зруйновану промисловість Союзу.
Одного дня батька пильно розглядав якийсь полонений. Підійшов і запитав: "Василь, ти?!" Це був той самий батьків приятель! Попрохав: "Повідом своїм, що я є членом партії антифашистів й засвідчи, що під час окупації я не робив людям ніякого зла". Батько так й зробив і невдовзі його колишній приятель зник. Через три місяці біля військової частини зупинився легковий автомобіль. За кермом сидів вгодований, гарно одягнений той самий батьків приятель. Запросив у ресторан. Щедро пригощав, дякував і розповідав, що його відгодували, одягнули, навчили як себе поводити й завтра відправляють зайняти керівну партійну посаду у соціалістичній частині Німеччини.
Згадував усе сказане батьком, але ім'я того німця так й не спливло в пам'яті.

[Administrator]

Під час німецької окупації селом проходили монашки із іконою Богородиці й пророкували, що там де вони пройшли усі будинки вціліють. Постраждає ж лише частина села, котру вони оминули.
Через три роки нацистів стали проганяти "червонозоряні визволителі". Під час того "визволення" вдалині гуркотіли гармати, біля оселі свистіли кулі. Бабуся із дітьми заховалася у погребі а двері залишила відчиненими – щоб у випадку руйнації будинку не опинитися у вогняній пастці. На порозі сидів улюбленець родини – напрочуд гарний білий кіт у котрого чорними були лише брови, вуса та хвіст.
Влучний постріл червонозоряного снайпера і красень кіт завалився на бік. Звісно, убив він кота ради розваги – напевно не настрілявся ще за війну.
"Червонозоряні визволителі" таки прогнали нацистів і... зайняли їхнє місце. А втім, що комуністи, що нацисти – суть одна...
Бойові дії не зачепили наше село й лінія фронту уже гуркотіла за десятки кілометрів, тож селяни раділи, що те пророцтво  не збулось.
На окраїні села квартирували молоді солдати. Одного дня, коли новобранці були на маневрах, у селі з'явився солдат, котрий розпитував місцезнаходження загубленої ним військової частини. Одна із жінок йому пояснила: "Ваші однополчани зараз на маневрах, повернуться вночі".
Увечері стомлені бійці повернулися й селяни розповіли командирові, що їх розшукував солдат котрий відстав від їхньої частини.. Командир здогадався, що то був ворожий розвідник й негайно вивів бійців у поле.
Уночі над окраїною села з'явився ворожий бомбардувальник й "завісив ліхтар" – скинув освітлювальну ракету котра повільно опускається на парашуті та декілька бомб. Той "ліхтар" упав на солом'яну стріху й та спалахнула, як смолоскип. Не помітивши панічної метушні вояків, пілот зрозумів, що вийшла помилка й відлетів геть.
Селяни спочатку кинулись гасити оселі та вогонь охопив клуню у котрій "визволителі" зберігали боєприпаси. У палаючій споруді почали гриміти вибухи тож перелякані люди поховались хто де міг. Бабусина родина знайшла притулок у глибокому погребі. Здійнявся сильний вітер й вогонь став перекидатись із хати на хату.
Тієї ночі наступав Великдень. Удосвіта йдуть прихожани із корзинами освяченої їжі а вдалині палає окраїна села. Та частина села, котру оминули монашки вигоріла до тла. Сім осель й великий бабусин дерев'яний будинок у тому ж числі. Усе добро, весь скарб знищив вогонь, отож довелося жити у клуні за селом й будувати хату із віхтів обмазаної глиною соломи. Односельчани, звісно, зарадили хто чим міг – хто ложку та миску приніс, хто якусь одежину, хто картоплі, хто зерна. У вільний час приходили й допомагали будуватись.
Та спосіб виживання у кожного свій. З усього господарства вціліла лише одна курка та й та зникла після того як до хати у якихось справах заходила злодійкувата односельчанка. Бабуся до неї а там та курка вже лежить обскубана. Та стала виправдовуватись: "Я в тебе нічого не крала! То моя курка!"
І нічого не вдієш – за руку злодійку на гарячому ж не зловила...
Ось так і справдилося те пророцтво. Пізніше одна із монашок, котрі ночували в бабусиній хаті, напророчила мамі, що та буде довго жити але вік у неї буде проплаканий. А так і сталося: ради виживання важко працювала спочатку на цегельному заводі, пізніше в колгоспі. Вела господарство, доглядала хворих батьків. Вийшла заміж, народила мене. Робота важка, дома худоба та господарство, батьки хворіють, чоловік потрапив у жахливу аварію, я малим часто хворів. Виріс й ось пішов по тюрмах та таборах. Проплаканий вік...
За рік до мене народився мій зрадник. Виріс, в КДБ влаштувався й там гроші добрі заробляв отож не був у його мами проплаканий вік...
От, - думав я, - якби не той розкішний дерев'яний будинок, котрий далекі предки пожаліли залишити, то й вони емігрували б у Канаду разом із хитрими родичами та односельчанами. І чого той будинок не згорів раніше, у часи еміграції? Тоді, можливо, народився б я у нормальній, вільній країні і жив би собі щасливо. (Ясна річ, якщо у державі справді демократичний устрій, то невдоволення, й відповідно, політв'язнів там не буває.) От і вирощував би я там на власній фермі зернові для колгоспного Радянського Союзу.
А й справді: односельчани, котрі колись наважились емігрувати на край світу виявилися людьми не дурними. Ще в часи коли постаті Гітлера навіть на горизонті не було, їм вистачило розуму зрозуміти, що Україна знаходиться у центрі Європи і є ласим шматком, ареною битв наймогутніших держав за сфери впливу. А так воно і є насправді. Споконвіку "визволяти" наш край приходять усі кому не лінь і приносять із собою свою ідеологію, мораль, проблеми: війни, революції, громадянські війни, розруху, голод, колективізацію, репресії, ополячення, русифікацію, онімечення, тюрми, табори, висилки у Сибір та Німеччину та безліч інших негараздів.

[Administrator]

Жили у селі звичайні люди. Добробут їм забезпечувала важка праця на родючій землі та утримання домашнього господарства. Громада ділилась на класи за рівнем добробуту: ті хто у поті лиця працювали з ранку до вечора, ті були багатшими. Лежні ж, відповідно, були біднішими. Бідні дещо заздрили багатшим, але відкритої ворожнечі не було - моральність підтримувала віра у Бога. (Закон Божий викладався у школах) Коли польські жандарми спіймали радянського шпигуна, то усе село збіглося подивитись на людину, котра не вірить у Бога. Прийшли червонозоряні "визволителі" й зробили усіх рівними у бідності. Тут вже село розділилось за іншою ознакою: на прихильників та ворогів комуністичної ідеології. Божеством, іконою став Сталін, заповідями... марксизм-ленінізм та моральний кодекс будівника комунізму! Тепер вже пальцями тикали на тих, хто вірує у кимсь колись вигаданого Бога...   
Пригадував як у період так званої "хрущовської відлиги" в село приїхав гість із Канади. Він колись емігрував і при нагоді відважився провідати край своєї юності, друзів дитинства. Родичі та друзі зустрічали гостя на вищому рівні: столи ломилися від напоїв та різноманітних домашніх делікатесів. У день приїзду гостя ми із товаришем наламали бузку та й піднесли колишньому землякові. Той нам віддячив блискучою монетою. Нещодавно пройшла грошова реформа й нам малим тих двадцять копійок були великим скарбом. Це ж можна було придбати два квитки у кіно або купити двісті грамів халви у сільському магазині. Світла тоді у селі ще не було - кінопроектор сільського клубу отримував струм від переносної дизельної електростанції.
Та попри усі сподівання багатьох друзів дитинства гостеві побачити не судилося - більше сотні односельчан загинули у боях із різноманітними визволителями та братовбивчій війні між прихильниками та ворогами комуністичної ідеології. Частина загиблих навіть не були поховані за християнським звичаєм у ріднім краї - полягли у боях на чужині, згинули у сибірських таборах та засланні...
Гарно одягнений, огрядний гість розповідав як заможно його родина живе у Канаді. Хвалився, що має власний ресторан і грошей стільки, що ще й дітям та онукам вистачить. Фотографував бажаючих й відразу вручав готові фотографії. Запевняв, що годинник на його руці заводиться від помаху руки. Подібні досягнення "капіталістичного" світу усіх присутніх тоді неабияк дивували. На фоні післявоєнної розрухи та замучених колгоспників канадець виглядав паном. Селяни розповідали гостеві як страждали від численних "визволителів" а як їм живеться сьогодні той і сам бачив. Напевно тоді він був щиро вдячний своєму ангелу-охоронцю за те, що той колись навів бажання назавжди покинути цей проклятий край.
Гостював він і у нашій хаті. Запам'яталась сигара, котру "капіталіст" час від часу розкурював. Огрядний гість пояснював, що палить лише для того, щоб скинути зайву вагу. Хтось із родичів жартома запропонував залишитись у нас назавжди. Той кисло посміхнувся й відповів: "Ви не бачили справжнього достатку, отож не розумієте наскільки бідно живете..."
Планував побути у рідних краях два місяці а витерпів лише два тижні.
То правда, що Україна є полем битв супердержав за сфери впливу а люди заручниками, гарматним м'ясом. Радянська влада розміщувала на території України бомбардувальники, шахти із ядерними боєголовками націленими на Європу та США. Це означає: у випадку війни по тих військових об'єктах були б нанесені ядерні удари. Зрозуміло: наслідки збройного конфлікту двох військових блоків для нашого народу були б фатальними.     
Думки калейдоскопом змінювали одна одну. Пригадував шкільні роки, п'янке відчуття першого кохання, навчання у технікумі. Ще до навчання, на вступних екзаменах закохався у вродливу  абітурієнтку. Поглянув на результати іспитів й дуже зрадів: ми обоє пройшли конкурс. Щоб стати вартим красуні став інтенсивно займатись спортом. І де тільки сила та бажання брались! Здавалось, що це почуття приглушило в моїй душі кохання до тієї міської красуні, котра була недосяжною для мене, як та зірка небесна. Стали вчитись та я не поспішав сказати коханій про свої почуття - вагався, хотів перевірити себе. Крім того не вірилось, що я зможу такій красуні сподобатись. До дрібниць пригадував п'янке відчуття щастя, ейфорії після того як кохана посміхнулась мені. Ось воно свято душі, іменини серця!
Та сталось так, що одного сонячного дня побачив в місті свою недосяжну зірку. Та стояла на зупинці така струнка, вродлива, зваблива - сонячні промені заплуталися в її косах. Пригасле почуття спалахнуло з новою силою. З того моменту про жодну іншу думати вже не міг. Переконував себе, що ми не пара, що не варто плекати ілюзій, та чим більше я примушував себе не думати про свою недосяжну зірку, тим більше думав.

[Administrator]

Напевно і юний Ромео розумів: його сімейство ворогує із сімейством коханої Джульєтти отож нічого доброго чекати не приходиться. Розумів але почуття першого кохання заглушувало здоровий глузд. А втім, подібних історій безліч: юнак закохується а кохана виходить за іншого. От він і вчиняє над собою непоправне. Це з роками люди стають товстошкірими а в юності інакше...
Якось одна із однокурсниць мені кокетливо: "Чому б тобі та не поселитися в нашому студентському гуртожитку? Мав би кімнату для побачень..." Не розуміла та – юний Ромео марить недосяжною зіркою небесною отож побачення з іншою було б зрадою першого кохання...
Літо. Практика у курортній Євпаторії. Праця у гастрономі. Зазвичай однокурсники усіляко крутилися, щоб було за що насолоджуватися життям отож моя нетипова поведінка викликала подив: торгує за  прилавком і... гроші з дому просить. Дивак якийсь...
Це для них я був диваком – мені совість не дозволяла обважувати, обраховувати покупців, красти з каси гроші.
Того часу казкової краси однокурсниця запропонувала покупатися в нічному морі. Погодився. Зорі на небі такі великі, запахи моря, шурхіт прибою.  Купалися, запливали за буї, жартували.
Та от мрія про свою недосяжну зірку небесну переважила – почуття першого кохання виявилося сильнішим за мене. А дарма – був сприятливий момент освідчитися. Це зараз дійшло: синиця в руках була нічим не гіршою за журавля в небі та... в юності нами правлять почуття, емоції...
В бараках були встановлені динаміки для оголошення об'яв та наказів адміністрації. Перед відбоєм іноді вмикали записи концертів Алли Пугачової. Щоразу краяли серце слова із пісні "Старинные часы": "Жизнь невозможно повернуть назад и время ни на миг не остановишь..."
Це справді так - у минуле не повернутись. Марив журавлем в небі а тим часом якийсь розумніший за мене ровесник, як то кажуть, прийшов, побачив, переміг – закохався у мою однокурсницю, освідчився, покликав заміж. Пізніше я дізнався, що у подружжя народилася двійня. На місці того щасливчика міг бути і я - якби ж то не та випадкова зустріч із моєю недосяжною зіркою. Букет квітів, освідчення і... Та життя ж не повернеш назад...
А так і кажуть: Неможливо повернути час, випадок та слово.
От одружився б я тоді – не було б потреби інших любовних знайомств - було б тихе, спокійне життя. А в цьому таборі, на цій шконці сьогодні лежав би хтось інший... А так і гріхів на себе начіпляв, і он в табори загримів де теж хочеш-не-хочеш а доводиться поступати не завжди по-християнськи. І після звільнення, якщо ще виживу, життя буде не без гріха...
Знав: за все доводиться платити. Якщо не в цьому житті то по смерті - митарства проходити. От повернулася б моя доля інакше...
Ось саме в цей час той щасливчик насолоджується коханням із вродливою дружиною а я в сибірському таборі на нарах втомлений, побитий та голодний. Тим часом із динаміка линуть слова вже іншої пісні: "Но нас с тобой соединить паром не в силах - нам никогда не повторить того что было!" 
Був малим, коли опівночі батько потратив у жахливу аварію. В той момент почувся стукіт у шибку вікна. Мама встала але на дворі було порожньо. Невдовзі повідомили сумну новину: тато потрапив у аварію й його відвезли у лікарню. Рани були важкими й мало хто думав, що він виживе. Завдяки молитвам мами, родичів та професійності лікарів батько викарабкався. Вижити він то вижив, але дітей у нього вже бути не могло. Якби не та аварія, то мав би я ще брата чи сестру. Відповідно, мій характер та світогляд тоді були б іншими...
Зима. Мороз. Відрядження у Вінницю для підписання договору на поставку фруктів. Очевидно в дорозі десь простудився тому, що при поверненні став кашляти. В купе навпроти опинилася напрочуд вродлива дівчина – гарнішої в уяві не намалюєш. Наші погляди час від часу зустрічалися та... При звичних умовах я би якось завів розмову та от в той момент посоромився свого хворобливого стану. Ех, якби не та простуда...
Вродлива дівчина із сімейства, котре якимсь дивом отримало дозвіл на еміграцію в США під час вечірки опинилася поряд й стала кокетувати зі мною. Я розумів: нас посадили поряд не випадково – вона планує вийти заміж за односельчанина й забрати коханого в США. У мене була хороша репутація в селі отож для неї я був достойним варіантом. А от я сидів та й думав: Я ж один у батьків... От одружусь й виїду на чужину назавжди. Батьки ж мріють дочекатися онуків, надіються що догляну на схилі років, як то кажуть подам кварту води... Я на протилежному боці Землі а вони одні в холодній хаті... Моя еміграція буде негарно виглядати – зробив висновок я тоді і... і проігнорував ті залицяння. А мо дарма? Жив би там в своєму будинку й сьогодні із бокалом віскі в руці споглядав по телебаченню той хаос, безлад котрий твориться на колишній моїй Батьківщині. На цих нарах в бараку зараз лежав би хтось інший...

[Administrator]

В шкільні роки працював на огороді й викопав якийсь фанерний ящик. А все-таки тоді  варто було послухати маму: "Не смій брати в руки! Це відьми нам щось підробили!" Та я проігнорував засторогу. Невдовзі за дивних обставн упав й відбив селезінку. А послухав би маму – моя доля склалася б інакше.
Після операції поставили крапельницю й, скоріше всього, залили кров якогось дисидента. Та краще б залили кров якогось єврея... Тоді я мислив би інакше: "Як не крути а емігрувати потрібно. Батьківщина ж не там де народився а там де твоїй дупі м'якше та тепліше". От і не упустив би той шанс емігрувати...
Причинно-наслідковий зв'язок подій. Вірно сказав мудрець: "Зламана тобою гілка міняє історію всієї цивілізації". В значенні, хтось помітить тобою зламану гілку й хід його думок зміниться. А думки є початком вчинків... А так і є: помітив оголошення про турпоїздку в Індію і...
І ось по причині відсутності селезінки не призвали в армію. В іншому випадку, пройшовши в повній мірі так званий "курс молодого бійця" (дідівщину)  "дембельнувся" би зовсім іншою людиною - байдужим до страждань свого народу, циніком. От і жив би як усі законослухняні радянські раби...
Життя кожної людини змінює ніби незначна випадковість, одне слово. Якось у часи роботи на овочебазі у лабораторію зайшла вродлива незнайомка з числа студентів. (Влада часто знімала людей з навчання та виробництва для сільськогосподарських робіт.) У красуні був поранений палець. Чемно просила кусочок бинта чи пластиру для зупинення кровотечі. Десь у глибинах свідомості з'явилось припущення, що вона сама злегка порізала палець для того, щоб був привід для знайомства зі мною. Я зрадів такому подарункові долі й намірився їй підіграти, але тут мій напарник, до думки котрого я прислухався, досить цинічно відмовив тій красуні й цим усе зіпсував. Якби в ту мить я був сам у лабораторії, то можливо мій подальший життєвий шлях склався б зовсім інакше.
Пізніше часто пригадував подібні епізоди й жалкував за втраченим. Жалкував, тому що часто випадковість докорінно змінює все життя людини. Траплялись же досить вродливі, розумні дівчата на моєму шляху. Пригадувалось як одного разу головна бухгалтерка овочебази попросила мене поїхати з представницею заготконтори у типографію, щоб там завантажити необхідні їм бланки накладних. Працівницею заготконтори виявилась напрочуд вродлива дівчина. Здогадався, що це таким чином доброзичлива бухгалтерка намагається познайомити нас. Відчувалось, що та красуня не проти ближчого знайомства та в той час думки мої були зайняті тією, котра для мене була недосяжною як та зірка небесна... От і упустив шанс. Пізніше так же безглуздо не звертав уваги на подібні подарунки долі...
Що потрібно для щастя? Гарна та працьовита дружина від якої не хочеться грішити - ходити "наліво" та цікава високооплачувана робота при котрій теж немає потреби грішити - красти та брати хабарі. Робота високооплачувана отож і пенсія на схилі літ достойна. Живи й хвали Бога... 
Молодість брала своє але разом із тим сумління постійно докоряло: Народ страждає від виснажливої праці та брехні, найкращі його сини страждають у сибірських таборах та спецпсихлікарнях а я... Словом, це як у Пушкіна:

Пока свободою горим,
Пока сердца для чести живы,
Мой друг, отчизне посвятим
Души прекрасные порывы!

В небо вдивлявся й молився: "Якщо я Тобі, Господи Боже мій, знадоблюсь то Ти знаєш де мене знайти..."
Довірявся провидінню: ось станеться так, що отримаю вибухівку і... І я тоді, як юний піонер, завжди готовий.
Якогось знаку від Бога не було а життя ж то продовжувалося... Одружувався мій приятель. Навкруги буяла весна - пора кохання. В числі запрошених була його вродлива родичка. В палатці щедро накриті столи, море випивки та наїдків, музика, танці, сміх а ми молоді, безтурботні, трішечки п'яні від пахощів весни та випитого спиртного. Я став залицятись до вродливої модниці та швидко помітив: красуня подобається не тільки мені. Найсерйознішим конкурентом виявився Віктор - армійський друг мого найкращого товариша. Батьки молодят вдруге запросили весільних гостей до накритих столів. Мій конкурент спритно зайняв місце поряд із красунею, я всівся навпроти. Вирішив поборотись за своє щастя й викликав Віктора на дуель... на шампанському. (Цю дуель я бачив в кіно) Налили повні келихи і я, як у тому фільмі, виголосив тост: "За губки чарівної Естер!" (Так у кіно звали вродливу героїню) Випили залпом. Батьків приятель, котрий сидів зліва, нахилився до мене й шепнув на вухо: "блядь". Я зробив вигляд, що не розчув й продовжив поєдинок. Після третього келиха хлопці відвели Віктора в будинок Михайла відсипатись. Конкурентів вже не було й я танцював із королевою балу. Випите спиртне, музика, запахи квітучих садів та її парфумів посилювали почуття закоханості. Призначив красуні побачення.