"Біла Ворона": Книга Миколи Горбатюка

[Administrator]

Тюремна камера

В тюремній камері, в котру мене завели, було ще двоє. Перше питання: 
- Хто ти і за що? 
Розповідаю: - Їхав із товаришем. Зупинив патруль. У салоні три банки спирту, у багажнику мішок муки. Ще й до всього того забув дома права, а в них був оберіг - старовинна іконка. Прокурор виписав ордер на обшук. Знайшли вибухівку й зараз я перед вами. Такий ось фантастично-фатальний збіг обставин...
Один із моїх нових сусідів, підійшовши до мене впритул, повчально сказав:
- Запам'ятай на все життя: просто так ніколи нічого не буває! Згадай, хто знав про вибухівку?
- Знав тільки мій найкращий друг, але він не міг мене продати!
Той поглянув на мене як на ідіота й засміявся.
- А що, твою справу веде КДБ? 
- Так, - підтвердив я.
- Так це ж чудово! Наші прийдуть і тоді ти будеш бургомістром!
Сміються...
Камера як камера. Двоярусні нари. В одному кутку стіл, в іншому умивальник і "толчок". Вікно заґратоване так, що видно тільки верхівки дерев. Вранці на сніданок дають півбуханки чорного хліба, ложку цукру, черпак каші і вдосталь теплої коричневої води, яку називають чаєм. На обід миска "баланди" та черпак каші. З ранку до вечора працює радіоточка. Раз у день видають газету, раз на тиждень книги з бібліотеки. Прогулянка по годині щодня. Цілу ніч у камері горить світло – щоб контролери могли бачити що у нас діється. У коридорі гавкіт собак, кроки та лайка контролерів. У камері холодно, сиро. Випари конденсуються на стелі, стінах та стікають струмками на цементну підлогу. Поскаржились адміністрації. Прийшла солідна представниця тюремної адміністрації і презирливо: "А что я могу поделать?.. Не надо было сюда попадать!"
Як я пізніше  переконався, це стандартна відповідь на скарги у всіх тюрмах Союзу.

[Administrator]

"Колегою ти мені будеш на волі, а тут ти гавно!"

Якось у співкамерника стався серцевий напад. Стукаємо у двері. Нарешті, приходить лікар. Дає пігулку.
- Це мені не допоможе... - простогнав хворий.
- А звідки ти знаєш, що тобі допоможе, а що - ні?
- Я теж лікар, так що ми колеги...
- Що?!. Кол-л-леги?!.. Колегою ти мені будеш на волі, а тут ти гавно! Зрозумів? Ковтай, що дають, і за це дякуй!
Так поводить себе лікар, котрий давав клятву Гіппократа. Спочатку побачене шокує, потім - звикаєш. Опишу типову для всіх тюрем ситуацію. Хворі у камері стають біля відчиненої "кормушки" у чергу до лікаря, а той з коридору запитує: "На що скаржишся?.. "Безтолковка" болить?.. Ще що?.. Животик болить?"
Ламає пігулку навпіл: "Оце тобі від голови, а це - від живота! Тільки не переплутай!" І так однією упаковкою вилікує всю камеру.
Якось я попросив пігулку від зубного болю. Не відповів. Тоді я поцікавився:
- Вам що, жалко?
- Ні, мені не жарко, -  спокійно відповів "лєпіла". (Так на блатному жаргоні називають лікарів.)
Адміністрація насолоджується цинізмом, владою над беззахисними підсудними. Під час обіду до камери  зайшов начальник слідчого ізолятора.
Глузливо запитує: "А почему едите борщ без сметаны?" - і сміється прямо в очі. 
Один із нас відповів в тон: - Так ми ж не в ресторані... 
"Хазяїн" до нього: - Правильно мыслишь.
Під час поіменної перевірки потрібно відповідати: "Я". Хто скаже "тут я", або "здесь", отримає презирливо: "А куда ты нахрен денешься!?"
Якщо мислити логічно, то слідчий ізолятор по суті той же готель тільки з гратами на вікнах. Та й люди, котрі живуть там не вважаються злочинцями доки їх такими не визнає суд. Це означає що і обслуговування у слідчому ізоляторі має бути як у готелі. Та я розумію: держава бідна. Так дозвольте хоча б купувати продукти та передачі від рідних отримувати без обмежень. Та де там... Вірно сказав "лєпіла": "Колегою ти мені будеш на волі, а тут ти - гавно! Зрозумів?" 

[Administrator]

Інженер

Одного дня у нашу камеру привели новачка, котрий, як виявилося, мав вищу освіту й обіймав посаду інженера на заводі. Це був час, коли новий генсек Андропов дав міліції та КДБ необмежені права. Наш інженер йшов напідпитку із гулянки додому. Колесо легковика, який швидко повертав у двір, вскочило у вибоїну, отож, інженера обляпало грязюкою. Він, звісно, не міг витерпіти такої наруги й спересердя вдарив авто ногою. На його біду у машині сиділи п'яні міліціонери. Розлючені поведінкою чоловіка, котрий посягнув на їх честь та достоїнство, вони наздогнали інженера й почали бити. Той почав вириватися й при цьому ненароком відірвав у сержанта погон. А це вже кримінал!
У камері бідоласі пояснили: "Якщо мірою попередження вибрали не підписку про невиїзд, а утримання під вартою, - чекай, друже, подорожі у виправно-трудовий табір". А так найчастіше й траплялося.
Тюремними порядками інженер був приголомшений. Пізніше контролери, котрі виводили нас на прогулянку, розповіли, що на суді він аж заплакав від радості, коли почув вирок не пов'язаний з позбавленням волі.

[Administrator]

Одна тільки мама за тобою заплаче

Деякі підсудні, шоковані несправедливістю слідчих та порядками в слідчому ізоляторі, оголошують голодовку, "косять під дурку", ріжуть вени, вішаються. Вони думають, що таким чином помстяться слідчим, завдадуть неприємностей адміністрації СІЗО. Наївні! Та на волі ти, чоловіче, разом із своїми правами не вартий був копійки, а що і кому ти хочеш доказати у тюрмі? Плювали вони на тебе! Одна тільки мама за тобою заплаче. Та, навіть якщо ти там й проб'єш головою стіну то опинишся... у сусідній камері. 

[Administrator]

Надивився всякого

Переводили мене з камери в камеру - доволі надивився всякого. Усе пізнається у порівнянні, отож, порядки в рівненському СІЗО може лаяти лише той, хто не бував в інших тюрмах Союзу. Пізніше я згадував нашу тюрму як санаторій: камери не переповнені, кожен ув'язнений має своє місце, матрац, ковдру, щотижня міняють простирадла та видають книги з бібліотеки, у камеру кидають газети.
Атмосфера в камері досить доброзичлива, дружня. Деякі в'язні знайомі ще з волі, а всі інші мають спільних знайомих та спогади про одні і ті ж події бо всі з однієї місцевості.
Обличчя одного із в'язнів видалось мені знайомим і я з ним розговорився. Виявилося: він музикант і часто грає на весіллях - ось звідки я його знаю. Згадав весілля родичів на котрих він з товаришами заробляв на хліб насущний. Пригадали спільних знайомих. Подружились. Врізалась в пам'ять його розповідь: "Прибули в далеке село грати весілля. Гостей ще нема. Настроюємо інструменти. Аж тут підходить до нас сивочолий чоловік й запитує:
- А ви, хлопці, повстанські пісні знаєте?
- Знаємо декілька, - відповідаємо. 
- Тоді зайдіть у сусідню хату - не пожалкуєте. 
Зайшли, а там щедро накритий стіл. Солідні чоловіки налили нам по склянці горілки й запропонували зіграти та заспівати, що знаємо. Ми й заспівали під акомпанемент власних інструментів.  Граємо, співаємо а колишні повстанці слухають й плачуть. Заплатили, правда, щедро й відпустили розважати байдужих до історії свого краю гостей".
Прибираємо "хату" по черзі. Кожен щомісяця отримує передачу вагою 5 кг та отоварюється на 10 карбованців Усе ділимо порівну, так що голод майже не відчувається. Анекдоти, загадки, бувальщини, розіграші, ігри в шахи та "блоху" не припиняються. Той, хто програв, мусить виконати бажання переможця або терпіти покару. Не думав, що в тюрмі можна вволю насміятися. Це так здається, що у в'язниці всі плачуть та сумують, де вже тут місце для сміху. Та життя продовжується, людина не може жити негативними емоціями, душа потребує хоч трохи радості, і вона її отримує. І все це при тому, що усі прекрасно знають, що серед нас обов'язково є спокушений обіцянками пом'якшення вироку інформатор. Це означає, що все нами сказане скоро стане відоме "оперу". Хто необдумано ляпне зайве слово проти влади або про свій злочин - той собі же й зашкодить.

[Administrator]

За що страждають українці

За які ж злочини були заарештовані мої земляки? Трагедії їхньої скаліченої долі викликають водночас і сміх, і сльози. Ось найтиповіший злочин. Двоє друзів набрали "бухла" та й зайшли у гості до свого приятеля, котрий працював бухгалтером у колгоспі. Пиячили до глибокої ночі. У пориві відвертості бухгалтер показав друзям готівку, котру він зберігає не у сейфі контори, а дома, так що "ведмежатникам" у колгоспній касі настане "облом". Самогону, як завжди, виявилось мало і господар бігав до сусіда за добавкою. Далі привожу слова арештанта дослівно: "Проснувся вранці від стукоту у вікно. Голова розколюється, самопочуття таке, що гірше уже нікуди. Ледве устав та відкрив двері. До кімнати зайшов бухгалтер й попросив добром віддати вкрадені гроші. (!?) Я до нього: "Та ти що верзеш? Які гроші!?" Той гримнув дверима та й пішов. Напився капустяного розсолу й став пригадувати епізоди нічної гулянки. Напружував пам'ять й поволі пригадував, що якісь гроші ніби й справді тримав у руках. Відкинув матрац і... побачив розкладені пачки грошей! Узяв усі ті п'ять тисяч й вже зібрався йти повернути украдене та вибачитись. Відкрив двері, а там... менти стоять!"
Інший перебував під слідством за те, що з приятелем заманили у лісопосадку підлітка і там його спочатку зґвалтували, а потім убили. Своє вісімнадцятиріччя юнак святкував у камері. Світило йому 10 років ув'язнення - малоліток на більші терміни не засуджують.
За великі махінації з пальним сидів працівник бензозаправочної станції. Хвалився: "Я то хоч пожив у своє задоволення - є що згадати".
Сиділи у основному розкрадачі державного та особистого майна. Запам'ятався юнак, котрий робив підкоп під магазин та лише на дві цеглини помилився. Хлопці над ним іронізували: "Ти помилився не в розрахунках, а в тому, що своєю життєвою дорогою обрав злочинний шлях". 
А той горезвісний лікар за що? Сюжет такий. Випало йому приймати аптечний склад. Серед медикаментів виявилось дві сотні нічийних ампул із наркотичним препаратом. Іншими словами, ампули у наявності були, а от по документах не значились. Молодий лікар досить оригінально став розпоряджатись таким подарунком долі: запросив знайому наркоманку й запропонував купити ампули. Першого разу дівка заплатила 25 карбованців, другого - 10 та пляшку коньяку. Третього разу грошей не було так розрахувалась, як у нас кажуть, "натурою" - лягла під аптекаря. Пізніше стала подругу приводити. Дівчата розраховувались коли чим прийдеться. Батько новенької запідозрив дочку у пристрасті до наркотиків та й вислідив її. Правоохоронці зробили обшук, а експерти довели, що ампули знайдені батьком у сумочці дочки тієї ж серії що й в аптеці. Лікареві за поширення наркотиків "світило" від 5 до 8 років ув'язнення. Співкамерники заспокоювали невдаху: "Не сумуй. У таборах будеш працювати у санчастині, а там не життя, а малина". 
Найбільше запам'ятались друзі по нещастю - затримані за зберігання зброї. Юнак виготовив однозарядний малокаліберний пістолет та й сміливо відправився гуляти вулицями нічного міста. Нарвався на міліцейський патруль. Обшук. Арешт. В'язниця. Тут усе по закону - ствол же пістолета нарізний. Таким карколомним поворотом долі юнак був приголомшений - об'явив голодовку, став "косити під дурника". Хлопці глузували з поведінки невдахи, а уже після зовсім безглуздої витівки добряче нам'яли боки, примовляючи: "Ти уже як косиш, то коси по уму! Це значить, що "общаковський" цукор у "толчок" більше не висипай!"
Щоб повністю розкрити тему зброї, розповім про невдах із котрими доля звела пізніше. Юнак жив у гуртожитку, а працював на шахті. Одного дня знайшов загублені вибухових справ майстрами три електродетонатори. Оскільки у нас давно стало звичкою привласнювати усе, що погано лежить, то узяв їх та й заховав у кімнаті гуртожитку - у господарстві, як у нас кажуть, усе пригодиться. Сталось так, що один із сусідів по тій чотиримісній кімнаті прокрався. Правоохоронці зробили ретельний обшук усієї кімнати й усе крадене знайшли. Запасливий юнак отримав за зберігання зброї 3 роки таборів - по року за кожен електродетонатор.
Ось інший юнак іде етапом на 5 років у табори. За що ж то? Під час служби у армії украв та й пізніше привіз додому учбовий вибуховий пакет. Одного вечора разом із друзями заклав його у вентиляційний отвір підлоги танцмайданчика та й підпалив бікфордів шнур. Друзі хотіли лише налякати танцюючих і знати  того не могли, що за їхніми діями пильно стежить якийсь допитливий хлопчак. "Терористи" швидко розбіглись, а той допитливий хлопчак заглянув у ту продуху, щоб довідатись що ж то там ті заховали. Саме у цей момент гримнув вибух і слідопитові вибило око. Арешт. Слідство. Суд. Один молодий українець без ока залишився, а інший надовго у табори відправився.
Найбільше мене вразила доля одноокого юнака, котрому в'язні присвоїли "клікуху" "Адмірал Нельсон". Історія така. Служив в армії. Крав із друзями зі складу патрони та й продавав знайомим цивільним. З охоронцями ділились виручкою, так що там проблем бути не могло. Та одного разу сталось так, що несподівано вартувати боєприпаси поставили чужака. "Ара", звісно, не був у курсі справи, отож вистрілив на звук шурхоту. Новомодна куля зі зміщеним центром ваги влучила бідоласі у голову біля вуха, і, ковзнувши по черепу, вибила око, зачепила перенісся та й відлетіла геть. Слідство. Суд. Залишився юнак без ока та ще й 5 років таборів отримав. Що стосується армії, то її на той час розкрадали усі кому не лінь, а за грати невдахи потрапляли, як правило, із-за трагічного збігу обставин...
Усе має міру, усе крім людської тупості. Не один юнак на нарах сумно признавався: "Як пили першу, другу, третю пляшку пам'ятаю, як четверту пам'ятаю смутно, а де далі мене носило та що робив мені он "слідак" розповідає..."
Деякі злочини можуть служити сюжетами для кінокомедій. Ось приклад. Набрали хлопці спиртного, узяли рушницю та й пішли у ліс на полювання. Дичини не вполювали зате понапивались добряче. Вертались злі, як собаки. Аж тут на окраїні села помітили корову. Пастуха поблизу не було. Хтось зробив відкриття, що корова... це теж дичина! Корову "вполювали" та кожен набрав у рюкзак стільки м'яса, скільки донести міг. "Мисливців" хтось побачив та впізнав. Далі сюжет стандартний: арешт, слідство, суд, тюремні нари.                                 

[Administrator]

Перевірка мого психічного стану

Одного дня повели у санчастину перевіряти мій психічний стан - так прийнято, щоб психічно хворі  правопорушники потрапляли у психіатричні лікарні а не в ув'язнення. Оглянути мене приїхав головний лікар рівненського нервово-психіатричного диспансеру.
 Максим'юк Ростислав Леонтійович до мене з докором у голосі: "От ми й знову зустрілись... Я уважно ознайомився з Вашою кримінальною справою. Коли людина поводить себе не так як усі, то це вже, юначе, психічні відхилення. Нормальні люди он комунізм будують, дружно ходять на демонстрації, вибори, схвалюють політику рідної влади. А, Ви?.. Ви ж таке хороше враження на нас справили... Значить, проморгали ми Вас.  Виходить, що Ви, справді, наш пацієнт..."
Я тільки ошелешено очима кліпав. Хотілось заперечити щось на зразок того що, можливо, це не у мене психічні відхилення, а у законослухняних будівників комунізму... Та мусив мовчати, бо знав: що захочуть те й зроблять. Чув же про досвідченого психіатра, котрий признався: "Нормальних людей практично не буває - бувають недостатньо обстежені". От обстежать й знайдуть все, що треба для інтенсивного "лікування" в спецпсихлікарні. А спецпсихлікарня КДБ це вам, люди добрі, не санаторій. Лише в кінці розмови з'явилось відчуття, що у них відносно мене інші плани.

[Administrator]

Закриття справи

Минали тривожні місяці. Наступив 1983 рік. Возили на слідство дуже рідко - чекали з Москви результатів експертизи моєї саморобної вибухівки. Я вже просив Саванчука прискорити справу - хотілося у табір на чисте повітря. Нарешті, в перших числах лютого привезли на закриття справи. Познайомили з адвокатом. Гортаю сторінки "Дело N22-119". Ось характеристики від учителів восьмирічки, десятирічки, технікуму та від директорів підприємств де я працював. Копії медичних карток із поліклінік та лікарень, список прочитаних книг у сільській та науковій бібліотеках. Виявилося, що на чорний список потрапили всі, хто брав читати той підручник Шидловського "Основи піротехніки", а директори РЗВА та заводу побутової хімії мали неприємності за недбале зберігання хімреактивів. А ось підписаний завідуючим центральної аптеки акт прийомки на медичні цілі вилученого у ніч арешту спирту. Були також результати експертизи вибухівки, пояснення, фотографії з місця злочину. Три речові докази дуже вразили мене.
По-перше, після вибуху лише порохового заряду місце те не зазнало жодних змін: трава та й годі. Так накидали же гади обривків паперу, сміття таким чином, що, дивлячись на фотографії, складається враження потужного вибуху.   
По-друге, головний лікар рівненського психоневрологічного диспансеру Максим'юк Р.Л. написав таке: "Під час обстеження в нашому диспансері Горбатюк М.В. всіляко лаяв радянську владу та погрожував підірвати якийсь політичний об'єкт".
Це злістна брехня. Тоді я пильнував, щоб жодного слова проти влади не сказати. Я ж не забував, що перебував на обстеженні не по своїй волі...
І, по-третє, якась доярка написала в міліцію анонімку. Вона йшла через урочище Форт на вечірнє доїння і бачила все саме так, як я вигадав. Насправді подія відбулась у робочий час, а в поясненні я написав, що у вечірній, щоб колега, який за мене розписався у журналі о 18:00, не мав неприємностей. Якщо кому-небудь у селі сказати, що доярки ходять на роботу через Форт, - засміють. Будуть глузувати, тому що ферма на окраїні села, Форт - 2,5 км далі.
Аркуш паперу брудний, написано із грубими помилками кострубатим почерком. Певно, щоб було більш переконливо: писала доярка - що ж ви хочете?.. Найцікавіше в кінці заяви: "Я не підписуюсь, бо цей чоловік - бандит. Довідається - уб'є мене. Він працює в міліції, а тому нікого не боїться й тероризує все село. Від імені всіх селян благаю: посадіть його в тюрму якнайдовше, щоб люди могли жити спокійно".
Це була груба, примітивна фальшивка слідчих. Коли читав їхні вигадки, вони стежили за моєю реакцією, але я і виду не подав, що така відверта брехливість мене вразила. Є така заповідь Божа "Не свідкуй неправдиво", та хто її сьогодні дотримує?
А що я, власне, міг? Це КДБ величезної тоталітарної імперії. Що захочуть, те й зроблять! Жертвами психіатричного терору КДБ стали письменник Снєгірьов, математик Плющ, генерал Григоренко та багато менш відомих незадоволених беззаконням людей. До сибірських таборів потрапили тисячі як знаменитих, так і маловідомих інакомислячих. А хто для них я? Син колгоспника. Хто за мене заступиться?
Для чого ж ці фальшивки? Для суду. На ньому будуть народні засідателі, (представники народу) вибрані з числа надійних людей. Це для них, здогадувався, потрібні ці фальшивки, щоб переконати їх, що я найстрашніший злочинець.
Російські жартівники так розшифрували абревіатуру КГБ: "Контора Глубокого Бурения". Як я на власному гіркому досвіді переконався копають там справді дуже глибоко.

[Administrator]

"Да здравствует советский суд - самый гуманный суд во всём мире!"(с)

11 лютого привезли на суд. За столом суддя, поряд дві жінки - народні засідателі. Збоку - прокурор у строгому костюмі з відзнаками влади: зірки, серпи та молоти. В кутку - дівчина стенографістка. Я - на лаві підсудних. Біля мене за перегородкою призначений владою адвокат та свідок - головний лікар психоневрологічного диспансеру Максим'юк Р.Л.
У залі батьки, жінка, тесть і теща. Правда, я побачив ще двох літніх інтелігентних людей, одягнених так, як любили одягатись колишні підпільники. Наші погляди зустрілись, і я зрозумів: ці люди тут не випадкові - вони знають усі подробиці моєї справи.
З кількості присутніх стало зрозуміло: суд закритий - наймогутніша імперія світу боялася промови звичайного правдошукача! (Пізніше хлопці розповідали, що "п'ятихвилинка" того дня продовжувалась до обіду. Начальство пильно стежило, щоб хто не вислизнув, й з цього факту всі здогадалися, що в той час мене судять.)
- Встати! Суд іде! Слухається справа по звинуваченні Горбатюка Миколи Васильовича у незаконному зберіганні зброї!
Суддя зачитав склад суду. Запитав, чи не маю я нічого проти запропонованого складу суду, чи не роблю відводів комусь із присутніх. Якщо ж під час суду будуть запитання російською мовою, то чи не потрібен мені перекладач? І все це напрочуд урочисто, підкреслено ввічливо, як це буває при реєстрації шлюбу або при нагородженні за заслуги перед Батьківщиною.
Державний обвинувачувач - прокурор довго говорив гарні слова про мудрість рідної комуністичної партії, миролюбну політику уряду, гуманність закону та про страшний злочин, який я вчинив перед народом. Запросив 5 років таборів загального режиму.
Хоча я знав, що все сплановано й цю комедію розігрують для видимості законності але в душі жевріла надія у порядність народних засідателів.  Відповів на питання судді, після цього надали слово свідкові. Той встав й сказав: "Минулого літа підсудний проходив обстеження у нашому психоневрологічному диспансері, але ніяких відхилень у нього ми не виявили. Навпаки, ми дивувалися який це розумний чоловік. Відповідальність за свої вчинки може нести".
Усю ту трагікомедію найгуманнішого у світі суду присутні розігрували підкреслено ввічливо - відчувалось, що від подібного цинізму вони отримують дивовижну насолоду. Щось подібне відчуває котик, котрий граючись із мишкою, відпускає її та ще й лапкою підштовхує до втечі й цим дає їй на мить відчути п'янку, міфічну ілюзію свободи. Присутні, так як той котик, насолоджувались цинізмом, грою у справедливість - знали ж, що вирок усесильним КДБ уже давно спланований. Щось подібне відчуває кожен кат, котрий напрочуд люб'язно запитує жертву: "Вам, шановний, буде приємніше коли Вас повісять чи відрубають голову?" І, демонстративно діставши годинник із милою посмішкою: "Чи не буде у Вас заперечень якщо це станеться завтра опівдні?"
Є таке цинічне знущання під назвою "тортура надією". Кати дають жертві примарний шанс на спасіння, а самі отримують насолоду від спостерігання як приречений, зібравши останні сили, намагається звільнитись. Коли ж спровоковане катами звільнення терпить невдачу, то кати знову отримують насолоду від споглядання відчаю, страждань невдахи від краху останньої надії.
Із прочитаних спогадів в'язнів сталінських часів знав про такий оригінальний спосіб винесення вироку: "... приговорить к высшей мере наказания!" І вже після паузи, доволі насолодившись видовищем шокового стану підсудного: "Но, учитывая чистосердечное раскаяние..."
Справді, народ Російської імперії здавна полюбляє різноманітні жорстокі забави, приколи, розіграші, жарти.
Призначений владою адвокат сказав декілька слів на мій захист. Про політику на суді мови не було. В кінці того "найгуманнішого" суду мені надали останнє слово. Що сказати? Заявити, що це судилище, трагікомедія й цим улаштувати скандал? Сказати скільки насправді у мене було вибухівки і який об'єкт зруйнувати планував? Так це ж самому собі вирити могилу! Та й перед ким розпинатись - мій виступ буде голосом волаючого в пустелі.
Чудово усвідомлював, що може бути результатом подібного бунту: суддя, прокурор та народні засідателі будуть шоковані почутим. Вигляду не подасть лише дівчина стенографістка - їй головне записати все, не проґавити жодного слова. По закінченні моєї промови встане суддя й заявить щось на зразок: "В силу щойно виявлених обставин справа повертається на перегляд". Мене повернуть у знайому тюремну камеру.
Через тиждень-два відкриється "кормушка" й наглядач суворо запитає:
- Кто на Ге?.
- Горбатюк, - буду змушений відповісти я.
- С вещами на выход!
Коридори в'язниці, тюремний двір, "воронок", вокзал, "столипінський вагон", пересилки й кінцевий пункт призначення - Москва. А там інститут психіатричної експертизи імені Сербського, в котрому завербовані КДБ лікарі поставлять звичний для інакомислячих діагноз: "шизофренія". Помістять у камеру до справді психічно хворих й стануть жорстоко знущатись та "лікувати" препаратами, котрі вбивають волю, руйнують мозок. В очах стояв психічно хворий юнак, котрого знало все місто - він зимою та літом ходив однаково вдягнений і був усім задоволений, тому що завжди щасливо посміхався. (До речі, його теж Миколою звали.) Стати таким як він?..
Спрацював інстинкт самозбереження, отож логічно, я безневинним ягнятком прикинувся - говорив, що ще з дитинства мріяв стати військовим, але доля склалась так, що в армію не взяли за станом здоров'я. Люблю зі шкільної парти хімію от й вирішив просто з цікавості виготовити вибухівку. Коли "останнє слово" закінчив, народні засідателі мало не плакали - так розчулили їх мої слова.

[Administrator]

Вирок

 
Опівдні, після перерви суддя урочисто зачитав вирок: "П'ять років таборів загального режиму". Значить, народні засідателі той запланований вирок усе-таки підписали. Що ж, я їх розумів прекрасно. Після школи кожна із них вчилась в інституті, потім працювала. Згодом, щоб вибитись в люди, вступила в компартію. Кожен же помічав: партійці мають значні пільги, кращі умови праці. Поволі їхнє життя якось влаштувалося. Аж тут партія посилає вершити правосуддя, зокрема, засудити якогось дисидента. Певно, у кожної із них була така логіка: "Жаль невинного правдошукача, але якщо не підпишу вирок я, то знайдуть іншу людину й цього хлопця все-одно засудять.  Воно то так, але мені перепаде за непослух всесильної партії - висловлять недовіру та позбавлять всіх партійних привілеїв, пільг. Навіщо мені зайві проблеми? Я ж не хочу опинитись на соціальному дні..."
Кожен кат приблизно так виправдовується перед своєю совістю: Якщо я відмовлюсь, то зло все-одно не припиниться - іншого знайдуть, а моя сім'я буде голодувати. У мене то хоч сокира завжди гостра, вірьовка намилена й поводжусь із жертвою я лагідно, а інший катюга знущатись буде... 
При будь-якій політичній системі є сліпі прибічники, котрі готові засудити до смерті кожного, хто виступає проти існуючої влади, тим більше, якщо вона проголошує себе найдемократичнішою у світі.
А якщо ж виникне відчуття, що підсудний не винен? Своя сорочка ближча до тіла... Зазвичай у подібних випадках докори сумління заливали казенним коньяком. Я не бачив, що і як вони пили, але знав, що таке практикувалось. Так чи інакше кожен учасник тієї трагікомедії свою нагороду отримав. Я, зокрема, - табори. Батьки, правда, подавали на обласний пересуд, потім Верховний, але вирок міського суду всі інстанції залишили без змін. У цьому для мене не було нічого дивного - продажність нашого народу коротко й разом із тим напрочуд влучно охарактеризував Т.Г.Шевченко: "За шмат гнилої ковбаси у вас хоч рідну матір попроси, то оддасте..."
Така глузлива іронія долі: планував гучно прогриміти на весь світ, а замість того... напрочуд тихо посадили.
Старі люди розповідали як у часи їхньої молодості злочинців досить оригінально карали й водночас перевиховували. Злодія в людному місці приковували до "ганебного стовпа". От іде чоловік через центр села, аж тут на шляху прикутий юнак. Чоловік до нього: "За що ж тебе, сину, люди прикували?" Той, опустивши очі: "Я крав кури". Односельчанин на те повчально: "Гріх, сину, красти. Зганьбив ти свій рід!"
А чим би мені в подібному випадкові люди докорили? Колись Мойсей, знищивши золотого ідола, зробив добру справу, а повторення його подвигу хіба не похвальне? З огляду на вищесказане зрозуміло, що у радянської влади не було іншого виходу як розправитись зі мною таємно, по-злодійськи.

[Administrator]

Камера для засуджених. Дмитро Іванович

Після суду мене перевели в камеру засуджених. Там я познайомився з Міщуком Дмитром Івановичем, - сином знахаря, до якого їздив раніше. Батько його сидів у сусідній камері, - чекав відправки у виправно-трудові табори примусової праці. Чому вони тут опинилися? Це були цілителі, котрі молитвами та травами піднімали на ноги безнадійних хворих, від яких відмовилися світила медицини. Слава про них поширилась навіть по сусідніх областях. І все це чудово, однак подібні феномени підривали основи атеїстичної ідеології. В СРСР головним законом була не конституція, а статут комуністичної партії. Такі поняття як честь, совість, мораль були казочкою для легковірних обивателів. Не раз кожен із нас пересвідчувався як влада між талановитим безпартійним громадянином і бездарним комуністом вибирала на керівну посаду останнього.
Івана Міщука притягнули до відповідальності за шарлатанство. Проти знахарів лжесвідчили голова колгоспу, парторг та директор школи. І не переконали суддів вдячні відгуки пацієнтів, зібрані цілителями у трьох товстих зошитах. Чудесне зцілення неможливе з точки зору матеріалістичного розуміння світу, а тому, може бути тільки шарлатанством - такою була загальноприйнята офіційна ідеологія. У помешканні знахарів правоохоронці знайшли 19 золотих монет царської чеканки, що тим більше ускладнило вину "шарлатанів". Суд виніс вирок: батькові 5 років таборів загального режиму. Сина, Дмитра, звинуватили у зберіганні зброї: при обшуку в хаті знайшли куплений у мисливському магазині ніж, який не був зареєстрований у міліції. А це вже кримінал. Рішення суду однозначне: винен. Винесли вирок: 3 роки таборів за незаконне зберігання зброї.
Термін три роки ув'язнення за зберігання незареєстрованого мисливського ножа мене не вразив, тому що із радіоголосів знав про дисидента, котрого відправили у табори за зберігання... рушниці для підводного полювання.
КГБ, намагаючись довести Заходу відсутність у країні політичних в'язнів, застосовував огидну тактику звинувачення членів Української Гельсінської Групи в кримінальних злочинах. Так, В'ячеслав Чорновіл і Микола Горбаль виявились "ґвалтівниками", Василь Овсієнко – "хуліганом", Ярослав Лесів – "наркоманом", Петро Розумний – "зберігав холодну зброю" тощо.
Розповідали як небезпечного для режиму правозахисника заховали у табори за... зґвалтування - бідолаха був дуже обережним та от почув в коридорі благання допомоги й поспіхом відкрив двері. Під приводом термінового виклику карети швидкої допомоги (у чоловіка серцевий напад) поріг квартири переступила жінка. Не гаючи часу розірвала на собі блузку й стала дряпати господаря та волати про допомогу. На крики миттєво з'явились правоохоронці та "свідки" й склали відповідний протокол. Подальші події розвивалися за звичним сценарієм: арешт, слідство, суд, табори.
Із закордонних радіопередач чув трагікомічну історію: Молодий чоловік сфотографував глушилку - споруду з апаратурою для глушіння "ворожих радіоголосів". Цей антирадянський учинок став відомий КДБ й ті покарали юнака за... "фотографирование несуществующих объектов". Розповідали також про допитливого чоловіка, котрий потрапив у табори за те, що... збирав ганебні факти біографії нашого генсека Л. І. Брежнєва. Серйозні неприємності можна було заробити навіть за фотографування власної дружити на фоні приміщення КДБ.
Заарештовували навіть за фотографування пожежі багатоквартирного будинку. Напевно, щоб сміливця, як то кажуть, "взять на карандаш"...
Під час виводів на прогулянку Дмитро вигадував стати у коридорі так, щоб устигнути заглянути у вічко камери у котрій ув'язнений батько. Ризикував звичайно - озлоблений "попкар" (наглядач) за подібне порушення міг й кийком по спині добряче потягнути. На щастя, щоразу покарання обмежувалось лише добірною лайкою.
Що таке годинна прогулянка? В'язнів виводять у тісні дворики, котрі розміщені на даху в'язниці. Небо заґратоване дрібною металічною сіткою - щоб в'язні записок один одному не перекидали. Весь час гучно говорить радіо - щоб заглушити перегукування. Згори за порядком спостерігає охоронець. Порушить порядок один - усіх відведуть назад у смердючу камеру, а сам порушник отримає покарання. Та попри все зіжмакані у маленькі кульки записки ми все ж перекидали, перегукувались під час пауз у радіопередачах, але робили це так, щоб собу порушника не помітили охоронці.   
                                                           

[Administrator]

Таємнича тема цілительства, знахарства, чаклунства

Мене завжди вабила таємнича тема цілительства, знахарства, чаклунства. Ми з Дмитром безсонними ночами довго розмовляли про таємниці нашого світу. Я з подивом виявив, що знахарем може стати кожен, хто буде вивчати рідкісні заборонені книги, в яких подаються молитви, заговори, магічні обряди та рецепти виготовлення цілющих напоїв із чудодійних трав. Справжній майстер таємничих наук знає час та обряд виготовлення, а також церемонію використання нетрадиційних ліків. Потрібно багато вчитися, щоб знати таємничу науку, адже слово "знахар" походить від слова "знати". Справжній майстер має вдома цілий іконостас, перед яким часто молиться. Він ходить до церкви, постить, веде праведний спосіб життя, і тому  ангели слухаються його.
- А чи можете ви використати свою силу, щоб заподіяти людині зло?  - поцікавився я.
- Звичайно, можу, але не роблю, бо це великий гріх. Кожен майстер знає, як поробити і як відробити.
Дмитро розповідав, що в основному вони з батьком знімали порчу, пороблену майстрами чорної магії, яких у народі називають відьмами та відьмаками. Таких порчених везуть у монастир на вичитку або до них. Я поцікавився: - А як саме відьмаки роблять зло?
Дмитро розповів, що способів дуже багато. Наприклад, беруть воду, якою обмивали мерця, його одяг, вірьовку повішеного, стружку з домовини,  землю з могил чи квіти з кладовища - всього і не перерахуєш - і виконують певний обряд із наговором. Потім підпоюють жертву такою водою, хитрістю заносять у дім чи підкидають під поріг речі, над котрими виконувався сатанинський обряд. Є люди, які свідомо ради влади, грошей, здоров'я продають дияволові душу й, отримавши силу чародійства, живуть у своє задоволення. Наївні люди! Вони знають, що за подібні вчинки потраплять у пекло і... добровільно його обирають. При цьому спокушені дияволом стверджують, що вірять у Бога і виголошують ритуальні молитви, закликаючи ім'я Отця, Сина та Духа Святого, але при цьому не відають у запеклості, нерозкаяності своїх сердець, що їх водить сатана.
Наші розмови продовжувалися до ранку. Кожен міг слухати, але більшість ув'язнених спали, тому що їх ця тема не цікавила. Виявилось, що до арешту Дмитро жив у Литві - заховався там від переслідувань. У Литві теж була радянська влада, але службовці, котрі проводили її політику, були ліберальніші й тому не заважали. Дмитро розповідав: "Люди там зовсім інші. Відразу поширились чутки про мої знання та силу й стали приходити хворі та порчені. Урядовці теж довідались і, розпитавши враження зцілених молитвами та травами людей, стали мені ще й допомагати. Друзів багато з'явилось. Якось серед них я обмовився, що хотів би недорого придбати потриману, але ще у доброму стані "Волгу". Здавалось, ніхто на мої слова уваги не звернув але через декілька днів друзі-литовці завітали із радісною новиною: "Знайшли Вам машину, про яку Ви мрієте. Поїхали - подивимось". Серед доброзичливих людей жити одне задоволення. Коли ж до батька погостювати приїхав так свої ж відразу обох нас і пов'язали".

[Administrator]

"Сліпонароджені в тюрмі, кому поскаржимось? На кого?"

Життя у камері для засуджених нічим не відрізняється від життя тих, хто перебуває під слідством. І тут, і там хамство, насолода від влади над беззахисними в'язнями. Раз чи два на тиждень у камері проводять обшук. Усіх виводять у коридор і ретельно обшукують камеру, а потім прощупують одяг та обмацують кожного з арештантів. У мене був зошит, в який переписував вірші з узятих у бібліотеці книг. Були там уривки віршів із "Кобзаря" Тараса Григоровича Шевченка. Так знайшли ж, покидьки, та й конфіскували. Боляче від образи - душевний біль сильніший від фізичного. Пригадалось вивчене напам'ять із віршів Івана Світличного:

Сліпонароджені в тюрмі,
Кому поскаржимось? На кого?
На чорта лисого!? На Бога?
Тюрма ж - своя, і ми - самі...

Ці контролери та лікарі, про яких я так негарно відгукуюсь, такі ж люди, як усі ми. Але яку ж насолоду отримують, принижуючи інших!  Пригадалось із "Кобзаря":

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають...

[Administrator]

Може й, справді, звернутись у психлікарню та вилікуватись від докорів сумління? 

Напроти тюрми гуляло весілля. До глибокої ночі було чути музику, жарти, сміх. Не спалось. Мало не плакав. Запитував себе: Чому не жив як усі люди? Що заважало? От нормальні люди пристосувались й живуть у своє задоволення. Їх навіть іноді за кордон випускають, тому що, як той компартійний бюрократ висловився: "Вони такі активісти-комуністи, такі проститутки!, що вже ніде й проби ставити!" Може й, справді, звернутись у психіатричну лікарню, вилікуватись від докорів сумління й надалі спокійно святкувати під час чуми? А втім нічого дивного – "дах їхав" неабияк...

[Administrator]

Посилка із Канади

Одного дня привезли мене в УВС й завели в кабінет керівника карного розшуку. Дивлюсь: сидять слідчі, батьки та якісь сторонні люди. Слідчий пояснив мету мого прибуття: "На вашу адресу прийшла посилка із Канади. Зараз в присутності свідків ми її відкриємо й перевіримо на предмет наявності вибухових речовин". Я здивувався: процедура була абсолютно безглуздою - посилки із-за кордону перевіряють на митниці. Так й сталось: дістали із запломбованого мішка розкритий картонний ящик й стали передивлятися вміст. Як тоді було прийнято за кожний присланий подарунок нараховували державне мито. Джинси - 70 карбованців, светр - 35, жіноча хустка - 25, іграшка для дитини - 10. Загалом за посилку батькам довелось заплатити 350 карбованців – мою зарплату із прогресивкою за два з половиною місяці!
Навіщо було влаштовувати цю комедію? Скоріше всього, щоб пограти на нервах, пригнітити морально. Пізніше ще дві посилки надійшли, але на отримання їх мене вже не привозили. Пізніше дізнався: обурені такими поборами батьки написали родичам, щоб ті більше нічого не присилали.

[Administrator]

Касаційна скарга

Після суду засуджених тримають у тюрмі ще місяць. Так заведено: кожен пише касаційну скаргу на вирок суду. Доки скарга дійде куди слід та прийде відповідь, проходить місяць а то й півтора. Ось один "дармоїд" пише касаційну скаргу у зв'язку з тим, що йому несправедливо присудили рік таборів. При соціалізмі, як відомо, хто не працює, той не їсть. Не мав ти житла, не працював ніде більше трьох місяців, отож отримуй термін ув'язнення за паразитичний спосіб існування.  (Стаття 214 КК УРСР: від 1 до 4 років ув'язнення або виправні роботи.)
І ось цей гуморист зачитує вголос свою скаргу, а вся камера заходиться від сміху. Видовище нагадувало сюжет відомої картини "Запорожці пишуть листа турецькому султану".
- А що, - каже, - а, мо я неграмотний? Не розглянути не мають права, а я замість, щоб на зоні горбатитись, краще тут ще місяць відсипатись буду.

[Administrator]

"Сам викручуйся як можеш але скаржитись не біжи"

Серед нас був чоловік, який мав "ходку" у виправно-трудовий табір. Навчав нас: "Що б не сталося в камері чи таборі, сам викручуйся як можеш, але скаржитись не біжи. Тут і там не скаржаться, а "здають". Якщо "здаси" свого кривдника то порушиш цю заповідь отож тебе відпедерасять".
- Чому так?, - поцікавився я. Той повчально:
- Якщо "здав" раз, то й далі будеш. Чому? Слідчі завербують слабохарактерного простачка, куплять обіцянкою дострокового звільнення, зайвою порцією баланди. Це означає: побіг "здавати" - автоматично "кумовкою" став...

[Administrator]

Виправно-трудовий табір

У квітні 1983 року мене етапували у виправно-трудовий табір №16, котрий знаходиться на околиці Полтави. Перш ніж завести у табір, весь етап загнали в окрему камеру. Я присів біля стіни та й поклав голову на руки. Раптом чую гучний, гарний голос священика: "Ми-р-р-о-ом Го-спо-ду по-мо-ли-мось!" А далі таким само тоном лунав добірний мат-перемат так, що мене аж пересмикнуло від огиди. Піднімаю голову й бачу перед собою молодого вродливого юнака з борідкою, як у священика. Це він так глумиться над Богом та службою церковною, а всі новоприбулі за животи беруться від сміху.
Я, було, хотів сказати: "Не богохульствуй - Бог покарає!", але відчув, що симпатії присутніх на боці цього богохульника, отож із мене тут будуть сміятися, та ще й у таборі глузувати. Промовчав - вважав, що проповідувати в даній ситуації рівнозначне розсипанню перлин перед свиньми.
Та ось і табір. Мене розподілили в 5-й загін, який працював у цеху пластмасових виробів. Переодягнули, дали матрац, постільну білизну і відвели в барак. Відразу ж до мене підійшли земляки з Рівненської області. Як і годиться землякам, ввели в курс справи. "Тут, - кажуть, - діє такий неписаний закон: Влада нас принизила, так що давайте самі собі не будемо ускладнювати життя. Це на волі бий, кради, а тут свого брата зека образити не смій. Відповідай за свої слова. Думай перш ніж що сказати чи пообіцяти, бо інакше тобі можуть "пред'явити": "Ти за "базар" відповідаєш?"  І спробуй-но сказати "ні"! Якщо ж вийде у тебе якась "непонятка", біжи до нас - ми все владнаємо. Навіть якщо з кимсь посваришся, то не використовуй матюків, бо можеш утрапити у велику халепу". Ось так мені виклали курс лекцій стосовно співжиття з братами-в'язнями у таборі. На цьому, правда, наука не закінчилась. Ще повели в туалет і показали: під цим краном не вмивайся і на це "очко" не сідай - це місця для педерастів.
 Пройшовши таке теоретичне навчання, я почав приглядатися до в'язнів. Горді, гарно вдягнені - це "блатні", або "пацани", як вони самі себе величають. Вони в бараку живуть окремо, на роботу не ходять. Якщо ж трапляється, що силоміць виганяють на роботу, то не працюють - норму їм за відповідну плату виконують інші. "Шнирі", котрих у нашому таборі часто називали "гавайцями", носять тим "пацанам" із їдальні їжу, готують на саморобних електроплитках делікатеси, перуть та прасують одяг, чистять взуття, виконують дрібні доручення. Один в'язень, з огляду на це, сказав жартома: "Після звільнення поїду жити на Гаваї - там усі гавайці".
"Хазяїн" табору на зборах обурювався: "Щось якихсь блатних багато у мене розвелось... Справжній блатний на цій зоні тільки я, а це - вказав рукою на офіцерів штабу - мої гавайці!"   
Прості в'язні не лаються та не б'ються, - із непорозуміннями звертаються до блатних а вже ті швидко проводять слідство, суд і розправу.
Основна маса в'язнів - це "мужики" - трудяги, котрі працюють та самі себе обслуговують.
Найнижча каста - "педерасти". Це дно зеківського суспільства, - в'язні, яких "опустили" за якусь значну провину. Вони носять присвоєні у таборі жіночі імена і в їхні обов'язки входить прибирати туалет та сексуально задовольняти бажаючих. Це обірвані, брудні та смердючі, із погаслими очима люди, які викликають огиду і водночас співчуття. Їм можна щось подарувати, але не можна від них що-небудь взяти або свідомо доторкнутися - "законтачися", отож, потрапиш у їхню сім'ю. Доторкнутися можна кулаком, але краще носком черевика. Давно запримітив дивну особливість людської психіки: людина відчуває насолоду, коли бачить, що комусь набагато важче, ніж їй. Це відчуття заспокоює, приносить полегшення. Приємно лоскочеться  самолюбство: інші он як опустились, а от я - ні.
У бараках по 200 в'язнів. Кожен барак відгороджений від інших, всі пересування у таборі тільки строєм. Їжа така ж, що й у тюрмі. В'язні живуть "сім'ями" - збираються по двоє чи троє, а іноді й більше й допомагають один одному, діляться здобутим, виручають. Таке об'єднання називається сім'єю. Звичайно, так легше існувати, як кажуть у таборах "тягнути строк".
У першу ніч не міг спати: у коридорі блатні жорстоко били новачка. У бараку всі закрились ковдрами та робили вигляд, що нічого не чують. Ніхто не хотів втручатись. Вранці жорстоке побиття продовжувалось на плацу біля барака. Усі стали шепотітися, мовляв, що це за "беспредєл"? І ніби вловивши цей настрій, блатні змусили новачка стати на коліна та признатися за що його б'ють. Ставши на коліна, той крізь сльози благав:
- Мужики, простіть! Я прибув з лікарні а сказав, що із ШИЗО. "Пацани" мене переодягнули, нагодували, напоїли. Я обманув вас усіх! Простіть!
А блатні продовжують його лупцювати. Я попросив одного з в'язнів пояснити суть справи. Річ у тім, що у таборі існує такий закон: якщо в'язень за якусь провину потрапляє у штрафний ізолятор, то "сім'я" мусить по закінченні 15 діб зустріти його, тобто накрити для страждальця стіл, переодягнути у все нове. Якщо ж, як у цьому випадку, у чоловіка немає "сім'ї", то цю роль беруть на себе блатні. Він їх обдурив, але обман розкрився, і тому його безжально били, а потім відправили на "пєтушатню" - до педерастів.
Через день всі знову спостерігали подібний сюжет. Двох в'язнів застукали, як ті крали чужі пайки хліба. Тоді той хліб намазали взуттєвим кремом, густо посипали сіллю, ще й плюнули туди. На груди повісили таблички з написом "шушара", тобто злодій. Потім водили навкруг барака, підганяючи ногами, і примушували той хліб їсти. Під брязкіт ложок, консервних бляшанок злодіям було влаштовано привселюдне покарання, щоб усі бачили, що красти не можна.
Через два дні знову пригода. Один нахаба у дворі попрохав новачка з числа земляків:
- Візьми у моїй тумбочці пачку сигарет і принеси мені.
Той послухався, а через годину крик, ґвалт:  - Гроші вкрали! "Четвертак" пропав! (25 карбованців)
Усі збіглися на крик. Звинувачують наївного простачка, а він плаче й клянеться, що ніяких грошей в очі не бачив.
Прийшли блатні і стали вести слідство.
Запитують наклепника:
- Учора ти по всьому отряді "пятішку" шукав, а сьогодні в тебе "четвертак" пропав? Де ти взяв гроші? 
- Земляк із сусіднього отряду позичив.
- На якому отряді?.. Хто?.. Веди нас до нього!
Привів. Питають земляка:
- Ти позичав цьому чоловікові гроші?
Ті обоє дивляться один одному в очі. Пауза затяглася. Видно, була домовленість, але зараз здали нерви й страх покарання змусив сказати правду.
- Ні! - твердо відповів.
Що почалося! Били, ламали на спині та голові табуретки, обзивали, і  все це привселюдно, щоб усі бачили, що у цьому таборі  дотримуються правил гри. Подібні пригоди, час від часу повторювались. Наука йшла на користь: покарані за мордобій у таборі кулаками не махали, злодії не крали.

[Administrator]

Виготовлення ширпотребу

У цехах заводу в'язні підпільно виготовляли ножі, запальнички, мундштуки, персні й в охоронців та вільнонайманих працівників обмінювали на спиртне, продукти, цигарки. (Охоронці та люди з волі погоджувались порушувати закон, тому що на мізерну зарплату не проживеш. "Хазяїн" це розумів і на подібні порушення дивився крізь пальці.) Наприклад, вставити зуб із жовтого металу коштувало 5 крб. Масивний перстень - 5-10 крб.
Продукти у табір завозив віз запряжений кобилою на ім'я Майка. Розповідали як раніше в'язні, ради приколу, нагодували кобилу їжею зі снодійним, а коли та заснула, зняли зліпок зубів. (Наркотики та шприци у таборі не були дефіцитом.) Через декілька днів знову нагодували снодійним і, під час того наркозу, вставили блискучі рондолеві щелепи. "Хазяїн" табору  був шокований, коли побачив як кобила їсть сіно... "золотими" зубами.
Один в'язень знайшов інструмент для виготовлення ширпотребу та й присвоїв. Коли це діло розкрили, то бідолаху довго били і при цьому пояснювали: "Знайшов чуже - поклади на місце, бо це від контролерів заховано, а не від тебе. Не смій обкрадати свого брата зека". І знову били так, що той просився слізно на вахті, щоб ті перевели в інший загін.

[Administrator]

Табірне народовладдя

Помітив, що порядки у таборі наводять не тільки блатні, - є чимало авторитетних хлопців із числа "мужиків". Якось серед в'язнів виникло напруження. До мене підійшли й запитали:
- Блатні занадто розперезались. Пора їх поставити на місце. Ти разом з усіма?
- Звичайно! - відповів я. Щоправда, до колотнечі діло не дійшло. Блатні зрозуміли, що їм може добряче  перепасти від мужиків, отож, пообіцяли,  що надалі будуть поводить себе стриманіше.