"Біла Ворона": Книга Миколи Горбатюка

[Administrator]

Пляшка сухого вина

Час спливав швидко. Через два тижні мене виписали. Наступного дня друг знайшов мене вдома. Дивувався такому дивному повороту долі, співчував, заспокоював. Дістав із-за пазухи пляшку сухого вина, яку ми випили з приводу мого "одужання".  Сказав тост: "П'ємо за те, щоб на цьому твої неприємності та дивні непорозуміння нарешті скінчилися".
Ввечері мені стало погано. Ліг спати. Тільки заплющив очі, як наснилися страхіття: мене душать, б'ють, ріжуть, печуть вогнем. Скрикнув від жаху й проснувся в холодному поту. Тремчу, зуб на зуб не потрапляє. Жінка окутує мене ковдрами, перинами. Знову засинаю та через якусь мить на мене знову накочується кошмарний сон, але тепер я вже задихаюсь від жару. Ковдри та перини летять на підлогу, - хочеться якнайшвидше звільнитися від них. І так цілу ніч мій сон супроводять страхіття - кидає то в жар, то в холод. Вранці таке відчуття, ніби мене не уві сні, а наяву жорстоко катували: болить все тіло, голова паморочиться, нудить. Устати немає сил, їсти не хочеться. В такому стані пролежав до обіду. Через силу ковтнув дві ложки бульйону і тут же виблював. В голову лізуть страшні думки, з'явилося передчуття скорої смерті. Що це зі мною? Звідки взялась ця дивна хвороба? - питаю себе, але не знаходжу відповіді.
Що робити, коли смерть заглядає в обличчя? Ледве дочекавшись вечора, похитуючись, побрів на своє улюблене місце, щоб удалині від людей помолитися Богові. Прочитав "Отче наш" й звернувся до Бога своїми словами: "О, мій Боже, я помираю, але не розумію чому. Знаю дорогу до чародіїв та ворожок, але я прийшов до Тебе, Творця неба й Землі, всього видимого та невидимого. Зваж мене і визнач мою вагу, - може, виявлюсь вартим Твоєї милості. Ти, Котрий по молитві Ісуса Навіна зупинив Сонце, зупини мою смерть! Помилуй раба Свого, і я ще багато добра зроблю Тобі та людям!" Продовжував молитися й молився так, як ніколи раніше. Так як Ісус Христос на горі Оливній.
Вночі кошмар повторився. Вранці насилу добрався до зупинки, в автобусі ледве не втратив свідомість. Та ось і поліклініка. Змірявши температуру та тиск, лікарка тремтячою рукою стала набирати номер швидкої допомоги.
- Може, автобусом доїду? - запропонував я.
- О, ні! - злякано заперечила вона. Відчувалось: терапевт боїться, що я помру її кабінеті.

[Administrator]

Третя лікарня: інфекційна

Відвезли в інфекційну лікарню. Узявши аналізи, почали інтенсивно колоти антибіотики. Петро й тут мене знайшов - він був у мене вдома, отож, довідався адресу лікарні. Я радів, що можу порозмовляти з другом та поплакатись на такий дивний поворот долі.
- Друзі пізнаються в біді, - кажу йому, - знову ти єдиний, хто  мене пам'ятає та провідує.
Оскільки через карантин не випускали на двір, я викинув із вікна мотузку та нею підняв передачу. Подякувавши за продукти, поділився з другом своїми підозрами. Той у відповідь повчально:
- Справді, тут щось нечисто.  Це ж треба - третя лікарня підряд! Як же може людині не щастити! А я з роботи звільнився. Не можу працювати в компанії обмежених, егоїстичних людей. Єдиною оригінальною людиною там був лише ти. Без тебе скучно.
Пізніше ще декілька разів приносив передачі та дуже радів, що моє здоров'я йде на поправку. Я розумів що, купуючи гостинці, друг витрачає свою мізерну вчительську зарплату. Таку самопожертву я дуже цінував й наша дружба поволі ставала ще більш міцною, щирою.
Виписуючи лікарняний, лікарка ще раз переглянула мої аналізи й здивовано запитала: "Так що ж із Вами все-таки було?"
Я зрозумів: вона не знає який діагноз поставити в листку непрацездатності.

[Administrator]

Наша дружба міцніє з кожним днем

І ось я знову дома. Петро провідував мене, як і раніше. За грою в шахи обговорювали наші плани, вірніше, мої плани, але мені чомусь було приємно вважати Петра своїм спільником. Разом міркували, де дістати вибухівку, детонатори та який об'єкт вибрати для нанесення удару. Я не був упевнений, що мої саморобні детонатори виявляться досить надійними, тому передчасно не хвалився. Не хвалився, але сам весь час розмірковував чим саме та як мій найкращий приятель зможе мені допомогти.

[Administrator]

Наближається час "Х"...

Надворі владарює осінь - вже закінчувався жовтень. На той час я вже виготовив чотири саморобних вибухових пристрої. У корпусі кожного аерозольного балончика містився пороховий заряд, а також суміш бертолетової солі з порошком алюмінію та тринітрофенолу. Пороховий заряд викличе вибух суміші бертолетової солі з порошком алюмінію, а той у свою чергу - тринітрофенолу.
До фатального дня 6 листопада, залишалися лічені дні. Дипломат уміщав більш як 12 кілограмів амоніту та два викликаючих детонацію вибухових пристрої. (Один дублює інший). Третій візьму за пояс на випадок провалу: перемикач зворотної дії у руці - досить розслабити пальці і контакти замкнуться. Четвертий пристрій мав намір випробувати, щоб переконатися, чи здатні саморобні детонатори викликати детонацію основного заряду.
 У кімнаті батьків серед магнітофонних касет зберігався зошит, в якому були записані причини, що спонукали мене вчинити саме так. Ця своєрідна посмертна записка складалась з інформації радіо "Свобода" та з власних вражень від життя при комуністах.
План був такий: прибуваю в Москву 6 листопада, в переддень святкового параду на честь тієї їхньої Соціалістичної революції. Віддаю зошит будь-якому іноземцеві. Ставлю детонатори в бойове положення. З того моменту достатньо лише нахилити дипломат або різко струснути і контакти замкнуться. Тоді тільки вперед, ні кроку назад. Знав: мавзолей відкритий декілька годин і то не щодня. Мій час настане коли його закриють для відвідувачів. Злившись із натовпом зівак, підійду до цілі. Переступлю ланцюгову огорожу, зроблю ривок до стіни усипальниці вождя. Звідти крикну: "Сейчас будет взрыв! Спасайся, кто может!" Люди мене зрозуміють й декілька хвилин щоб відбігти на безпечну відстань у них ще буде...
Якщо ж КДБісти, яких у той день там буде, як собак біля дохлятини, не дадуть дійти до наміченого об'єкта - спробують арештувати, значить... Значить їм круто не пощастило – то буде не їхній день...
Гра була жорстокою - на війні, як на війні. Та я все ж сподівався, що Господь засліпить охоронцям очі, затуманить розум, зробить так, що ті на мене не звернуть уваги. Памятав же із історії: Ленін у вирішальний момент для конспірації перев'язав щелепу ганчіркою й попрямував у Смольний і... І патруль юнкерів його не помітив! Тоді не помітили його, а в мій день не помітять мене...
Зрештою, тут немає нічого дивного. Одні, незадоволені владою, приходили до усипальниці вождя із антирадянськими плакатами, інші спалювали себе на знак протесту. З вибухівкою теж були, так що не я перший. Смертники ради ідеї, так звані камікадзе відомі здавна.
Прекрасно розумів: навіть у кращому випадку заряду недостатньо, щоб вщент зруйнувати могилу-трибуну. Воно то так, але там утвориться така дірка, котру комунякам за ніч аж ніяк не запломбувати. Скандал буде, і неабиякий...
Часто думав, намагався зрозуміти душевний стан приреченого на страту злочинця, його відчуття в момент страти. Також намагався зрозуміти душевний стан людини, котра у, на її думку безвихідній ситуації, вирішує вкоротити собі віку й вибирає найменш болісний спосіб самогубства. Як же страждає її душа та які муки відчуває тіло до моменту настання тілесної смерті!
А чи буває самогубство подвигом? Напевно, що так! Але тоді це вже самопожертва. Відчайдушний раб котрий проник у ворожий арсенал й, тримаючи запалену свічку над відкритою бочкою з порохом, диктує ворогам свої умови вартий усіляких похвал. У останні хвилини свого життя він цар, повелитель - бачить повні жаху очі до цього моменту всесильних ворогів й вже він вирішує свою та їхню долю. За мить він геройськи загине але ворог стане беззбройним! Так буде і тут – ворог залишиться без свого найголовнішого божества – найретельніше охороняємого "Об'єкту № 1".  Я ж навіть болю не відчую - 1/5000 доля секунди і... І мої кишки на кремлівських зірках а безсмертну душу у потойбіччі зустрічають під фанфари.
Хіба ж не похвально, як у нашому гімні співається, тіло й душу покласти на нашу свободу й довести, що ми козацького роду? Тим більше, що втрачати рабу крім кайданів нічого. Нічого ж не варте рабське життя у сатанинській імперії зла...
У подібній поведінці не було нічого дивного - нас же вчили, що краще померти стоячи, ніж жити на колінах. Комуністи з перших секунд своєї діяльності оспівували самопожертву ради ідеї всесвітньої революції: "Смело мы в бой пойдём за власть советов! И как один умрём в борьбе за это!"
Наше ж покоління виховували на прикладі пілота Гастелло, котрий свідомо спрямував свій підбитий літак у колону ворожої мотопіхоти та піхотинця Матросова, котрий свідомо закрив своїм тілом амбразуру ДЗОТу й цим подвигом сприяв успішному наступові дивізії. Сусідня вулиця й досі носить назву пілота Іванова, котрий у перший день війни, витративши набої, свідомо пішов на таран ворожого бомбардувальника і, як викарбовано на меморіальній дошці "знищивши його, загинув смертю героя". Підірвати себе та ворогів останньою гранатою вважалося подвигом. У популярній пісні так і співали: "Только от взрыва последней гранаты может сердце в груди замолчать!" У героїв, котрі ради перемоги жертвували своїм життям, знаходилось багато послідовників. Я теж був у їхньому числі.

[Administrator]

"...Хай промине мене чаша ця, проте хай буде не як я хочу, а як Ти хочеш!"

Настало 2 листопада. Вирішив: пора випробувати свою конструкцію. Узяв один вибуховий пристрій та півтора-кілограмовий пакунок із вибухівкою, яка не поміщалась у дипломаті й поїхав автобусом. Вийшов на зупинці й попрямував навпростець у лісок під назвою Форт, котрий знаходиться далеко за селом. Постає питання, чому не пішов пішки, що значно ближче й, відповідно, швидше? А тому, що бабахне добряче, а над тим місцем глісада – траєкторія злету та посадки літаків аеропорту союзного значення. Вибух може привернути увагу, отож приїдуть правоохоронці. Собаки візьмуть слід, але він загубиться на шосе. В глибинах душі радів: який же я розумний та передбачливий...
"Спалитись" на дрібниці не хотілося, але все ж непокоїли недобрі передчуття. Розумів: душа передчуває біду.
Ідучи полем, молився: "Боже, благослови мене, і я, як колись Мойсей, але на цей раз ціною власного життя, знищу сатанинського ідола! Я готовий померти заради свого народу! Клянусь: не злякаюсь! Але хай буде воля Твоя! Хай промине мене чаша ця, проте хай буде не як я хочу, а як Ти хочеш!"

[Administrator]

Випробовування саморобної вибухівки

Заклав вибуховий пристрій та пакет із вибухівкою, котра мала спрацювати від детонації у виїмку, протягнув шнур, ліг, відкрив рот, щоб звук вибуху не пошкодив барабанні перетинки і, трохи хвилюючись, замкнув контакти. Стався незначний вибух та почувся звук, як від пострілу рушниці.
О, прокляття! Невдача! Спрацював тільки пороховий заряд. Чому ж не сталось вибуху?
У виїмці горіли обривки паперу. І в цей же час глибоко в душі з'явилося сильне, досі невідоме відчуття, яке повністю полонило мою свідомість: скоро, дуже скоро на цьому місці я буду давати показання слідчим. (?!)
Оце так-так! Але чому? - ставив я собі питання. Як це може статися? Це ж абсурд! Ніхто тут мене не бачив та ніхто не знає моїх планів! Ось так я в думках відповідав внутрішньому голосові, але від цього передчуття біди не зникало. Спересердя помочився на вогонь, на деформований від вибуху порохового заряду аерозольний балончик. І, щоб посміятися над цим незрозумілим для розуму передчуттям, вказав рукою на виїмку й сказав, ніби в присутності слідчого: "Ось сюди, громадянине слідчий, я заклав заряд, а там заховався й замкнув контакти".
 Не міг позбутися цього відчуття, воно не реагувало на жарти. Тоді дістав обгорілий пакунок із вибухівкою й зі словами: "Занадто багато буде доказів для вас, собаки!", - щосили пожбурив далеко у кущі.
Додому йшов сердитий навпростець. Ніяк не міг заспокоїтися. Стільки праці пропало! Коли ж буде ще один шанс? Певно навесні у переддень "Міжнародної солідарності трудящих" або аж через рік...
По дорозі трапився легковик, в якому водій ніжно пестив чужу жінку. (Хто ж свою повезе у поле?)
Це мене розлютило ще більше: ради кого розпинаюсь? Ех, буду жити як усі: красти, пити, гуляти, любити чужих жінок, жити в своє задоволення...
Та нікому із наших людей та воля не потрібна – втовкмачував сам собі. В газетах, на радіо та телебаченні суцільна брехня, в магазинах черги за усім-всяким а раби на влаштованих владою "демонстрациях трудящихся" носяться із портретами катів та вигукують їм здравиці! Знищу все, знищу все нафіг й буду жити як усі раби... А мо ні – замотаю вибухівку в поліетиленову плівку й закопаю подалі від хати ще й на тому місці вишню посаджу, щоб порушена земля не привернула увагу в разі ретельного обшуку. От і все – ніякий обшук не страшний. Звісно якщо зумисне не підкинуть зброю або пакетик із наркотиком...

[Administrator]

"Завтра обшук і у воскотопку обов'язково заглянуть!"

Щоб довідатися чому вибух не відбувся, вдома розібрав усі три вибухові пристрої. Виявилося: бертолетова сіль недостатньо просохла. Розпаливши грубку, зопалу почав кидати у вогонь порожні капсули аерозольних балончиків. Однак поступово у свідомості з'явились аргументи проти згортання всієї операції. Почалась війна думок, і гору з часом почали брати аргументи "за повторення акту самопожертви". Якщо я наплюю на долю власного народу, то наша влада й надалі буде безперешкодно продовжувати чинити всілякі беззаконня проти народу та всього світу. А якщо кожен із людей сам собі скаже "я людина маленька" або "хто я такий проти влади?", "а навіщо воно мені?", то саме цього ті негідники, що при владі й добиваються. Останній аргумент переміг, і я зібрав весь тринітрофенол, котрий містився у капсулах та й заніс на горище. Поклавши вибухівку у воскотопку, (мали три вулики й віск витоплювали та продавали) уже повернувся, щоб спускатися по драбині, як знову на мене накотилася та сама незбагненна, дивовижна хвиля страшного передчуття. Ніби якийсь голос кричить у моїй свідомості: "Знищ, спали все, не жалій! Жадібність фраєра погубить. Завтра обшук і у воскотопку обов'язково заглянуть, бо вона схожа на холодильник самогонного апарату!"
Не міг опам'ятатися: що це зі мною? Що це за чудасія? Та звідки візьметься обшук? Та нізащо цього бути не може!
Тільки трішечки заспокоювався, інші думки приходять:  "А може, все-таки, справді, знищити ці речові докази або закопати за хатою?"
Усе то так але часу вже не було - пора було їхати по дружину - вона в цей час здавала зміну в магазині. Завтра знищу або закопаю все, - твердо вирішив й став переодягатися. Аж тут дружина з'явилась - на роботі пересварилися, отож передачу зміни довелось перенести на завтра.

[Administrator]

"Знову велика біда чекає на тебе"

Я відклав свій героїчний задум, але... сум, печаль, тривога в душі чомусь не зникали. Більше того - посилювалися. Чому так? - запитував себе. Розумів: це душа передчуває біду але словами сказати не може. Але яка може бути біда, коли я відклав свій задум на майбутнє?
Щоб розвіятись, пішов провідати свого друга Михайла. Той зустрів мене несподіваною новиною - нагадав, як колись напередодні відбиття мною селезінки приснився йому пророчий сон й запитав, чи пам'ятаю я те його передбачення.
- А минулої ночі знову снилось, що ти прийшов до мене з моїм покійним батьком, - випалив Михайло. Знову велика біда чекає на тебе. Може, відчуваєш де впадеш - підстеляй солому!
 Я слухав й тільки очима кліпав, - не розумів що воно робиться та як до того дива ставитися. В голові безліч думок, але жодної розумної.

[Administrator]

Арешт

Наступного дня приходжу з роботи із ваганнями: усе знищити чи дуже надійно заховати до сприятливого моменту у майбутньому?
Відчиняю двері, а в кімнаті... мій друг Петро вже чекає мене. (Його мама пустила й щоб не нудьгував дала переглянути альбом сімейних фотографій.) Привітались. Друг до мене з проханням:
- Братик дістав спирту, отож, давай поїдемо до нього та й заберемо.
Чому ж це я маю погоджуватися? Дружба дружбою, але ж я йому не безкоштовний таксист. Та в цей момент згадав, що жінка працює в тій стороні, де й село Понебель.
- Гаразд, - кажу, - виручу тебе. Це багато часу не займе, а по дорозі назад заберемо жінку з магазину.
Час ще був. Відчинив грубку, кинув у жар залишки вибухових пристроїв та й поділився з однодумцем горем:
- Учора на Форті провів випробування але, на жаль, невдало.
Помітив як мій спільник здивовано, злорадно посміхнувся, але розум тоді чомусь на це ніяк не зреагував - уже звик до його дивацтв. 
Ми грали в шахи, а тим часом мама готувала вечерю. А ось і вечеря парує на столі. Я пригостив друга чаркою горілки а сам не доторкнувся - не пиячу перед тим як сідати за кермо. Повечеряли й рушили. Зупинився на Боярці й звідти із таксофону зателефонував жінці: "У мене невідкладні справи. Якщо затримаюсь, то ти дочекайся мене".
Петрові дав 36 карбованців та дві трьохлітрові банки, щоб і мені набрав спирту. Прибули. Арсена вдома не було й Петро пішов шукати "братіка".
Час спливає, а його все нема. Я почав хвилюватися: мене ж жінка чекає. Де ж Петро? У голові миттєво проносяться тисячі думок, але жодної розумної. Ну все - почекаю ще три хвилини і поїду... Ну, ще дві... Ну, ще хвилину і все... Ні, дорахую до п'ятдесяти й тоді поїду... Ну, ще до двадцяти й рушу... Ну, ще до десяти і уже, справді, поїду... Ніби якась незрозуміла сила стримувала мене.
Та ось бачу: біжить. Захеканий, схвильований, аж тремтить. У торбі дві повні трилітрові банки, в руці півтора-літровий графин для себе.
Рушили. Водії зустрічних машин сигналять фарами – попереджають: попереду патруль ДАІ. Відразу народжуються думки:
- Там чекають нас. Зупинять й запитають де взяли спирт. Буде біда.
Та в той же час більш переконливі думки беруть верх:
- Та ні, тебе не зупинять, пронесе, їдь! 
Нога слухається й ще сильніше натискує педаль газу.
Моє авто помітили ще здалеку. Зупиняють. До мене: 
- Куди їдемо? Що веземо? Пред'явіть документи!     
О, прокляття! Я забув посвідчення водія.
-  Що то від вас, хлопці, спиртом тягне. Відкрийте-но багажник!..
О горе! Батько забув вийняти з багажника мішок муки. (Він працював вантажником у магазині а муку тоді  продавали строго по 3 кг.)
-  А це в салоні що?
Відкриває банку. Нюхає.
- О, так це ж спирт! А це хто з Вами?.. Пасажир?.. Значить так: він вільний, а Ви поїдете з нами!   
Зозумів, що потрапив у справжню халепу, але був радий, що Петра відпустили. Сам я вже якось викручусь...
Автомобіль погнали на штрафмайданчик, а мене повезли на експертизу відносно наявності в організмі алкоголю. Пізніше завезли у міськвідділ міліції, й відібравши ремінь, шнурки та окуляри закрили в камері попереднього ув'язнення. Весь час я вів себе спокійно, зайвого слова не сказав. Цілу ніч не спав - молився. В душі було відчуття, що саме зараз дома відбувається обшук.
Раніше я уважно вивчав Біблію, отож, добре засвоїв істину: Коли ти повірив у Бога, коли вручив свою долю Йому, то що б не сталося, ніколи не нарікай на Господа! В молитві  щиро дякував Богові за все, що було, є й буде зі мною. Саме так молився тому, що пропонував свою безсмертну душу в жертву Всевишньому і всі свої слова добре пам'ятав. Якщо так сталося - значить, так потрібно Йому. Таким було моє розуміння.

[Administrator]

"При задержании вёл себя грубо, дерзил!"

Вранці привели в кабінет начальника міліції. Прокурор до начальника міліції:
- Поглядите на него! Ехал без прав! Вёз муку и спирт! При задержании вёл себя грубо, дерзил! Вот я и выписал ему 15 суток за мелкое хулиганство, а также и ордер на обыск. И что же? Дома у него мы нашли столько взрывчатки, что её хватило бы превратить в пыль многоэтажный дом!
Повернувшись до мене, запитує: -  Зачем тебе взрывчатка?..
- Для браконьєрства - рибу глушити... - промимрив я.
- Да знаем мы всё - слушали твои кассеты!
При цьому єхидно так, злорадно посміхаються до мене та один до одного. 
- Взрыв на Форту - твоя работа?!
Це був шок. Вони все знайшли! Пропав я! Це вже "вишка", спецпсихлікарня, або згноять у сибірських таборах.
- Вот тебе бумага, ручка, - в камере напишешь, чем тебе советская власть не нравится и что взрывать хотел!

[Administrator]

Спроба самогубства

Приводять мене у камеру, а там уже сидить чоловік. Розповідає, що посварився з жінкою - вона викликала міліцію, і ось він у КПЗ. Та я зрозумів: це "підсадна качка". Став він випитувати, але я правди не сказав. Коли сексот заснув, зробилося вільніше. Почав аналізувати ситуацію. Страх оволодів мною. Пропав! Горе мені! Вони все знайшли і на Форті хтось мене бачив! Який фантастично-фатальний збіг обставин! І все це "тягне" на вищу міру, 15 років сибірських таборів або спецпсихлікарню! Назавжди! Це був відчай, шок. Думки плутаються. Таке враження, ніби обухом по голові вдарили. Відчуваю, що з'їжджаю з глузду. Звичайно, я був готовий до геройської смерті, але аж ніяк не до такого повороту подій...
Що робити? Став молитися "Отче наш", а потім кажу: "Мойсей з мене, на жаль, не вийшов. Прости мене, Господи, якщо зможеш..."
Зробив із носовичка удавку та й став закручувати кульковою авторучкою на шиї. Коли ж втрачав свідомість, то тим часом удавка розкручувалась. Серед тієї безвиході раптом блиснула думка: "А може, все-таки жити та подивитись, що то буде далі?"
Узяв авторучку та й написав, чому і за що ненавиджу комуністичну ідеологію та навіщо мені потрібна була вибухівка. Це ж буде наді мною суд, - так собі думаю, - можливо, в наших газетах та радіо засуджуватимуть мене, а на Заході скажуть, що я правдолюбець, дисидент. От і стану знаменитим на весь світ. А далі буду діяти по обставинах...

[Administrator]

Слідство

Вранці приводять у кабінет керівника карного розшуку. На стіні, як прийнято, висить великий портрет першого чекіста - "залізного Фелікса" (Ф.Е.Дзержинського). Пропонують: "Намалюй план де ти проводив випробування інакше ми прочешемо той лісок і все-одно знайдемо".
Що тут поробиш, - намалював.
Наступного дня знову привели у той же кабінет. Слідство вели разом із керівником карного розшуку ще два КДБісти з Києва. Вони вже були на тому злощасному місці й розглядали, мацали руками деформований корпус вибухового пристрою, на котрий я в день випробовування помочився.
Бачу: біля столу слідчого стоїть мій дипломат із вибухівкою.
Ось КДБіст узяв його і натиснув на замки. У мене усе аж похололо всередині. Відкрив і... дістав звідти свої папери. Отже, це не мій, а його дипломат. Виявилося, що вони знайшли жменю тринітрофенолу, котрий зберігався у воскотопці та брилу жовтої фарби, - думали, що вибухівка.
Ще з першої секунди арешту вирішив: сам "горю", але за будь-яку ціну не видам свого товариша і водночас спільника.
Слідство йде повним ходом: один слідчий запитує, другий записує відповіді на друкарській машині. Запитували просто для видимості: усі відповіді вони вже знали і без мене. Переморгувались та посміхались. Я ж надивуватись не міг: ну звідки вони все про мене знають? Фантастика та й годі!
Слідчі дивились на мене, як на якогось інопланетянина. Запитували прізвища вчителів та керівників підприємств, на котрих я працював. Розумів: їх комітетники знайдуть й примусять писати на мене характеристики.
Питання: - А хто у технікумі був комсоргом групи?
Я розгубився...
Глузливо: - Що, пам'ять відібрало?
- Чому ж? Пам'ятаю. Я був комсоргом.
Помітив, як шокувала їх моя відповідь.
- А з якими дівчатами ти зустрічався до одруження?
Тепер вже мене шокувало таке нахабство комітетників.
- Та, - кажу, - моя жінка була єдиною з ким я зустрічався.
Запитують: - Коли ж ти, хлопче, засумнівався у мудрості рідної комуністичної влади?
Що ж їм відповісти? Мовчу. Тоді один слідчий іронічно звертається до свого колеги:
 - Вітя, ти пам'ятаєш, у якому році наші війська окупували Чехословаччину?
А я від подиву тільки очима кліпав.
- Слухай, Рахметов, ти випадково не спав на цвяхах, готуючись до боротьби з радянською владою?  Ні?!..  Чому ж ти не жив, як усі люди?.. Чого тобі не вистачало?. Хату маєш, жінка молода, син підростає, робота цікава, є машина, є гроші, є вдосталь їжі та самогону. Здається, живи у своє задоволення, їж, пий, гуляй, веселися. А ти в політику поліз...
(Рахметов - літературний персонаж, котрий заявляв: "Моя невеста - революция!" й всіляко загартовував тіло та душу, навіть спав на цвяхах, щоб бути готовим до важкої боротьби з монархічним державним устроєм.)
- За Батьківщину боляче, - пробурмотів я собі під ніс, але вони не розчули чи то зробили вигляд, що не розчули.
- Слухай, а може, ти імпотент?.. Га?.. Що?.. Ні?.. Значить, стоїть!?.. Так у чому ж тоді справа?.. А може, тебе не судити треба, а лікувати?.. Як вважаєш?.. Підлікуємо, й гуляй собі...
Сміються...
Ось у такому дусі наді мною кепкували ці здорові, самозакохані молодики. Очевидно, моє становище було для них безглуздям забезпеченої всім необхідним людини, й вони не могли втриматися від глузування над наївним простаком, котрий так дешево оцінив свою свободу. Та вони так само глузували б над Ісусом Христом:  "Чому ж ти не жив, як усі люди?..  Чого тобі не вистачало?..." й так далі...
- Ото, хлопче, відсидиш свій строк - вози в той лісок дівчат. Тільки не малоліток, бо сам же розумієш - стаття. А так, якщо й спіймають із котроюсь:  "За згодою поїхала? "  - "За згодою".  Ну і всі діла...   
Продовжують сміятись.
- А знаєш, - розглядаючи фотографії з "місця злочину", звертається говіркий до свого колеги, - часом бабу знімеш і не знаєш куди її везти. Жаль, не знав я раніше про це мальовниче місце.
Якось один із них тихенько запитав свого колегу, але я все-таки почув: "А що, не  признається з ким віз спирт?"
У мене все обірвалось всередині - ще тільки не вистачало, щоб примушували видати свого найкращого друга.
Той у відповідь хитро підморгнув та заперечно похитав головою, - мовляв, мовчи про це. Я це помітив, але второпати нічого не міг, - мозок не давав логічних висновків.

[Administrator]

"Наша партия – революция! Ей единственно мы верны!"

Самозакоханий вигляд цих комітетників свідчив, що їм подобається їхня робота. Одягнені в гарні костюми, напахчені дорогим одеколоном, акуратно поголені, вони вкусили солодкого наркотику вседозволеності й були дуже задоволені. Я бачив: це не переконані марксисти-ленінці, не кращі із кращих членів компартії, а звичайні циніки, котрі служать самим собі. Ідеал їхнього життя: смачно їсти, м'яко спати й насолоджуватися владою. Ці хлопці були з тієї величезної кількості мерзотників, котрі рвуться до влади заради особистої кар'єри й для них зовсім не принципово яка та влада, який колір прапора чи текст гімну.
Комуністи писали на своїх плакатах та голосно заявляли: "НАША ПАРТИЯ - РЕВОЛЮЦИЯ! ЕЙ ЕДИНСТВЕННО МЫ ВЕРНЫ!" Та насправді вся ота наша соціалістична дійсність була круто замішана на лицемірстві. Знав: якщо коли-небудь радянська влада захитається, то ніхто з них не стане захищати її до останньої краплі крові - усі вони дружно перейдуть під нові знамена, щоб і далі жити у своє задоволення. З прочитаних книг, спогадів старожилів та власного досвіду знав, що насправді вічно живою та всеперемагаючою є не марксистсько-ленінська ідеологія, а спосіб спритно пристосовуватись до будь яких обставин, щоб їсти смачніше та спати м'якше.
В цьому немає нічого дивного: тюремні наглядачі, котрі знущались над революціонерами, після захоплення влади комуністами, дружно перейшли на сторону переможців й знущатись стали над своїми колишніми господарями. Водії, котрі на престижних іномарках обслуговували царську сім'ю та урядовців залишились на своїх місцях, щоб надалі возити уряд царевбивць. Пізніше ті марксисти-ленінці спритно міняли свої політичні погляди разом із передовицями партійних газет. Після розвінчання М.С.Хрущовим "культу особи" Сталіна активно критикували ті ж самі пристосуванці, котрі нещодавно так активно його возвеличували. Пізніше М.С.Хрущова критикували ті, котрі його ще вчора возносили до небес. В день смерті лише в декількох центральних партійних газетах надрукували коротенький некролог. Ось так минає слава людська. Розумів: подібна доля чекає й рясно увішаного орденами Генсека Л.І.Брежнєва.
Вірно ж кажуть: "У перемоги багато родичів, поразка ж сирота". Пригадалась праця у м'ясному відділі державного гастроному. Як тільки виникали перебої з постачанням так відразу у мене з'явилось безліч впливових друзів - кожен хотів без проблем мати дефіцит на своєму столі. Та як тільки перебої з постачання м'яса припинялися, так відразу тих "друзів" ніби вітром здувало...
Про КДБ ходили різні чутки та анекдоти. Одні казали, що там б'ють безжально, інші - що не б'ють. Мене не били. А навіщо - вони й так усе чудово знали. Щоправда, був один епізод. Запитують де брав аміачну селітру. Думаю: скажу в колгоспі - запитають в кого саме. Стануть перевіряти. Навіщо наводити на людей неприємності? 
Кажу:  - Не пам'ятаю...
Один із них підійшов до мене ззаду:  - Що, пам'ять відібрало!?
Я мимоволі зіщулився: Ото, - думаю, - зараз  вріже.
А другий: - Вітя, не дави на нього. Може, справді, не пам'ятає. Так і запишемо: "не пам'ятаю".

[Administrator]

Не можу отямитися від такого карколомного повороту долі

Минали тривожні дні. Спав на голій підлозі. У кутку камери велика каструля з кришкою для справляння природних потреб. Голова та все тіло нестерпно чешуться. Прошу відвезти в слідчий ізолятор поголитися, помитися, але мені тільки обіцяють та злорадно посміюються. Здогадався: це такий спосіб тиску, морального пригнічення ув'язненого.
Два тижні обростав щетиною та покривався брудом. Попереду страшна невідомість. Що буде: "вишка", психлікарня КДБ чи сибірські табори для політв'язнів? "Вишка" - це куля в потилицю. Про спеціальні психіатричні лікарні знав із передач радіо "Свобода". Доходило до того, що серед білого дня комітетники у білих халатах висмикували з людського натовпу настирливого правдошукача й заштовхували у автомобіль із червоними хрестами. Усі подальші маніпуляції з "хворим" були відпрацьовані до дрібниць. Справу "хворого" влада розбирала й судила заочно, за закритими дверима. Скарги від пацієнтів спецпсихлікарень "лікарі" не приймали, передати ж таємно через обслуговуючий персонал було неможливо. На скарги родичів влада реагувала стандартно: "Больной человек. При чём тут мы? Обращайтесь к врачам". 
Якщо у в'язниці ти знаєш свій термін покарання і тебе оточують люди, які вчинили більший чи менший злочин, то в спецпсихлікарні ти знаходишся у такій самій камері, але зі справжніми психічно хворими. Працівники КДБ у білих халатах тебе інтенсивно "лікують" до повного, так би мовити, "одужання", а коли воно настане вирішують у кабінетах держбезпеки. Для прискорення процесу "одужання" роблять ін'єкції препаратів, примушують тричі на добу ковтати пігулки, котрі викликають нестерпні муки, руйнують психіку. І це не рік, не два а іноді 5 – 15 років! Ще й заглядають в рот, щоб пересвідчитись що таки проковтнув. Викриють що хитруєш – посадять на голку отож постійно перебуваєш в страху. В декотрих лікарнях ніяк не схитруєш – нейролептики підмішують у їжу тому що...   
Знав: лікарі спецпсихлікарень полюбляють тортуру під назвою "інсуліновий шок": голодного хворого прив'язують до ліжка (бо навіть дужі санітари його не втримають) й вводять інсулін котрий спалює весь цукор в крові. Людина відчуває нестерпні муки, її роздирає божевільний страх скорої смерті, вона корчиться, кричить нелюдськими голосами. Нарешті, коли свідомість гасне, мозок на якусь мить умирає, смерть вже ось-ось, медсестра уводить в вену глюкозу. Мокра від ста потів людина засинає й прокидається з почуттям жахливого голоду. Тут їй дають досхочу наїстися перлової каші, хліба, баланди. Через місяць хворі виходять з інсулінових палат потворно жирні, неголені, із заплившими салом очима. Чув що, зазвичай за один курс лікування практикували більше двадцяти  інсулінових шоків.
Піддослідних закутують у мокрі простирадла й прив'язують до ліжка на три доби. Простирадла висихають й так стискають "хворого", що не поворухнутись. При тому всьому ще й інтенсивно вприскують препарати, котрі побільшують муки. Ясна річ, під час такого "лікування" "хворого" не годують та в туалет не виводять. Досліди на людях, випробовування ліків в спецпсихлікарнях були дозволені владою, отож стали звичним явищем.
Знав: у спецпсихлікарнях практикують вишукану тортуру під кодовою назвою "санация полости рта". "Хворого" запрошують у стоматологічний кабінет і там видаляють та лікують... абсолютно здорові зуби! Якщо на волі у канал хворого зуба для того, щоб вбити нерв закладають миш'як, то там зуби та нерви видаляють без знеболення. Познущавшись досхочу, "лікарі" зуби акуратно пломбують, так що пізніше на волі ти нікому нічого не доведеш. Знав також про "електрошок" - до голови прикріплюють електроди й через мозок пропускають струм певної сили та частоти. Після декількох таких процедур у "хворого" настає амнезія (втрата пам'яті). Пізніше рідним кажуть, що так воно й раніше було. Якщо вже там ти внаслідок подібного "лікування", як співає В.Висоцький: "Забыл алфавит, падежей припомнил только два..." то, ясна річ, пізніше уже нікого у своїй невинності не переконаєш. Тебе ж вилікували й виписали без переломів, синців і зуби у тебе цілі...
Медперсонал кожної спецпсихлікарні практикував власні методи "лікування" правдошукачів, - безмежним був полігон для експериментів, так що тут уже як кому "пощастить".
Ходили чутки, що декотрі в'язні "косили на дурку", щоб відбути термін покарання в теплій палаті психлікарні. Після першого курсу "лікування" усі вони слізно просилися назад у тюремну камеру чи табір.
Про сибірські табори для інакомислячих наслухався такого, що краще вже "вишка". Це після суду, а попереду слідчий ізолятор або, по-народному, тюрма. Що там буде із заарештованим, які несподіванки, сюрпризи його чекають?
З тюремного досвіду однокласника Степана знав про страшні камери під назвою "прес-хата". Слідчі формують із числа негідників групу, із якою укладають договір про співпрацю. Ми вам, мовляв, пом'якшення вироку, сало, масло, сигарети, чай, а ви "пресуйте" кожного, кого до вас підселимо. Трапляється, що чоловік не хоче признаватись чи брати на себе чужий злочин. Тоді його закидають у "прес-хату", де ті покидьки над ним жорстоко знущаються. Доходить до того, що новачка змушують задовольняти їхні сексуальні домагання. Через деякий час непокірного везуть на слідство. Там бідолаха благає слідчих щоб його перевели в іншу камеру. А ті у відповідь: 
- Це залежить тільки від адміністрації тюрми...
Потім висловлюється співчуття:
- Ми то б могли замовити за тебе слово, але ж ти не хочеш допомогти слідству.
І морально та фізично зломлений підозрюваний на все погоджується. Хитрість цієї підлості в тому, що на суді не поскаржишся - слідчі та наглядачі тебе ж не били... На скарги відповідь стандартна:
- Ах, тебе били в камері? Сам винен, раз з людьми ужитися не можеш.                       
Від важких думок та переживань голова обертом іде - не можу отямитися від такого карколомного повороту долі.

[Administrator]

"Ну, тепер то ми всіх вас, антирадянщиків, візьмемо "к ногтю"!

Та ось приводять  у кабінет керівника карного розшуку. Помічаю: присутні стривожені. З радіоточки линуть траурні мелодії. Звертаються до мене:
- Вже чув новину? Радієш, мабуть?
- Ні, не радію, - кажу.  А що сталось?
- Брежнєв помер... А знаєш, хто очолює комісію по організації похорон?.. Андропов! Це означає, що він і займе місце покійного генсека. 
Начальник міліції не вгамовується - йому хочеться висловити свою ненависть та презирство до таких ворогів, як я.
- Знаєш, хто такий Андропов Юрій Володимирович? Знаєш?.. Ну, тепер то ми всіх вас, антирадянщиків, візьмемо к ногтю!
І злорадно показав пальцем на столі, як це відбуватиметься. Звичайно, такі слова мене пригнічували. Оце так уляпався, - думав я, - час від часу не легше. Страх огортав  душу, але я молився, бо знав істину: ніколи не нарікай на Бога, у житті віруючого все на краще.

[Administrator]

"Ох і наробив би ти нам ділов своєю вибухівкою..."   

               
Наступного ранку мене поставили перед ясні очі керівника КДБ Рівненської області. Солідний чоловік. З усього ним сказаного наведу дві вартих уваги фрази: "Ми мусимо всіх перевіряти. Знаєш, скільки було б нам неприємностей, якби ти в Індії попросив політичного притулку?!"
І ще: "Да-а... Як же своєчасно ми тебе взяли! Ох і наробив би ти нам ділов своєю вибухівкою!"
При зустрічах мене розглядали як музейну реліквію, але не приховували в очах ненависті як до особистого ворога. Розглядали злорадно: злість за те, що я ворог, радість від того, що ось навмання  закинули сіті і таку рибку виловили...
Весь час відчував: на мене інтенсивно, досить ретельно збирають компромат. Проте в душі було переконання, що ніхто проти мене поганого слова не скаже, що, власне, пізніше підтвердилося. На черговому допиті ставлять питання руба: "Будеш корчити із себе антирадянщика, - поїдеш на 15 років до білих ведмедів або назавжди у спецпсихлікарню. Якщо ж скажеш, що виготовляв вибухівку просто з цікавості, - отримаєш 2, максимум 3 роки за незаконне зберігання зброї, а там відсидиш половину і за зразкову поведінку достроково звільнишся".

[Administrator]

Яку тактику поведінки вибрати?

Що робити? Розумів: у них мало компромату для антирадянської статті отож говорити правду - означає копати собі могилу. Також знав їхню звичну тактику: органи КДБ намагалися незадоволених політикою правлячої партії засуджувати по кримінальних статтях, щоб можна було кричати на весь світ, що у нас нема політичних в'язнів, тобто немає передумов для невдоволення.
Який варіант поведінки вибрати? Поміркувавши, вибрав другий варіант, тому що декілька років ув'язнення краще ніж 15 у краях білих ведмедів чи знущання у спецпсихлікарні до повного "одужання".
Розумів: при несправедливій владі не може бути справедливого суду. Уявіть відкритий суд. В переповненому залі рідня, друзі, односельчани, журналісти наші та закордонні.
Запитання судді: "Підсудний, скажіть, чим же Вам не подобається вождь світового пролетаріату й мавзолей його в Москві?"
І моя відповідь: "Геніальні люди здобувають владу на виборах, а Ленін захопив силою озброєних прибічників. Вождь загальнолюдську мораль перевернув із ніг на голову, свідомо примушував робити антихристиянські вчинки: грабувати, вбивати. Іменем революції було дозволено чинити будь-які злочини. Грабунок революціонери називали експропріацією експропрійованого. Пізніше Храм Христа Спасителя зруйнували, взамін побудували мавзолей і йшли на поклоніння до нового божества - набитого тирсою опудала вождя. Керівники партій та уряду кожне комуністичне свято піднімаються на могилу-трибуну й вітають одурений народ... Безумством є робити ідолом антихриста та топтатись на могилі. Ви вчинили злочин, порушивши заповідь "Не сотвори собі кумира", а я протизаконно намагався звернути на те увагу. Протизаконно тому, що свобода слова у нас тільки на папері. Була б справжня свобода слова, то я, ясна річ, висловив би свої погляди у засобах масової інформації. Якби не було вашого злочину, то не було б й мого протизаконного наміру, так що судіть спочатку себе, а вже потім - мене..."
Це колись, ще за так ненависного царя-батюшки був суд присяжних й на той суд допускали журналістів. Різноманітні революціонери були раді можливості прогриміти на весь світ. От для прикладу, завдяки газетярам на весь світ пролунало: "Лёд тронулся, господа присяжные заседатели!" Ну, так то ж за царату... Радянська влада мала дещо інші погляди на демократію.
 Ясна річ, про відкритий справедливий суд не могло бути й мови. Знав, що для політичних розправ влада зазвичай йшла на таку хитрість: вибирали найменший зал і задовго до початку судилища його вщент заповнювали гравшими роль обуреного народу співробітниками КДБ. Друзям та журналістам місця, ясна річ, вже не знаходилося. Це означає, що такі мої слова чули б тільки співробітники КДБ, прокурор, суддя та вибрані владою два народні засідателі. З огляду на цю обставину написав, що у мене немає причин ненавидіти владу, котра дала мені освіту, безплатне медичне обслуговування, роботу та надії на світле майбутнє. Забираючи написане, один із комітетників суворо застеріг: "Тільки не здумай на суді ляпнути щось про політику!" Наші погляди зустрілись. В очах комітетника було стільки гніву, що я зрозумів: у випадку непослуху їхній репресивний апарат розчавить мене безжально, як комаху.

[Administrator]

Відтворення "злочину"

Наступного дня повезли на відтворення події злочину. І от я знову на Форті. Ткнув на ту виїмку пальцем й сказав: "Ось сюди, громадянине слідчий, я заклав заряд, а там заховався й замкнув контакти."
Мої слова записували на магнітофон. Наприкінці керівник карного розшуку, поглянувши мені в очі, сказав у мікрофон: "Запис проведено 17 вересня 1987 року". Я це зрозумів як натяк на те, що побачу волю аж через 5 років. Значить, ще слідство не завершено і до суду далеко, а вже вирішено яким буде моє покарання.
Коли везли в КПЗ, думав чи то навмисне слідчий натякнув чи просто проговорився. Саванчук (таким було прізвище слідчого) завжди так формулював питання, щоб підштовхнути мене відповідати в бік зменшення вини. Навіть інтонації запитань виказували, що десь у глибині душі він жаліє мене. З цього зробив висновок: він цілком свідомо натякнув про термін ув'язнення. Отже я ще проходжу по справі як свідок а органи держбезпеки вже запланували позбавити мене волі на 5 років!

[Administrator]

Порушення карної справи

Увечері у своєму кабінеті Саванчук офіційним тоном повідомив: "До цього дня Ви перебували в камері попереднього ув'язнення за дрібне хуліганство, а у справі проходили як свідок. Сьогодні я заарештовую Вас, порушую карну справу і переводжу у слідчий ізолятор".
З цього моменту офіційно розпочався мій термін ув'язнення. І тут надурили - украли 14 днів волі.
Мені повернули окуляри.  Нарешті, - думаю, - дозволять помитись та поголитись.

[Administrator]

Слідчий ізолятор

"Автозак" везе в'язнів, як дрова: вибоїни на асфальті не об'їжджає, на поворотах не гальмує. У будці триматись немає за що, а тому ми літаємо від однієї стінки до іншої. Що ж, це теж свого роду спосіб знущання.
Такий стиль поводження не викликав у мене подиву, тому що добре пам'ятав ще на волі почуту повчальну розповідь колишнього в'язня. У кар'єрі виправно-трудового табору працювали в'язні. Небо затягнули темні хмари, сипонув дощ. Керівник виробництва, котрий був із числа цивільних спеціалістів, звернувся до "хазяїна" (керівника виправно-трудового табору) із пропозицією: "Давайте призупинимо роботу - люди ж мокнуть."
Той у відповідь презирливо: "А где вы здесь видите людей!?"
Та ось і слідчий ізолятор. Спочатку проходжу ретельний обшук: обмацують кожен рубчик а я стою абсолютно голий на холодній цементній підлозі. Обшуканий одяг з огидою кидають  до ніг.
"Руки в сторони! Присядь! Устань! Нагнись! Роздвинь сідниці! Ширше!"
Контролер кричить на мене, як колгоспник на чужу худобу. З перших секунд дають зрозуміти, що ти тут ніхто, нуль, бидло. Далі фотографують, знімають відбитки пальців. Нарешті миюсь. Гоління тупим лезом перетворилося на справжню муку.
Завели у безлюдну камеру. Здогадався: це приміщення для очікування. "Відстійник", якщо на жаргоні. Я тут, а тим часом "хазяїн" вирішує в яку саме камеру мене помістити.
Невдовзі мені до компанії закинули ошелешеного карколомним поворотом долі селянина. Причина арешту така: сусід, котрий працював їздовим, вкрав в колгоспі мішок зерна й запропонував йому за могорич. Якась продажна людина цю оборудку помітила і... І ось він зі мною, а його сусід у камері навпроти.
В той час арешти за дрібні правопорушення стали звичними - новий генсек Андропов Ю.В. досить круто взявся за боротьбу із порушенням соціалістичної законності. Через годину мене викликали й ми попрощались.