Герої Серед Нас - Приклади Гуманізму і Позитивізму

[Wednesday]

Дивлюсь, як 1) стадо психічно хворих неадекватів біснується на форумі Z, а 2) ще одне стадо на Єрмачці мовчазно робить вигляд, що не помічає (а дехто з 2) під фейковими ніками, користуючись анонімністю (вони так думають) долучається до 1) і їх брудних справ).

І таким надихаючим контрастом є життя та діяння достойних людей - у першу чергу, звісно ж, героїчних воїнів ЗСУ та інших жертовних патріотів.

У цій темі я буду розповідати про Людей з Великої Літери, які генерують світло і позитивізм, допомагаючи іншим.

Those people make our lives worth living і заслуговують на визнання!

[Wednesday]

80-річна жінка з Альберти (українського походження!) встановила світовий рекорд за кількістю донорської крові

Вона почала у віці 22 років і майже через шість десятиліть встановила світовий рекорд.

Жозефіна Міхалюк із містечка Пенхолд у провінції Альберта здала 203 одиниці крові за своє життя, встановивши світовий рекорд за кількістю донорських донацій, зроблених жінками.



Міхалюк почала донорство в 1965 році. Вона відвідувала свою старшу сестру, яка мала запис на здачу крові, і її попросили прийти. «Я вирішила приєднатися до неї, і це був початок», — каже Міхалюк, згідно з офіційним веб-сайтом Книги рекордів Гіннеса.

Незважаючи на те, що їй за 80, частота її пожертвувань все ще становить понад чотири на рік. Хоча було багато років, коли вона не могла донувати — і під час вагітності (у неї четверо дітей), і через кілька операцій.

Міхалюк щоразу здає одну одиницю крові.

Стандартна канадська донорська одиниця крові становить приблизно 450 мл, «трохи менше півлітра або двох чашок», зазначає Канадська служба крові.

Про те, чому вона робить те, що вона робить, Міхалюк каже: «Я відчуваю, що маю в собі сили віддати. Я можу поділитися цим з людьми, які цього потребують».

Оскільки O+ є її групою крові, її пожертви також користуються великим попитом, оскільки це «найчастіша група крові», заявляє Червоний Хрест. «Цим має займатися набагато більше людей. Існує такий високий попит на кров, щоб рятувати життя», — каже вона.

Вона каже, що ніколи не вважала цю процедуру болючою чи незручною. Фактично, після кожного пожертвування вона відчуває заряд енергії. Як правило, після донорства частина плазми замінюється протягом годин, а тромбоцитів – протягом днів. «Щоб відновити кількість еритроцитів, можуть знадобитися місяці», — стверджує Канадська служба крові.

Про те, як вона ставиться до досягнення рекорду, який вона ніколи не збиралася створювати, Міхалюк каже: «Я навіть не думала, що у мене буде рекорд; Я не жертвувала з цієї причини. І я планую продовжувати».

+++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++++

До речі, в Канаді не платять за донування крові, як у інших країнах.

Я пишаюся тим, що живу в одній провінції із такою чудовою жінкою.

[Сергій Чернівці]

Я коли читаю такі пости——все життя жалкую що не можу здавати кров((
В університеті переболів Боткіна——і тепер не можу бути донором((——
А як на мене це один з простих способів зробити щось хороше((

[Wednesday]

Я коли читаю такі пости——все життя жалкую що не можу здавати кров((
В університеті переболів Боткіна——і тепер не можу бути донором((——
А як на мене це один з простих способів зробити щось хороше((

До речі, я теж. Але мені канадський лікар щось таке казав, що я можу здавати кров, бо в мене якась рідкісна група, і нічого не казав про гепатит.

Треба буде його ще раз перепитати.

[Wednesday]

Натрапила на цю історію, і вона мене розчулила та надихнула. Все-таки які у деяких людей великі серця - ангели дійсно живуть посеред нас.

Лучанка Ніна Орел працювала бухгалтером в Луцькому будинку дитини. Саме там побачила Дмитра, в якого ще при народженні діагностували тяжку травму та ДЦП. Від нього відмовилися біологічні батьки. Дмитро не ходив і не розмовляв. У дитячому будинку в картотеці був зазначений як важка дитина, харчувався через зонд, його часто забирала швидка до лікарні.



"Говорили, що з нього нічого не буде. Мене відмовляли дуже багато людей. Сім'ї зазвичай хочуть здорову дитину, а я його полюбила. Щоб за ним доглядати, звільнилася з роботи", – каже Ніна Орел.

Попри те, що жінці було за 50-років, їй все ж вдалось взяти опіку над дитиною, якій на той момент було 2 роки. З чоловіком на той час розлучилася, донька була уже дорослою і жила окремо.

Зараз Дмитрику 12 років. Попри прогнози лікарів, Дмитро сам їсть. Любить картоплю, відбивні та олів'є, – каже жінка. Син часто усміхається та навіть кілька разів сказав "мама", – з гордістю говорить Ніна Орел.

Зі слів жінки, ліки для Дмитра оплачує держава. Безоплатні для нього і курси реабілітації. Ніна Орел не полишає надії, що колись син сам піде.

Жінка щодня вивозить сина на прогулянку в дитячому візку. У їхній п'ятиповерхівці немає ні ліфта, ні пандусів. Та пані Ніна ні на що не скаржиться. Садить квіти навколо будинку, щоб її Дмитрик щодня бачив щось прекрасне.

Якою любов"ю і турботою оточений Дмитрик, можна бачити із світлин та відео. Можемо лише побажати їм обом міцного здоров"я і усієї можливої пітримки від небайдужих людей. 

[Wednesday]

Справжні герої проявляються у найбільш важких, нелюдських обставинах - наприклад, під бомбами геноцидального Ізраїлю, що на сьогоднішній день вбив більше 10 тисяч людей, більше 4 тисяч яких - діти.

І серед цього пекла на землі, під безжалісним ізраїльским вогнем, бомбами та руйнуваннями, в умовах, коли вже оперують без внестезії, навіть виконуючи ампутації, де нема достатньо їжі, води, електрики, світла та зв"язку, і де твоє життя може обірватися у будь-яку хвилину, віддано працюють справжні ангели, люди найвищої якості, які забули про свої власні потреби заради служіння іншим.

Емілі «Калі» Каллахан, медсестра-менеджер організації «Лікарі без кордонів»/«Лікарі без кордонів» (MSF) зі Сполучених Штатів, перебувала в облозі в Газі протягом 26 днів. Вона та ще 21 міжнародний співробітник MSF нарешті змогли виїхати 1 листопада 2023 року.

6 листопада 2023 року Каллахан дала інтерв'ю Андерсону Куперу з CNN. У цьому уривку з інтерв'ю вона описує, свідком чого вона була, і що переживають її палестинські колеги.

«Ми говорили [нашим палестинським колегам] знову і знову: «Вам не потрібно залишатися. Ми розуміємо, якщо ви хочете залишити нас». А вони сказали: "Ви теж сім'я. І ми нікуди не підемо".

«Ваш персонал, палестинці, які працювали на MSF, на «Лікарів без кордонів», були стурбовані вашою безпекою".

«Ми б померли протягом тижня без [наших палестинських колег]. Вони єдина причина, чому ми живі".

«Це неймовірно, що це зайняло стільки часу, щоб американці, хворі люди, почали перетинати прикордонний пункт Рафах. Це незрозуміло".
 
«І ми були у відчаї. Одного разу ми підрахували калорії на основі наших запасів і з'ясували, що якщо всі ми, з нами 50 людей, які зараз живуть на парковці, з'їдаємо лише 700 калорій на день, це все, що у нас було, у нас залишилося їжі на два дні, і це все. І наш національний персонал вилетів. На той момент у нас не було стільникового зв'язку, тому ми не мали уявлення, що з ними сталося. Навколо нас вибухають бомби, тому що є немає безпечного місця в Газі".

«Навіть пройти той прикордонний пункт Рафах. Як це було?"

«Вони ні на секунду не відходили від нас".

«Ви — національний штаб.

«Національний штаб".

«Тому що боялися за твою безпеку ще на кордоні".
 
«Вони переконалися, що вони стоять між нами та зневіреними людьми. Вони переконалися, що вони розмовляли з кожним чиновником, якого могли знайти, намагаючись проштовхнути нас, намагаючись посадити нас в автобус, намагаючись витягти нас".

«І ми сидимо там, спостерігаючи за цими неймовірними людьми, які пожертвували всім заради нас, які пожертвували часом зі своїми сім'ями, власною фізичною безпекою, власним запасом води, яку вони нам давали".

«І ми спостерігаємо, як вони борються, щоб переправити нас через кордон, знаючи, що ми не веземо їх із собою. І вони цього не зробили, вони не похитнулися. Ібрагім був прямо попереду з нашими паспортами, так боровся щоб вивезти нас, і ми дістаємося до Аріша тієї ночі й дізнаємося, що його батьки мертві».

Емілі Каллахан каже, що медичні бригади в Газі пообіцяли залишитися, щоб допомагати людям, які перебувають під ізраїльським бомбардуванням.

«Якщо вони збираються вбити нас, ми помремо, рятуючи якомога більше людей», — розповіли Каллахан її колеги у Газі.

[Wednesday]

Сучасні гречкосії - як родина українських фермерів виживає під час війни.

Надзвичайно сподобався цей сюжет. Яка чудова українська родина, справжні хазяї своєї землі, які, незважаючи на всі випробування, продовжують працювати на ній і дбати про неї.

[Wednesday]

Навіть не маючи ніг, справжній лідер веде людей за собою!

Дмитро Сливець – ветеран АТО й повномасштабної війни. Йому всього 28. 

Коли почалась повномасштабна війна, одразу пішов до військкомату, служив командиром взводу розвідки 63-ї окремої бригади. У 2022 році на Херсонщині він з побратимами переслідував ворожу диверсійно-розвідувальну групу: двох окупантів вдалось знищити, але у відповідь вони почали обстріл з гранатомета.

Дмитро хотів сховатись за машиною, але за декілька метрів натрапив на розтяжку. Йому відірвало ногу. Далі – друга розтяжка. Воїн втратив і другу ногу. Життя йому вдалось врятувати: завдяки побратимам. Поруч, у лікарні, постійно перебувала кохана Вікторія: у медичному закладі пара побралась.

Після реабілітації Дмитра подружжя оселилось у селищі Головне на Волині: там купили хатину. Дружина влаштувалась продавчинею, а Дмитро займається виготовленням плитки та блоків. От тільки добиратись йому на кріслі колісному до центру громади було вкрай складно.

"На протезах незручно пересуватись, я вже мовчу про крісло. Якщо треба доїхати до магазину, а найближчий за два кілометри, то тільки машиною. Дуже багато дітей живе на нашій вулиці, їм теж важко такою розбитою дорогою йти до школи та садочка. Людині, щоб отак пішки пройтися до магазину, треба чоботи вдягати по саму шию", – розповідає ветеран.

Дмитро зрозумів, що пора розвʼязувати проблему. Він закликав сусідів допомогти. 9 березня 2024 року він написав у сільській групі в соцмережі, що треба довести дорогу до пуття. Просив допомоги фінансової та фізичної.

Люди відгукнулись. Хтось прийшов з лопатою, хтось приїхав на тракторі. Долучилися чи не всі жителі вулиці. Вони звернулися до голови громади по підтримку. Від нього отримали 100 тонн цебеню. Власним коштом жителі закупили матеріали та розпочали будівництво. На роботу вже пішло 25 000 грн. Частину Дмитро витратив з власної кишені, щось додали сусіди.

Справи рухаються нешвидко, але впевнено. Дмитро переконаний: разом з командою доведе діло до кінця. Адже з селищем його повʼязує майбутнє: тут заснував виробництво воріт, найняв виробників. Планує згодом виготовляти бруківку та бордюри, а поки зосередився на будівництві дороги.

"Зміни мають починатись у кожному селі, й таким чином з часом зміниться на краще вся країна", – зазначив Дмитро Сливець у коментарі газеті "Експрес".

Підтримати воїна та пришвидшити роботу можете й ви, зробивши донат на карту Дмитра: 5168745612237195