Причини, наслідки і таємниці українських майданів

[Wednesday]

Сьогодні виповнюється 10 років з того дня, коли Мустафа Наєм, на той час журналіст, написав знамените:



І пізніше:





Якщо спочатку люди вийшли на протест як знак незгоди з тим, що президент Янукович відмовляється від підписання Угоди про Асоціацію із Європейським Союзом, то після побиття студентів масові демонстрації стали виражати протест проти корумпованої, наскрізь прогнилої влади Януковича і його посіпак.

На протязі наступних місяців відбувалося те, що стало однією із найвеличніших і однією із найкривавіших сторінок в історії українського народу.

[Wednesday]

Революція Гідності, яка не була ніяким путчем чи держпереворотом (як намагаються показати її вороги України), була спонтанною природною реакцією душ та сердець українських патріотів.

Вільних людей, які відмовлялися бути рабами і не бажали більше, щоб по них топталися.

Людей, які жадали свободи, справедливості і світлого майбутнього собі і своїм дітям та внукам у такій же вільній і світлій країні. Вільній та світлій, як їх думки і сподівання.

Але чи виправдалися їх сподівання? Чи не стали марними величезні жертви, принесені у ім"я свободи?

Це одне із тих питань, на які відповідь "так" була би "білою брехнею", щоб не образити чиїсь почуття.

Я вважаю, що треба відповісти на це питання чесно - хоча б заради тих, хто заплатив найвищу ціну. Хто боровся і загинув, і навіки заснув під закривавленим українським прапором.

[Wednesday]

Після того, як українці, забивши на досягнення першого Майдану, вибрали президентом зека і дегенерата Януковича, я у свою чергу забила на Україну. Взагалі не цікавилася нічим, що там відбувається, і коли почався Євромайдан, це навіть не особливо промайнуло у мене на радарі. Я не відслідковувала ці події, хоч і знала, що Янукович не підписав асоціацію - але я іншого від нього і не чекала.

Поки одного вечора я не почула плач із сусідньої кімнати. "Ця мерзота побила дітей!". Це плакали від розпачу мої родичі, які тоді були у нас в гостях і в реальному часі відслідковували всі події.

З того моменту і я вставала і лягала з новинами та інформацією з Майдану.

Як же хотілося, щоб Янукович пішов назустріч протестувальникам.

Як же хотілося, щоб на сторону протестувальників стали важливі люди, українські олігархи.

Як же просилося у Бога, щоб тільки не пролилася людська кров (адже перший Майдан був безкровним).

І коли через місяці перипетій і страшних подій Майдан закінчився, я ніколи не забуду, як моя родичка сказала - "Все, ми перемогли! Тепер все буде добре!"

І як мені хотілося, щоб її слова справдилися, бо я реально думала, що після цього всього жодна людина в Україні не зможе жити, так як раніше.

Але все вийшло зовсім по-іншому :(.

[Wednesday]

Втрата Небесної сотні була великою бідою. Але потім почалася ще більша біда - агресія Росії, втрата Криму, захоплений Донбас і війна, до якої Україна не була готова ні морально, ні матеріально. Ніколи не забуду кадри, де хлопці, що відправлялися на Схід, сиділи на танках та бронетрансопортерах буквально у гумових шльопанцях  .

Потім вибори Президента. І чотири роки сподівань, що це буде наш власний Черчіль, але "черчіль" "не дожав"  .

Потім нові вибори - людини, що глумилась над Україною, насміхалась над жертвами Майдану і трясла матнею перед ворогами України за бабло, брала гроші в країни-агресора на свої дешеві серіали, на чому зробила мільйони - якщо не мільярди - схованих в офшорах доларів.

І яка зараз керує нещасною, стікаючою кров"ю країною у стані повномасштабної, нерівної за силами, війни.

І за весь цей час в Україні процвітала і продовжує процвітати корупція і навіть під час війни - у буквальному сенсі на крові.

І ту справедливість, за яку стояв Майдан, так за ці роки українці і не побачили :(.

[Wednesday]

Репортер Стас Козлюк пише з цього приводу, і я з ним абсолютно погоджуюсь.

"Більшість міліціонерів, які так чи інакше були причетні до побиття протестувальників, працює в оновленій поліції. Частина прокурорів, які фальсифікували справи проти протестувальників, або пройшла атестацію, або перевелася в правоохоронні органи. Судді досі не реформовані. Урешті, Олег Татаров, заступник начальника Головного слідчого управління Міністерства внутрішніх справ часів Януковича, працює в Офісі Президента. Так, той самий Татаров, який заявляв, що протестувальники розстрілюють самі себе.

Беркутівці, яких з 2016 року судили за розстріли на Інститутській, так і не отримали справедливого — у розумінні Майдану — вироку. Ну бо ті, хто лишився в Україні, або відсиділи своє покарання в СІЗО за законом Савченко (обвинувачений Олександр Маринченко), або взагалі виправдані (Сергій Тамтура). Інші троє обвинувачених — Олег Янішевський, Сергій Зінченко й Павло Аброськін — мають довічне й по 15 років тюрми відповідно. Проте 2019 року їх віддали на обмін росіянам за допомогою президента Володимира Зеленського й генерального прокурора Руслана Рябошапки. І, як ви могли здогадатися, в Україні цих персонажів більше не бачили.

Ба більше: справи Майдану всі ці роки гниють у судах, здебільшого. Розгін студентів на Майдані, розгін протестувальників 1 грудня, Вогнехреща, розгін Мирної ходи 18 лютого і подальша «антитерористична операція». Фальшиві протоколи від Державтоінспекції (ДАІ), фальшиві протоколи про затримання мітингувальників, втручання в систему автоматизованого розподілу справ у судах. Роздача зброї зі складів МВС тітушкам. Це лише частина розслідувань, які дійшли до судів, але так і не отримали вироку. Чому так сталося? Журналісти не мають когось звинувачувати, бо вони не прокурори, але тут дозволю собі кілька ремарок.

Першими варті згадки керівники Міністерства внутрішніх справ. Не рік і не два серед тих, хто висвітлював справи Майдану, ходили чутки про те, що існує негласна домовленість між колишніми міліціонерами й новими очільниками відомства: мовляв, правоохоронці виконують накази, а справи щодо них не підуть у суди. А якщо підуть — то не дійдуть до вироків. І цю тезу можна і треба було б підважувати, оскільки послуговуватися чутками в роботі — погана звичка. Проте ці самі тези свого часу в непублічних розмовах лунали й від керівництва Департаменту спеціальних розслідувань Генпрокуратури, який займався справами Майдану. А 2017-го, коли прокуратура намагалася заарештувати двох поліцейських за протидію Майдану (йшлося про незаконне завезення в Україну російських спецзасобів для розгону протестів), міністр внутрішніх справ Арсен Аваков вирішив публічно за них вступитися. А інші правоохоронці готові були взяти їх на поруки.

Другими треба згадувати генеральних прокурорів. Бо ж за 10 років про важливість і пріоритетність справ Майдану говорили цілих 9 очільників прокуратури. Від Віталія Яреми до Андрія Костіна. Але всі 10 років люди, які розслідували, стикалися з низкою проблем. У першу чергу із законодавством. Чого варта лише епопея із заочним судом: йдеться про спеціальну процедуру, яка дозволяє судити людей, навіть якщо вони втекли з країни. Коротко: найбільша проблема — такий суд могли розпочати лише після того, як підозрюваних почне розшукувати Інтерпол. Той же вбачав у справах Майдану чи не суцільну політику, тож у розшук нікого не оголошував. Керівництво Генеральної прокуратури чудово про це знало. Їм подавали пропозиції змін до законодавства. Але вирішити проблему вдалося аж 2021-го.

Третіми заслуговують на згадку — найбільше — судді. Бо якщо в попередніх двох випадках йшлося про те, чому справи Майдану погано розслідують, то тут ми підійшли до головного: чому вони припадають пилом у судах. Колись, здається, того ж таки 2017-го, ми з колегами посміювалися, що основна тактика адвокатів колишніх міліціонерів — тягнути час. Ну бо достатньо перечекати 10–15 років — і вийдеш на волю. І от від сьогодні справи Майдану, пов'язані з тяжкими злочинами, починають помирати.

Поясню чому: кожен злочин в Україні має строк давності. 5 років — нетяжкі злочини, 10 років — тяжкі, 15 років — особливо тяжкі. Більшість справ Майдану, як-от згадана видача зброї тітушкам — це тяжкий злочин. Стався він, якщо не зраджує пам'ять, у лютому 2014-го. Тоді зі складів МВС зникло близько 400 автоматів і кілька десятків тисяч набоїв. Видали це добро Ростиславу Заворотному, цілком собі цивільній людині. Можна лише здогадуватися, як цю зброю мали використовувати. І от додайте до лютого 2014-го 10 років і будете мати лютий 2024-го. А це за якихось три місяці. Навряд чи за цей час суд дійде до вироку. Бо йому знадобилося 6 років, аби почати розгляд по суті.

Що коїться? Стандартний судовий процес у вакуумі мусив би мати такий вигляд: за день-два відбувається підготовче засідання, на якому суд вирішує, чи брати в роботу обвинувачення від прокуратури. Якщо рішення позитивне — суд розглядає справу по суті. Зачитують обвинувальний акт, потім досліджують письмові й інші докази, як-от фото й відео. Слухають потерпілих і свідків. Допитують експертів. Роблять доповнення. Влаштовують дебати. Суд іде в нарадчу кімнату. Ухвалює вирок. Потім справа прямує до Апеляційного суду. Той або лишає вирок чинним, або переглядає справу, або відправляє її на новий розгляд. Далі — Верховний Суд, який, якщо спрощено, робить те саме, що й апеляція.

Так от. Більшість справ Майдану завмерли на стадії підготовчих засідань. Декотрі засідання тривають роками. Бо не з'явився обвинувачений. Не з'явився його адвокат. Потрібен час на ознайомлення з матеріалами. І ще купа різних причин і приводів від захисту, аби затягнути час. Судді ж здебільшого, замість зупинити це шапіто, мовчки кивають головами. Бо не можна порушувати право на захист. Свого часу прокурори намагалися скаржитися на таких суддів до Вищої ради правосуддя. З однієї спроби вгадаймо, який вони отримали результат. Якщо ж справу таки починають розглядати, то це триває дві-три години щонайбільше раз на місяць.

От давайте чесно: справи Майдану і були, і є не надто популярною темою. Тому що тут не вийде показати швидких перемог, як це люблять українські політики. Бо це тривалі й складні розслідування, де обвинувачені не йдуть на співпрацю й не підписують щиросердні зізнання. Натомість вони відкидають усі звинувачення і доводять, що не винуваті, а Майдан — то взагалі був «госпереворот». І навіть без зволікання в судах цей процес тривалий. Тому простіше забути. Ба більше, якщо говорити про справедливість, то доведеться судити велику частину правоохоронців, суддів і прокурорів. Принаймні тих, які були в Києві. А система такого не пробачає. І потрібні судові рішення, як-от з розпуском Верховної Ради, ніхто не ухвалив би. Понад те: якби на Банкову прийшов велелюдний мітинг, то охороняти Офіс Президента не було б кому. У результаті підходимо до того, що для вироків у цих справах просто не було політичної волі. Бо як уміє працювати суд, коли є запит з урядового кварталу, ми вже бачили в грудні 2019-го.

І все це звучить ніби доволі абстрактно. А деякі лідери суспільної думки, простигосподи, свого часу казали, що справедливість має бути для живих (це під час того самого обміну беркутівців 2019 року).

Але от вам історія, від якої хочеться вити. Бо ж завжди складні речі простіше пояснювати на людських історіях. Був собі такий майданівець Микола Пасічник. У січні 2014-го міліціонери схопили його на вулиці Грушевського й побили до непритомності. Пан Микола мав зі собою сумку із шматком сала. Проте дуже працьовиті слідчий Віталій Матюша й прокурори Ілона Клюге й Андрій Савчук «знайшли» в сумці чоловіка коктейлі Молотова. А суддя Оболонського районного суду Юлія Швачич вирішила відправити побитого Пасічника до слідчого ізолятора. Уже після втечі Януковича справу про незаконне затримання передали в той-таки Оболонський райсуд. Згодом за неї взявся Дніпровський райсуд. Однак є нюанс: поки цю справу роками слухали на підготовчих засіданнях, Микола Пасічник помер. Для нього справедливість так і не настала. І вже не настане. Страшно те, що він такий не один".

[Wednesday]

І справа не тільки в тому, що нема справедливості по відношенню до учасників Майдану та до його вбивць.

Нема справедливості по відношенню до жертв Майдану в тому, що українське суспільство, на жаль, не трансформувалося настільки, щоб бути достойним ідеалів Майдану, не кажучи про самопожертву Небесної Сотні.

І хоча в цілому українці продовжують героїчно боротися за свою свободу та незалежність, відбиваючи загарбницьку навалу фашистської Росії, я поділяю думку цього автора, який в принципі поставив правильний діагноз сучасному українському суспільству:

[Wednesday]

То чи була Революція Гідності даремною?

Особисто я думаю, що ні. Це була визначна сторінка української історії як в ціннісному плані, так і в розумінні етапу в процесі формування української нації, яке, безперечно, ще не завершилося.

Що можє зробити кожен патріот, щоб довести, що жертви та зусилля Революції Гідності не були даремними? На мою думку, це дві речі:

1) Ніколи не забувати ці жертви та зусилля, пам"ятати про тих, хто своїми руками та серцями дав Україні надію на майбутнє.

Євромайдан
Небесна сотня
Революція гідності
Протистояння в Україні 18—21 лютого 2014 року
Список загиблих учасників Євромайдану

2) Застосовувати цінності та принципи Революції Гідності у своєму власному житті. Не брати участь у корупції, відстоювати справедливість, доводити свій патріотизм не на словах, а на ділі, боротися за свою країну та державу, допомагати іншим.

І тоді Небесна Сотня спатиме спокійно, знаючи, що їх Україна - в надійних руках.

[Wednesday]

Ось як воно буває .

[Wednesday]

Тема навіяна одним із найцікавіших обговорень, яке я бачила на цьому ресурсі за останній час.

Але топікстартеру швиденько закрили рот і більше обговорення по темі там не буде. А жаль.

Тому що піднімалися надто гострі, але разом з тим надто важливі питання, на які до сьогоднішнього дня я не бачила притомних відповідей.

Чому важливі? Тому що безпосередньо стосуються проблематики розбудови та зміцнення української державності і процесів, що відбувалися в українському суспільстві останні 30+ років.

Розуміння цих процесів та освоєння уроків та вивчення помилок дозволить українському суспільству коригувати себе і оптимізувати процеси державотворення у майбутньому.

[Wednesday]

Бачу, Аміран закинув на Єрмачку пару-трійку truth bombs .

Ну, це ж недавно писали прямим текстом на тій же УП, здається, що "українське суспільство ще не готове до правди про Майдан".

Особисто для себе я все ще досліджую це питання, але той факт, що до цього часу ніхто не покараний, і що докази знищено, говорить сам за себе.