Еліта України. Портрети Героїв

[Wednesday]

Це трохи нестандартний портрет у цій темі, оскільки людина, про яку йдеться, не брала участь у цій війні. Але, безперечно, її можна вважати українською елітою.

Страченою. Забутою. Я про нього не знала до сьогодняшнього дня.

Оле́г О́льжич (справжнє ім'я Олег Олександрович Кандиба), (8 (21) липня 1907, Житомир — 10 червня 1944, концентраційний табір Заксенгаузен) — український поет, політичний діяч, археолог. Син відомого українського поета Олександра Олеся.

Очолював культурно-освітню референтуру Проводу українських націоналістів (ПУН) (1937) і Революційний Трибунал Організації українських націоналістів (ОУН) (1939—1941). Заступник Голови ПУН полк. Андрія Мельника, та Голова ПУН на українських землях (з 05.1942), Голова ПУН ОУН (01.1944 — 10.06.1944). Борець за незалежність України у ХХ столітті.

[Wednesday]

Володимир Миронюк - доброволець-фотограф









Ось фейсбук-сторінка пана Володимира і декілька фото, зроблених буквально кілька днів до його смерті. Хай покоїться з миром цей патріот України.

[Wednesday]

Віка-Руна, командир ЗСУ

Коли я побачила цей матеріал, не могла не написати про цю на вигляд ще дитину, юну українську дівчину, якій наразі всього 24 роки.

Вікторія пішла служити у 19 років, майже відразу після школи. Спочатку на неї подивилися та посміялися. Дівчині казали: Навіщо тобі це? Ти така молода. Вийди заміж, вари борщі.

Натомість, поки ціла купа чоловіків-ухилянтів відсиджується під диванами та спідницями своїх жінок, ця тендітна дівчина командує відділенням зенітно-артилерійського взводу. Вона зустріла повномасштабне вторгнення разом зі своєю 56-ю окремою мотопіхотною бригадою на фронті. Тоді це були околиці Донецька — Піски, а нині це Бахмутський напрямок.

Їхня робота зараз тут прикривати піхоту, розчищати посадки та шлях штурмовикам.



Віка з напарником часто вибігають у поле без бронежилетів, щоб не було нічого металевого, аби Бусоль, прилад для наведення, спрацював без похибки.

Тут, під Бахмутом, нині сили оборони тиснуть на росіян потихеньку і просуваються, вичавлюючи окупантів з посадок та бліндажів. На їхнє відділення може бути від одного до семи виїздів на добу.

Найбільше радує Руну, коли піхотинці, які вижили завдяки її допомозі, дякують за роботу.

Рівно стільки, скільки служить Віка, із нею поруч її пес Шон, який живе у бліндажах. Щойно пес чує команду "до бою" — завжди проводжає. У них завжди все готове для виїзду.

Назад на позиції Віка повертається з червоними трояндами в руках. Хтось із побратимів зірвав на ходу.

«Це взагалі моя основна робота — на ЗУ-23-2, я виїжджаю командиром відділення, стріляю також, наводжусь і стріляю. Тому що я вже добре знаю тут місця, всі вогневі точки. А чому ЗУ-23-2 — тому що 23-й калібр і два ствола. Дальність її стрільби — 2,5–3 кілометри. Якщо на 60-ці трошки безпечніше виїжджати, бо там на 6 кілометрах ми стоїм від ворога і можемо відстріляти, то цією приходиться приїжджати на 2,5.

У мене були випадки, що я підʼїжджала і на кілометр, тобто вже на пряму видимість. Коли я отримала першу контузію, на Пісках біля «Казантипу», позиція була така, от тоді прилетіло добре. У нас і радіатор пробило, і лобове вилетіло, машину покоцало взагалі геть сильно. На мене водій обертається: «Я не знаю, як ти там жива залишилась». Бо ти сидиш на ній без броні, без нічого, немає ніякого захисту, крім цього металу. Але скільки разів прилітало біля машини, пробивало колеса, сікло борт, мене якось це все минало, і слава богу».



Вікторія - одна із більше 5 тисяч жінок, які служать в ЗСУ. І їх стає все більше :(.

Просимо Бога та усіх небесних ангелів, щоб оберігали та охороняли цю чудову дівчину та її бойових побратимів. Саме такі чудові, віддані Україні люди повинні стати її новою владою і вирішувати її майбутнє.

[Wednesday]

Роман Ратушний - кавалер ордена "За мужність" III ступеня (посмертно)

[Wednesday]

Руслана Данилкіна, доброволець ЗСУ

Портрет ще одної юної українки, яка в тендітному віці захищала Україну і на щастя, вижила.



Руслані було всього 18, коли у квітні 2022 року, майже відразу після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, вона пішла добровольцем в ЗСУ за своєю мамою та вітчимом.

Це рішення далося їй зовсім не просто й не одразу. Перші місяці повномасштабного вторгнення Руслана вагалася - військова служба неабияк лякала своєю невідомістю. "Найбільше я боялася того, що не знала, куди я їду та на який час покидаю свою домівку. Я розуміла, що не знаю, що буде далі. Але я дуже сильно хотіла, бо це моя країна, я її дуже люблю. І я розуміла, що чим нас більше, тим ми сильніші. Розуміла, що я не можу зробити щось велике, але я можу спробувати зробити хоч щось, що допоможе моїй країні. І тому я зібрала речі й поїхала", - згадує Руслана.

Спочатку дівчині довірили роботу з документами в Запоріжжі, але вона швидко зрозуміла, що хоче працювати ближче до фронту. Через юний вік Руслані кілька разів відмовляли, проте вона все-таки домоглася свого й почала служити операторкою-зв'язковою. Щоденна служба тривала аж до дня, який розділив її життя на "до" та "після".

10 лютого 2023 року Руслана з побратимами виконували бойове завдання на Херсонщині. За словами дівчини, того дня нічого не віщувало біди. Аж раптом почався артилерійський обстріл. Уламки касетних снарядів поцілили в пасажирське сидіння, де й перебувала дівчина.

"Пам'ятаю момент вибуху. Тоді я несвідомо сховала голову, наступний кадр зі спогадів: я вже тримаюся за коліна. Я одразу зрозуміла, що сталося, але я не хотіла вірити в те, що втратила ногу. Я питала у побратимів: "Що там?". Проте вони мовчали у відповідь", - згадує найстрашніший день.

Життя Руслані врятувала випадковість: повз їхньою машину проїжджали медики. Саме вони надали військовій першу допомогу, тим самим не дали їй загинути від втрати крові. Дівчину швидко перенесли до іншого авто, де вона й побачила моторошну картину: нога Русі лежала окремо від тіла. Від шоку й страху поранена військовослужбовиця заплющила очі. Так вона їхала аж до самої лікарні.

У Чорнобаївці Руслану прооперували. Медики намагалися зробити все можливе, щоби врятувати її ногу, але марно. Тож дівчині ампутували ліву кінцівку вище коліна. Того ж дня Руслану транспортували до Миколаєва, де вона пробула три дні. А далі дівчину відправили на лікування до рідної Одеси. Перші дні в лікарні Руслана постійно плакала, але згодом чітко вирішила: буде боротися за своє життя.

На цьому випробування дівчини не закінчились - вона перенесла п"ять операцій і пройшла довгий шлях фізичної і психологічної реабілітації.

Але сила та мужність цієї неймовірної юної українки перебороли всі випробування і всього через декілька місяців Руслана стала ... моделлю!

Спочатку у серпні 2023 року Руслана взяла участь у фотосесії фотографки Ганни Гончарової для українського бренду Di Stavnitser. Вона позувала в сукні українського бренду, який віддає частину прибутку від продажів центру Superhumans.





Користувачі соціальних мереж по всьому світу висловили захоплення красою та мужністю українки.

«Фантастична краса», «Вона чудова. І вона руйнує стигму щодо людей, які отримали травму. Це чудовий приклад для інших, що можна бути молодим, красивим, мати успішну кар'єру або що завгодно. Дуже потужно», «Вона випромінює красу внутрішню, підсвічуючи зовнішню!!!», «Руслана, фото свідчить про її неймовірну мужність, силу і відданість українській свободі», «Фантастична дівчина», «Це дуже красиво», —  писали вони.

А нещодавно Русю Незламну, як вона сама себе називає, до співпраці запросив бренд одягу Gasanova.



Якщо в найважчі дні свого життя Руслана потребувала підтримки інших, то тепер вона сама надихає десятки тисяч людей по усьому світу, які підписані на її соціальні медіа.

Руслана уособлює собою стійкість і мужність українського народу. Вона стала не тільки амбасадором моди та обличчям модного бранду, а і амбасадором України.

[Wednesday]

Олекса́ндр Маціє́вський - герой України (посмертно)

Цьому простому українському чоловіку було всього 42 роки, коли він увійшов в історію назавжди і став одним із символів героїчної боротьби українського народу за свою свободу.

25 листопада 2023 року в м.Ніжині відкрили пам"ятник Олександру Мацієвському.

Дуже гарне відео.



Лінк

[Сергій Чернівці]

Я в ФБ підписаний на Білозерську.
Вважаю іі справжньою патріоткою Украіни.
Читав пост у неі цікавий сьогодні про росіянку, яка загинула на війні, перебуваючи в лавахЗСУ.
І там ще збірка портретів від Білозерськоі подібних героінь.——

Весь альбом портретів полеглих Героїнь тут:
https://www.facebook.com/media/set/?vanity=bilozerska&set=a.6929143247143317

[Wednesday]

Я в ФБ підписаний на Білозерську.
Вважаю іі справжньою патріоткою Украіни.
Читав пост у неі цікавий сьогодні про росіянку, яка загинула на війні, перебуваючи в лавахЗСУ.
І там ще збірка портретів від Білозерськоі подібних героінь.——

Весь альбом портретів полеглих Героїнь тут:
https://www.facebook.com/media/set/?vanity=bilozerska&set=a.6929143247143317

Чудовий матеріал, якби не такий сумний. Почитала біографії, багато з них загинули в цьому році :(. А ще багато - в АТО, до початку повномасштабного вторгнення.

[Wednesday]

Сльози ...

[Wednesday]

Думаю, це заслуговує бути тут. Герой чеченського народу Джохар Дудаєв був великим другом України. Я особисто його дуже поважаю.

[Wednesday]

Неможливо відзначити в цій темі кожного, хто загинув за Україну у цій війні. Рахунок уже на сотні тисяч, у могилах під жовтоблакитними стягами цілі поля по всій країні.

Цей пост присвячується їм всім.

[Wednesday]

В Україні герої не тільки на фронті. Не могла пройти мимо розповіді про цих чудових дітей .

Ось уже півтора роки гараж волонтерки Ірини Мальковець у Ріпках гуде дитячими голосами: щовечора тут збираються юні волонтери на корисну справу.

«Кожного дня я заходжу в гараж, дивлюся, як вони сидять там за в'язанням сіток чи крутять заготовки для свічок, і ледве стримую сльози – ніхто їх спеціально не збирає, не "заганяє", вони самі приходять, бо хочуть цього, бо відчувають, що так потрібно і так має бути. Я їм щодня кажу – кожен зав'язаний вами вузлик на сітці, кожна закручена окопна свічка – це ваш внесок у нашу Перемогу. І для них це – найкраща мотивація та головний стимул!», - розповідає цю історію Ірина Мальковець.

За цих півтора роки діти-волонтери із Ріпок уже сплели 304 сітки.

«Сітки різних розмірів, є і великі, і менші, – розповідає пані Ірина. – Якщо у кілометраж перевести, то нівроку цифра буде! А ще ж вони і основу для сіток самі плетуть! Діти так уже руку набили в цій справі, що сітку 4 метри на 6 з нуля за вечір можуть сплести, буває, до пізньої ночі сидять – якщо вони знають, що це терміново, що це хлопці просять...». 

Першу сплетену сітку досі пам'ятають, вона була велетенська, 5 на 8 метрів – діти та сусіди сплели буквально за два вечори.

Охочих допомагати ставало все більше, тож у гаражі вирішили «розширити виробництво». Починали з окопних свічок – мали банки і картон, проте не мали парафіну, тож спершу крутили просто заготовки.

Але їм стали приносити парафін, збирати «зі світу по нитці» матеріал для окопних свічок, навіть з-за кордону передавали. Так почалося «гаражне волонтерство», а старенький гараж перетворився на, як жартують друзі, "Гараж – Укроборонпром".

Донька Ірина логотип волонтерський – "гаражний" – сама придумала-розробила, його тепер наклеюють на мотки із сітками та ящики з окопними свічками.

«Журналісти з усіх усюд уже про наших «гаражних волонтерів» писали, навіть із Києва приїжджали – документальний фільм про наших «павучків» знімали, він уже незабаром має з'явитися на екранах», - тішиться волонтерка.

А як діти радіють, коли приходять відгуки від військових, коли хлопці подякують, передадуть фронтові «сувеніри»! Діти часто записують відео для військових на фронті, а військові для них – так вони одні одних надихають і підтримують.

Чоловік пані Ірини скоро другий рік, як на фронті, а вона з донькою активно волонтерить та допомагає військовим.

«Дуже переживаю за нього, був у гарячих точках та важких боях, пережили справжнє пекло, – не стримує емоцій жінка. – А коли чоловік приїжджає додому у відпустку, то дивиться на наш гараж і тішиться – бо розуміє, заради кого вони зараз там».

Для «гаражного братства» – 11 діток, віком від 8 до 16, пані Ірина – мов друга мама.

Їх батьки зізнаються: "Коли чуємо від дитини "я – в гараж!", то спокійні за них...". Тут уже свого роду побратимство.

Навіть якщо десь поза межами гаражу вони бешкетники – то тут слухаються! Тут панує атмосфера повного взаєморозуміння, довіри та гармонії.

Обов'язкова умова – спершу зробити уроки. В гараж – тільки зі зробленими домашніми, – каже пані Ірина. Кожного перепитає, чи все вивчив, чи усі уроки підготував, і тільки тоді можна братися за сітки.

Діти підключили до плетіння сіток своїх батьків – якщо раніше волонтери самі матеріали заготовляли, то тепер їм удома батьки нарізають спандбонд чи тканину – тепер ще швидше можна плести. Без роботи не сиділи жодного дня.

Нагорода теж знайшла героїв: восени дівчата-волонтери влаштували дітям просто незабутній відпочинок-перезавантаження у Карпатах. Це були перші п'ять днів від початку великої війни, коли діти відпочили.

Співак та волонтер Ігор Хонін для ріпкинців уже як рідний: приїжджає щотижня, а то й навіть двічі на тиждень, він любить дітей, а вони – його. Привозить їм гостинці, влаштовує спонтанні свята з іграми та розвагами...

«І розважає діток, і сам тут із ними працює, сітки в'яже! Це дуже надихає – що такі люди є! Як можна "втомитися" чи "вигоріти", коли дивишся, як ці діти витрачають стільки часу та енергії для того, щоб допомагати фронту? І ти відчуваєш неймовірну відповідальність, бо дитяча довіра зобов'язує! Діти мені довірилися і я їх ніколи не підведу – будемо разом стільки, скільки потрібно!»

Пані Ірину найбільше зворушили слова одного з маленьких волонтерів: "Тьотя Іра, а кому ми будемо допомагати, коли закінчиться війна?". Тобто, для них допомагати – це вже такий природний процес, без якого вони себе не уявляють.

Ще один "гаражний друзяка" одразу сказав: "Ми і після Перемоги все одно в гараж будемо ходити!".

«Деколи їм, буває, пропоную: "Діти, може, сьогодні уже зробимо вихідний?". А вони мені хором: "Н-і-і-і-і"! От вже буде Перемога – після неї перепочинемо! Але трішки, недовго... Попереду у нас ще дуже багато любові та роботи! Їх вистачить на всіх».

Для усіх охочих підтримати невтомних волонтерів з Ріпок – публікуємо номер картки:

5168 7456 1084 5668 (Костенок Ірина Михайлівна)

[Wednesday]

Дуже цікавий ютуб-канал, де беруть інтерв"ю у справжніх героїв нашого часу - українських військових. Хоч вони не прикривають неприємну правду і говорять відверто про важкі випробування, смерть, відсутність зброї, втрати, послухаєш їх і відчуваєш надію .

Ну не може нація не перемогти, не може бути, щоб в України не було майбутнього, якщо за неї борються ці розумні, чесні, смілививі і патріотичні люди. Головне - щоб вони прийшли до влади, щоб вони вирішували, як і куди йти Україні.

https://www.youtube.com/@FactorPeremohywithAnnaM

[Wednesday]

Микола Савосік, кулеметник ЗСУ

Мене дуже вразила сміливість і жертовність українського воїна Миколи Савосіка. Історія про те, що він, не будучи пораненим і маючи можливість вийти з міста Авдіївки під час виходу з неї військ ЗСУ у лютому 2024 року, не зміг залишити поранених побратимів.

Микола народився 25 травня 1990 року на Рівненщині і виховувався дядьком Русланом Савосіком, бо був сиротою.

Микола пішов захищати Україну добровольцем з початком повномасштабної навали. "Панкер" (таким був його позивний) був ефективним кулеметником і увесь час перебував на гарячих напрямках.

Микола був не тільки сміливим і безстрашним воїном, але й світлою, доброю та шляхетною людиною. Саме тому він і прийняв рішення не кинути своїх поранених товаришів, а залишитися з ними. Він до останнього надавав медичну допомогу та знеболювальне, підтримував їх морально. Він прикривав побратимів вогнем до останнього – аж доти, поки не скінчилися набої.

Тоді поранені прийняли надважке рішення - здатися у полон. Але 15 лютого 2024 року російські фашисти розстріляли Миколу і п"ятьох поранених українських воїнів, що є військовим злочином.

Український омбудсмен Дмитро Лубінець зазначив, що Україна мала домовленості з Росією щодо поранених військових, яких не змогли евакуювати з Авдіївки. Однак загарбники цинічно порушили ці домовленості. Лубінець звернувся до Організації Об'єднаних Націй (ООН) і Міжнародного комітету Червоного хреста (МКЧХ) щодо розстрілу російськими окупантами шістьох українських військових на опорному пункті "Зеніт" в Авдіївці.

Я сподіваюсь, що пам"ять про подвиг Миколи Савосіка залишиться назавжди, і що у вільних українських містах буде гідно відзначено його внесок у захист та боротьбу українців.